Обложка

Собор Паризької Богоматері

Notre-Dame de Paris

1831

Illustration

Illustration

Illustration


Роман


КІЛЬКА РОКІВ ТОМУ, ОГЛЯДАЮЧИ СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ ЧИ, ТОЧНІШЕ КАЖУЧИ, НИШПОРЯЧИ В НЬОМУ, АВТОР ЦІЄЇ КНИГИ ВИЯВИВ У ТЕМНІМ ЗАКУТКУ ОДНІЄЇ З ВЕЖ НАЧЕРТАНЕ НА СТІНІ СЛОВО:

ANAГKH [1]

ЦІ ДОСИТЬ ГЛИБОКО ВКАРБОВАНІ В КАМІНЬ, ПОЧОРНІЛІ ВІД ЧАСУ ВЕЛИКІ ГРЕЦЬКІ ЛІТЕРИ, У ФОРМІ Й РОЗМІЩЕННІ ЯКИХ БУЛО ЩОСЬ ПРИТАМАННЕ ГОТИЧНІЙ КАЛІГРАФИ, ЛІТЕРИ, ЯКІ НЕМОВБИ СВІДЧИЛИ ПРО ТЕ, ЩО НАЧЕРТАНІ ВОНИ РУКОЮ ЛЮДИНИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, А ОСОБЛИВО ЇХНІЙ ЗЛОВІСНИЙ І ФАТАЛЬНИЙ ЗМІСТ ГЛИБОКО ВРАЗИЛИ АВТОРА.

ВІН ПИТАВ СЕБЕ, ВІН НАМАГАВСЯ ЗБАГНУТИ, ЯКА ТО СТРАЖДЕННА ДУША НЕ СХОТІЛА ПОКИНУТИ СВІТ, НЕ ЗАЛИШИВШИ НА ЧОЛІ СТАРОЇ ЦЕРКВИ ЦЬОГО ТАВРА ЗЛОЧИНУ ЧИ НЕЩАСТЯ.

МИНУВ ЧАС, І СТІНУ (ТЕПЕР Я ВЖЕ НЕ ПРИГАДУЮ НАВІТЬ ЯКУ) ОБМАЗАЛИ ЧИ ОБШКРЯБАЛИ, І НАПИС ЗНИК. САМЕ ТАК ОСЬ УЖЕ ПРОТЯГОМ ДВОХ СТОЛІТЬ ПОВОДЯТЬСЯ З ЧУДОВИМИ ХРАМАМИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ЇХ НІВЕЧАТЬ ВСІЛЯКО — ЗСЕРЕДИНИ І ЗОВНІ. СВЯЩЕНИК ЇХ ПЕРЕФАРБОВУЄ, АРХІТЕКТОР ОБШКРЯБУЄ, А ЗГОДОМ ПРИХОДИТЬ ЮРБА, ЯКА ЇХ РУЙНУЄ.

ОТОЖ НІЧОГО ВЖЕ НЕ ЛИШИЛОСЯ ВІД ТАЄМНИЧОГО СЛОВА, ВИКАРБУВАНОГО НА СТІНІ ПОХМУРОЇ ВЕЖІ СОБОРУ ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ, НІЧОГО НЕ ЛИШИЛОСЬ І ВІД НЕВІДОМОЇ ДОЛІ, ПРО ЯКУ ТАК СУМОВИТО РОЗПОВІДАЛО ЦЕ СЛОВО, — НІЧОГО, КРІМ НЕТРИВКОГО СПОГАДУ. ЛЮДИНА, ЯКА НАЧЕРТАЛА ЦЕ СЛОВО НА СТІНІ, БАГАТО СТОЛІТЬ ТОМУ ЗНИКЛА, ТАК САМО ЗНИКЛО ІЗ СТІНИ ХРАМУ СЛОВО, ТА й САМ ХРАМ, МОЖЕ, НЕЗАБАРОМ ЗНИКНЕ З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ. САМЕ ЦЕ СЛОВО Й СПРИЧИНИЛОСЯ ДО НАПИСАННЯ ЦІЄЇ КНИГИ.

Березень 1831.





КНИГА ПЕРША


Illustration

Illustration

І. ВЕЛИКИЙ ЗАЛ



Триста сорок вісім років, шість місяців і дев’ятнадцять днів тому парижани прокинулися від гучного калатання всіх дзвонів за мурами Сіте [2], Університету й Міста.

А проте 6 січня 1482 року не було якимось визначним в історії днем. Не було нічого надзвичайного в події, що з раннього ранку сколихнула і дзвони, і городян Парижа. Не було ні наскоку пікардійців чи бургундців, ні процесії із святими мощами, ні бунту лааських школярів, ні в'їзду «нашого грізного володаря, його милості короля», ні навіть якоїсь цікавої страти злодіїв і злодійок на шибениці біля будинку паризького суду, ні несподіваного приїзду, такого частого в п’ятнадцятому столітті, якогось іноземного посольства у роззолоченому вбранні й прикрашених султанами головних уборах. Тільки два дні тому, на превелику досаду кардинала Бурбонського, кавалькада вершників фламандських послів прибула в Париж, щоб укласти договір про шлюб дофіна з Маргаритою Фландрською *. Щоб догодити королю, кардинал був змушений виявляти прихильність до цієї неотесаної галасливої юрби фламандських бургомістрів і в своєму Бурбонському палаці вшановувати їх показом «прегарних мораліте [3], соті [4] та фарсу», а злива тим часом нищила його розкішні килими, розстелені перед входом до палацу.

Подією, що 6 січня «схвилювала весь простолюд Парижа», як каже Жан де Труа *, було подвійне, з давніх-давен об'єднане торжество з нагоди дня Богоявлення і свята блазнів.

Цього дня мали запалювати святкове вогнище на Гревському майдані, саджати традиційне деревце біля Бракської каплиці та показувати містерію в Палаці правосуддя. Про це ще напередодні на всіх перехрестях оголосили під звуки сурм герольди пана прево [5], вдягнуті в красиві фіолетові камлотові опанчі з великими білими хрестами на грудях.

Отож із самого ранку, замкнувши свої домівки та крамнички, юрби городян і городянок поспішали звідусіль до названих трьох місць. Кожен обрав собі видовище до смаку: хто вогнище, хто саджання деревця, а хто — містерію. Слід віддати належне споконвічному здоровому глуздові паризьких зівак: більшість їх прямувала на святкове вогнище, що якнайкраще відповідало порі року, або на містерію, до Великого залу Палацу правосуддя, що мав добрі стіни й покрівлю, а бідне, хирляве, тремтяче від холоду деревце одностайно залишали самотнім під січневим небом, на цвинтарі Бракської каплиці.

Народ здебільшого плив широкими вулицями, які ведуть до Палацу правосуддя, бо стало відомо, що фламандські посли, які прибули два дні тому, мають бути на виставі містерії і на виборах папи блазнів, які теж відбуватимуться у Великому залі Палацу.

Нелегко було потрапити того дня до Великого залу, що тоді вважався найбільшим у світі закритим приміщенням. (Щоправда, на той час Со-валь * ще не виміряв величезного залу в замку Монтаржі).

Глядачам, що дивилися з вікон навколишніх будинків, запруджений народом майдан видавався морем, до якого з п’яти чи шести вулиць, немов із гирл річок, щохвилини вливалися нові потоки людей. Невпинно зростаючи, хвилі цього натовпу розбивались об виступи будинків, що стирчали тут і там високими мисами у неправильної форми басейні майдану.

Посередині високого готичного [6] фасаду Палацу правосуддя були великі сходи, якими безперервно піднімався й спускався подвійний потік людей, що, розбившись на середній площадці, розливався двома широкими течіями по бічних спусках; великими сходами натовп невпинно тік на майдан, як водоспад до озера. Вигуки, регіт, тупіт тисяч ніг зливалися в страшенний гамір. Час від часу гамір і крик дужчали, течія, що несла весь натовп до великих сходів, раптом повертала назад, скаламучувалась, вирувала. Це було викликане або стусаном стрільця, або здибленим конем начальника міської сторожі, що наводив порядок. Чудова традиція, яку прево передали конетаблям, конетаблі — кінній сторожі, а кінна сторожа — нашим паризьким жандармам.

У дверях, у вікнах, у слухових віконцях, на дахах кишіли тисячі добродушних городян, спокійних і статечних, — вони споглядали Палац, споглядали галасливий натовп і не прагнули нічого більше, бо чимало парижан вдовольняється лише спогляданням глядачів, і навіть стіна, за якою щось відбувається, є для них річчю, вартою уваги.

Якби ми, живучи б 1830 році, змогли уявити себе серед цих парижан п’ятнадцятого століття й разом з ними, дістаючи з усіх боків стусани, ледве втримуючись на ногах, увійти до цього величезного залу Палацу правосуддя, такого тісного 6 січня 1482 року, то побачили б видовище, яке зацікавило б і привабило нас; ми б опинилися серед речей настільки стародавніх, що для нас вони здавалися б цілком новими.

Якщо читач не заперечує, ми спробуємо за допомогою уяви відтворити враження, яке справив би на нього і на нас Великий зал, коли б ми переступили його поріг разом з численним натовпом у середньовічних накидках, опанчах, камзолах.

Отож насамперед гул і сліпуче світло. Над головами подвійне стрілчасте склепіння, прикрашене дерев’яними скульптурами, усіяне золотими геральдичними ліліями по блакитному полю; під ногами — мармурова підлога з білих та чорних плиток. За кілька кроків від нас — величезна колона, далі друга, третя, разом уздовж залу сім колон підтримують двійчасте склепіння. Навколо чотирьох перших колон — ятки крамарів, що виблискують скляними виробами та мішурою; навколо трьох останніх — потерті дубові лави, відполіровані штанами позивачів і мантіями прокурорів. Круг залу, вздовж високої стіни, між дверима, між вікнами, між колонами — нескінченна шеренга статуй усіх королів Франції, починаючи від Фарамонда *: королів ледачих, з опущеними руками, потупленими очима; королів хоробрих і войовничих, із зухвало піднесеними до неба головами й руками. Далі, у високих стрілчастих вікнах — тисячобарвні вітражі, у широких виходах із залу — пишні, тонко різьблені двері; і все це — склепіння, колони, стіни, обрамлення вікон, панелі, двері, статуї — зверху донизу розкішно розцвічені блакиттю і золотом, які вже тоді трохи потьмяніли і майже зовсім зникли під порохом та павутинням року 1549-го, коли дю Брель захоплювався ними вже тільки за традицією.

Тепер уявіть собі цей величезний довгастий зал, освітлений блідим світлом січневого дня, заповнений строкатим і галасливим натовпом, який пливе уздовж стін, кружляє навколо семи колон, і ви матимете перед собою більш-менш загальну картину, цікаві деталі якої ми постараємося змалювати точніше.

Безперечно, якби Равальяк * не вбив Генріха IV, не було б і документів процесу Равальяка, що зберігались у канцелярії Палацу правосуддя; не було б спільників убивства, зацікавлених у тому, щоб згадані документи зникли; отож, не було б і паліїв, змушених, через брак інших можливостей, підпалити канцелярію, щоб згоріли документи, і підпалити Палац правосуддя, щоб згоріла канцелярія; отже, зрештою, не було б і пожежі 1618 року. Досі ще стояв би старий Палац разом із своїм старим залом, і я міг би сказати читачеві: «Підіть подивіться на нього»; і таким чином ми були б звільнені: я — від опису цього залу, читач — від читання цього опису. Це доводить справедливість нової істини: наслідки великих подій — незліченні.

А втім, цілком можливо, що Равальяк не мав ніяких спільників або ж його спільники, якщо вони були, зовсім не причетні до пожежі 1618 року.

Є ще й інші два, цілком вірогідні, пояснення. Перше, це велика палаюча зірка, у лікоть завдовжки, у стопу завширшки, що впала, як кожному відомо, з неба на Палац 7 березня після півночі. Друге, це чотиривірш Теофіля *:

Сумне в Парижі було діло: Шановна пані Справедливість Присмак [7] усяких так наїлась, Що піднебіння [8] геть спалила.

Хоч як би хто думав про це потрійне (політичне, фізичне та поетичне) витлумачення причин пожежі Палацу в 1618 році, на жаль, єдино точний факт — сама пожежа. Мало що зосталося після цієї катастрофи і, головне, після ряду всіляких реставрувань, які знищили те, що пощадила пожежа; так, дуже мало залишилося від цієї першої обителі французьких королів, від цього Палацу — старшого брата Лувру, — який був уже за часів Філіппа Красивого * таким старовинним, що в ньому дошукувалися слідів величних будівель, споруджених королем Робертом і описаних Ель-гальдусом *.

Зникло майже все. Що сталося з кімнатою канцелярії, в якій Людовік Святий «завершив свій шлюбний акт»? * Де сад, в якому він, «одягнений у камлотовий камзол, грубого сукна безрукавку й пофарбований чорним сандалом плащ, лежачи на килимі разом з Жуенвілем», вершив суд? * Де покої імператора Сигізмунда? Карла I. V.? Іоанна Безземельного? Де сходи, з яких Карл V. I. проголосив свій едикт про помилування? Де та плита, на якій Марсель, у присутності дофіна, зарізав Робера Клермон-ського і маршала Шампанського? * Де ті дверцята, на порозі яких було пошматовано булли антипапи Бенедикта * і крізь які, одягнені на глум у ризи та митри й примушені привселюдно каятися по всьому Парижу, повернулися назад ті, хто приніс ці булли? Де Великий зал, з його позолотою, блакиттю, готичними стрілами, статуями, колонами, його величезним різьбленим склепінням? А золота кімната? А кам’яний лев, що стояв коло дверей, опустивши голову та підібгавши хвоста, мов ті леви біля Соломонового трону, у покірній позі, як і належить грубій силі перед лицем правосуддя? А розкішні двері? А чудові вітражі? А карбовані залізні окуття, що бентежили Біскорнетта? А витончені різьбярські роботи дю Гансі?.. Що зробив час, що зробили люди з цією красою? Що дано нам замість усього цього, замість цієї галльської історії, замість цього готичного мистецтва? Тяжкі, присадкуваті арки пана де Бросса *, незграбного будівника порталу Сен-Жерве, — це замість мистецтва; а щодо історії, то нам лишились тільки велемовні спогади про громіздку колону, які ще досі відлунюють у базіканні усяких Патрю *.

Це небагато. Повернімося до справжнього Великого залу справжнього старого Палацу.

В одному кінці цього велетенського паралелограма була славнозвісна мармурова плита, така довга, широка й товста, що, як каже тогочасний опис у стилі, здатному збудити апетит Гаргантюа, «такої скиби мармуру» ніколи й ніхто на світі не бачив; на другому кінці — каплиця, в якій Людовік XI наказав поставити статую, що зображує його колінопрекло-ненним перед пречистою дівою. До цієї ж каплиці він, не журячись тим, що в шерензі королівських статуй, розміщених у залі, залишаються дві порожні ніші, наказав перенести скульптури Людовіка Святого та Карла Великого — двох святих, що їх як французьких королів він вважав за дуже впливових на небі. Ця каплиця, ще нова, побудована тільки шість років тому, була вся в тому чарівному стилі витонченої архітектури, з чудовою скульптурою, чітким і мистецьким карбуванням, яка характеризує у нас кінець готичної ери і продовжується майже до половини шістнадцятого століття у феєричних фантазіях Відродження. Особливо невелика ажурна розета над порталом була шедевром філігранності й вишуканості, наче зірка з мережива.

Посеред залу, навпроти головних дверей, для фламандських послів та інших поважних осіб, запрошених на виставу містерії, збудували і вкрили парчею поміст, що прилягав до стіни і мав окремий вхід, для якого пристосували вікно в коридор при золотій кімнаті.

За звичаєм, містерія мала відбуватися на мармуровій плиті, яку ще зранку приготували для цього. На її розкішній поверхні, подряпаній каблуками судової братії, спорудили досить високу дерев1яну клітку. Верхня частина клітки, відкрита для очей усіх присутніх, мала правити за кін, а закрита килимами середня частина — за лаштунки для лицедіїв. Драбина, безхитро приставлена іззовні, сполучала сцену й лаштунки. Її крутими щаблями мали підніматися й спускатися виконавці. Жоден, навіть найнесподіваніший персонаж, жодна перипетія, жоден сценічний ефект — ніщо не могло обминути цієї драбини. Невинне й гідне пошани дитинство мистецтва й техніки!

Чотири судові пристави Палацу, що мали наглядати за всіма народними розвагами, як у дні свят, так і в дні екзекуцій, стояли біля кожного рогу мармурової плити.

Вистава мала розпочатися тільки опівдні з останнім, дванадцятим ударом великого баштового годинника Палацу. Це був, безперечно, дуже пізній час для початку театрального видовища; але треба було обирати годину, зручну для послів.

Отож увесь цей численний натовп чекав ще зранку. Чимало особливо завзятих любителів видовищ тремтіло від холоду перед головними сходами Палацу; дехто навіть запевняв, що перебув ніч, лежачи під брамою, аби мати певність, що ввійде першим. Натовп з хвилини на хвилину зростав, немов та вода у повінь, почав підніматися вздовж стін, випинатися круг колон, виходити з берегів і текти по заглибинах, карнизах, підвіконнях та архітектурних виступах, по всіх опуклостях скульптур. Тому тиснява, нетерплячка, нудьга в цей день повної сваволі й шаленства, сварки, які вибухали, коли хтось ненароком штурхав когось ліктем або підкованим черевиком, чи з будь-якого іншого приводу, втома від тривалого чекання — все це ще задовго до прибуття послів надавало якогось терпкого й гіркого тону гаморові цього люду, що задихався, замкнений, збитий докупи, стиснутий з усіх боків. Звідсіль було чути тільки нарікання й прокльони на адресу фламандців, купецького старшини, кардинала Бурбон-ського, головного судді Палацу, її величності Маргарити Австрійської, варти з жезлами, холоду, задухи, негоди, єпископа Паризького, папи блазнів, колон, статуй. Нарікання й прокльони з приводу того, що оті двері зачинені, а оте вікно відчинене. Усе це дуже розважало зграї школярів і молодих слуг, розсіяних у натовпі, які до загального невдоволення додавали ще й свої докучливі витівки, свої в1їдливі жарти і цим підхльостували й без того загальний кепський настрій.

Серед них була група веселих зайдиголів, що видавила вітраж у одному з вікон і, зухвало розсівшись на підвіконні, кидала звідти свої погляди й глузливі дотепи то в зал, то надвір, то в натовп у залі, то в натовп на майдані. їхні пародійні жести, голосні вибухи реготу, глумливі вигуки, якими вони обмінювалися зі своїми товаришами через увесь зал, свідчили про те, що ці школярі не поділяли нудьги і втоми решти присутніх і що вони чудово вміли дивитися на все як на розвагу, а це — допомагало їм терпляче ждати на справжнє видовище.

— Клянуся душею, ви — Жоаннес Фролло де Молендіно! — гукнув один з них до невеличкого білявого пустуна з гарненьким лукавим личком, який примостився на акантах капітелі.— Недарма вас прозвали — Жеан дю Мулен [9], бо ваші руки й ноги подібні до чотирьох крил вітряка. Давно ви тут?

— З ласки диявола, — відповів Жоаннес Фролло, — я тут ось уже понад чотири години і сподіваюся, що їх мені буде зараховано при відпущенні гріхів у чистилищі. Ще о сьомій ранку я чув, як вісім славнозвісних півчих короля Сіцілії завели першого стиха великої меси у Святій каплиці.

— Чудові співаки, — додав перший, — а голоси в них тонші за вістря їхніх ковпаків! Однак, перш ніж правити месу вельмишановному святому Жанові, королю слід було б поспитати самого святого, чи подобаються йому латинські псалми, виконувані з провансальським акцентом.

— Він замовив месу, щоб дати роботу цим клятим півчим сіцілійського короля! — верескливо вигукнула якась стара, що стояла в натовпі під вікном. — Подумати тільки! Тисячу паризьких фунтів за одну службу божу! Та ще з податків за продаж морської риби на паризьких базарах!

— Тихо, стара! — озвався товстий і статечний городянин, який стояв біля торговки рибою і тому весь час затуляв собі носа. — Месу треба було правити. Чи, може, ви хочете, щоб король знову захворів?

— Добре сказано, пане Жіль Рогатий, королівський хутряник! — вигукнув малий школяр, який приліпився до колони.

Усі школярі зустріли злощасне прізвисько бідного королівського хутряника вибухом реготу.

— Рогатий! Жіль Рогатий! — вигукували одні.

— Cornutus et hirsutus! [10] — вторували інші.

— Атож! — не вгавало мале чортеня з колони. — Чого вони сміються? Вельмиповажаний Жіль Рогатий, брат метра Жеана Рогатого, двірського судді, син метра Майє Рогатого — головного лісничого Венсенського лісу, усі вони — городяни Парижа, усі батьки й сини жонаті, а отже, й рогаті!

Регіт посилився. Товстий хутряник мовчки намагався сховатися від звернутих на нього звідусіль поглядів. Проте він марно прів і сопів. Його зусиль вистачало тільки на те, щоб, немов клин, який вбивають у дерево, втискати між плечі сусідів своє багрове з досади й гніву широке апоплексичне обличчя.

Нарешті один з присутніх, такий же гладкий, низенький і статечний, як і хутряник, прийшов йому на допомогу.

— Яка гидота! Де це видано, щоб школярі так зневажали городянина! За моїх часів їх відшмагали б різками, а потім і спалили б на вогнищі з цих самих різок.

Уся зграя школярів загула.

— Гей там! Хто це каркає? Що за лиховісний пугач?

— Стривай! Я його знаю, — сказав один, — це метр Андрі Мюньє.

— Це ж один з чотирьох присяжних бібліотекарів університету! — додав другий.

— У цій лавочці всього по чотири *, — вигукнув третій, — чотири земляцтва, чотири факультети, чотири свята, чотири економи, чотири виборці, чотири бібліотекарі.

— Чудово, — підтримав його Жеан Фролло, — то нехай їх чотири чорти і вхоплять!

— Мюньє, ми спалимо твої книжки!

— Мюньє, ми відлупцюємо твого слугу!

— Мюньє, ми полапаємо твою жінку!

— Добру товстулю пані Ударду!

— Яка вона свіжа й весела, мов уже вдовичка!

— Хай вам чорт! — пробурмотів метр Андрі Мюньє.

— Метре Андрі, — знову озвавсь із своєї колони Жеан, — замовкни, а то я впаду тобі на голову.

Метр Андрі глянув угору, зміряв, здавалося, очима висоту колони, вагу шибеника, про себе помножив їх на квадрат швидкості й замовк. Жеан, лишившись переможцем, тріумфуючи, вів далі:

— А я зробив би це, хоча я й брат архідиякона.

— Ну й гарні ж наші університетські сановники! У такий день, як сьогодні, не вшанували наших привілеїв! У Місті деревце та вогнище, у старому Сіте — містерія, вибори папи блазнів і фламандські посли, а в Університеті — нічого!

— А проте майдан Мобер досить великий! — сказав один із школярів, які розмістилися на підвіконні.

— Геть ректора, виборців, економів! — вигукнув Жеан.

— Треба сьогодні ввечері на Веселому Полі влаштувати святкове вогнище з книжок метра Андрі! — озвався другий.

— Із пюпітрів писарів! — додав його сусіда.

— І з жезлів педелів!

— Із плювальниць деканів!

— І з буфетів економів!

— І з скриньок виборців!

— Із ослінчиків ректора!

— Геть, — загув знову малий Жеан, — геть метра Андрі, педелів, писарів, богословів, медиків і законників, економів, виборців, ректора!

— Та це просто кінець світу! — затуляючи вуха, пробурчав метр Андрі.

— Про вовка промовка. Он наш ректор іде майданом! — крикнув один з тих, що сиділи на вікні.

Усі швидко обернулися до майдану.

— Невже це справді наш шановний ректор, метр Тібо? — спитав Жеан Фролло, який, приліпившись до однієї з внутрішніх колон, не міг бачити, що діється зовні.

— Так, так, — відповіли йому, — це він, звичайно, це він, метр Тібо, ректор!

То був справді ректор і всі університетські сановники, які урочистим походом вирушили зустрічати послів і саме перетинали Палацовий майдан. Школярі, притулившись на підвіконні, зустріли їх глузливими та іронічними вигуками.

У ректора, який очолював похід, влучив перший, найдошкульніший залп в1їдливих дотепів.

— Добридень, пане ректор! Агов! Добридень, вам кажуть!

— Як же він сюди потрапив, старий гравець? Невже залишив свої кості?

— Як він гарцює на своєму осляті! А в осла вуха коротші, ніж у ректора!

— Агов! Добридень, пане ректор Тібо! Tybalde aleator! [11] Старий дурень! Старий гравець!

— Нехай вам бог помагає! Чи багато разів цієї ночі випадала вам подвійна шістка?

— Ох, яка препогана у нього пика, сіра, виснажена, пом’ята. Це все від пристрасті до гри в кості!

— Куди це ви так трюхикаєте, Тібо? Tybalde ad dados [12], задом до Університету і передом до міста?

— Він їде наймати помешкання на вулиці Тіботоде [13], — крикнув Жеан дю Мулен.

Зграя школярів громовими голосами, шалено аплодуючи, повторила цей каламбур.

— Ви їдете на вулицю Тіботоде шукати помешкання, правда, пане ректор, партнере диявола?

Потім дійшла черга й до інших сановників.

— Геть педелів! Геть жезлоносців!

— Скажи-но, Робене Пуспен, а ото хто такий?

— Це Жільбер де Сюльї, Gilbertus de Soliaco, канцлер Отенського колежу.

— Стривай, ти зручніше примостився, на ось мій черевик, жбурни йому в пику!

— Saturnalitias mittimus ecce nuces [14].

— Геть усіх шістьох богословів з їхніми білими стихарями!

— Так ото богослови! А я гадав, це ті шість білих гусок, що їх дала місту свята Женев'єва за маєток Роньї!

— Геть медиків!

— Геть диспути на визначені й довільні теми!

— Лови мою шапчину, канцлере святої Женей'єви! Ти скривдив мене! Це правда; він віддав моє місце в нормандському земляцтві малому Аска-ніо Фальцаспада з провінції Бурж, тому що він італієць!

— Це несправедливо, — погодилися всі школярі.— Геть канцлера святої Женев'єви!

— Гей ви, метре Жоакен де Ладеор! Гей ви, Луї Даюїль! Гей, ви, Ламбере Октеман!

— До дідька економа німецького земляцтва!

— І капеланів Святої Каплиці з їхніми сірими хутряними накидками: cum tunicis grisis!

— Seu de pellibus grisis fourratis! [15]

— Гей ви, магістри мистецтв! Усі, хто в гарних чорних, і всі, хто в гарних червоних мантіях!

— Непоганий хвіст у ректора!

— Можна подумати, що це венеційський дож, який їде на заручини з морем *.

— Дивись, Жеане! Каноніки з храму святої Женев'єви!

— Під три чорти каноницьку братію!

— Абате Клод Шоар! Докторе Клод Шоар! Ви шукаєте Марію ля Жіффард?

— Вона на вулиці Глатіньї.

— Вона гріє ліжко королю розпусників.

— Вона сплачує йому свої чотири деньє — quator denarios.

— Aut unum bombum! [16]

— Ви хочете сказати — з кожного носа?

— Друзі, ось метр Сімон Санген, виборець від пікардійського земляцтва, а позад нього сидить його жінка!

— Post equitem sedet atra cura! [17]

— Сміливіше, метре Сімон!

— Добридень, пане виборець!

— Добраніч, пані виборчихо!

— Які ж вони щасливі, їм усе видно, — сказав, зітхаючи, Жоаннес де Молендіно, що, немов птах, ще й досі сидів серед листя капітелі.

Тим часом присяжний бібліотекар Університету, метр Андрі Мюньє, нахилився до вуха королівського хутряника, метра Жіля Рогатого.

— Кажу вам, добродію, це кінець світу. Ніколи серед школярів ще не було такої розбещеності, а всьому виною прокляті вигадки нашого століття — гармати, серпентини, бомбарди [18], а головне — друкарство, ця нова чума з Німеччини. Немає уже ні манускриптів, ні книжок. Друкарство нищить книжкову торгівлю. Настає кінець світу.

— Я це добре бачу хоча б з того, як процвітає торгівля оксамитом, — сказав хутряник.

У цю мить пробило дванадцяту.

— А-а!.. — одностайно вихопилось в усього натовпу.

Школярі принишкли. А потім зчинилася велика метушня, зачовгали ноги, заколихалися голови, почулося кашляння і сякання; кожен улаштовувався, примощувався, приставав до котроїсь із груп. І ось запала цілковита тиша: усі витягли шиї, застигли, пороззявляли роти, звернули погляди до мармурової плити… але ніхто й ніщо на ній не з’явилося. Чотири судові пристави, як і досі, нерухомо стояли на своїх місцях, немов чотири розмальовані статуї. Усі погляди звернулися до помосту, призначеного для фламандських послів. Двері все ще були зачинені, поміст — порожній.

Натовп із самого ранку чекав на три речі: полудень, послів Фландрії та містерію. Вчасно прибув тільки полудень.

Це було вже занадто.

Натовп зачекав ще одну, дві, три, п’ять хвилин, чверть години; ніхто не з’являвся: поміст був порожній; сцена — німа.

Тим часом нетерплячка перейшла в обурення. Тут і там чути було вигуки незадоволення, правда, поки що притишені. «Містерію! Містерію!" — глухо бурмотів натовп. Збудження зростало. Буря, ще тільки глухо гуркочучи, носилася над цим людським морем. Перший спалах блискавки викликав Жеан дю Мулен.

— Містерію, і к бісу фламандців! — крикнув він щосили, звиваючись вужем навколо своєї капітелі.

Натовп заплескав у долоні, повторюючи:

— Містерію! Під три чорти Фландрію!

— Давайте містерію, негайно! — вів далі школяр. — А то, мабуть, доведеться повісити суддю Палацу, і це буде для нас і комедія, і мораліте.

— Добре сказано, — закричала юрба, — а для початку повісимо варту. Це викликало бурхливі схвальні вигуки. Чотири бідолахи пристави пополотніли й перезирнулися. Натовп рушив на них, і вони вже бачили, як тоненька дерев’яна балюстрада, що відділяла їх від юрби, вигинається під її натиском.

Момент був критичний.

— На шибеницю! На шибеницю! — кричали звідусіль.

У цю мить піднісся вже описаний нами килим лаштунків, утворюючи прохід для людини, сама тільки поява якої враз зупинила натовп, перетворивши, немов чарами, його гнів на зацікавленість.

— Тихше! Тихше! — почулося з усіх боків.

Якийсь чоловік, тремтячи всім тілом, раз у раз вклоняючись, невпевнено рушив, мало не стаючи на коліна, до самого краю мармурової плити.

Тим часом запанувала тиша, чути було тільки легкий невиразний гул, що завжди витає над мовчазною юрбою.

— Шановні городяни і шановні городянки, — промовив чоловік, — ми матимемо честь декламувати й виставляти перед їх превелебністю паном кардиналом чудове мораліте, яке називається «Праведний суд пречистої діви Марії". Сам я гратиму Юпітера. їх превелебність кардинал зараз супроводить вельмишановне посольство герцога Австрійського, яке оце затрималося, щоб вислухати урочисту промову пана ректора Університету біля брами Боде. Тільки-но їх превелебність пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо.

Безперечно, що тільки втручання самого Юпітера могло врятувати чотирьох бідолашних приставів. Якби ми мали щастя самі вигадувати цю цілком вірогідну історію і слідом за тим мусили б за неї відповідати перед шановною пані Критикою, то ні в якому разі не можна було б висунути проти нас класичного правила: Nec deus intersit [19]. Зрештою одяг пана Юпітера був дуже гарний і теж сприяв заспокоєнню натовпу, привернувши до себе його увагу. Одягнений у кільчастий, вкритий чорним оксамитом панцир із золотими цятками, Юпітер мав на голові дворогий ковпак, прикрашений шишками з позолоченого срібла, і, коли б його обличчя не було нарум’янене й наполовину заховане під пишною бородою, коли б він не тримав у руці вкритої блискітками трубки із позолоченого картону, з якої стирчала порізана на смужки бляха і в якій досвідчене око легко могло пізнати блискавку, коли б його ноги не були обтягнуті трико тілесного кольору і обвиті, як у греків, стрічками, — його можна було б порівняти з бретонським стрільцем із загону герцога Беррійського.


II. П'ЄР ГРЕНГУАР



Поки юпітер виголошував промову, загальне задоволення й захоплення, викликані його вбранням, поступово розвіювались, а коли він дійшов до злощасного кінця: «Тільки-но їх превелебність пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо», — голос його заглушила буря вигуків.

— Негайно починайте містерію! Містерію! — кричала юрба. А серед усіх голосів вирізнявся голос Жоаннеса де Молендіно, що пронизував загальний галас, мов той пищик на ярмарку в Німі.

— Починайте зараз же! — верещав школяр.

— Геть Юпітера і кардинала Бурбонського! — горлали Робен Пуспен і решта школярської братії, яка розсілася на вікні.

— Давайте мораліте! — вторила юрба. — Негайно, зараз же, бо інакше мішок і мотузку на комедіантів і кардинала!

Нещасний Юпітер, переляканий і приголомшений, зблід під рум’янами, впустив свою блискавку, схопив у руку ковпак, почав уклонятися й, тремтячи, бурмотіти:

— їх превелебність… посли… принцеса Маргарита…

Він не знав, що казати. Насправді боявся, що його повісять…

Повісить юрба за те, що він примушує її чекати, повісить кардинал за те, що не чекав його. Так чи інакше, він бачив перед собою тільки безодню, чи то пак, шибеницю.

На щастя, якийсь чоловік надумав виручити його з біди й узяти відповідальність на себе.

Цей незнайомець стояв по той бік балюстради, на вільній площі навколо мармурової плити, досі ніхто не помічав його, бо він спирався на колону, яка закривала від усіх його довгу й сухорляву постать. Це був високий, худий, блідий блондин з блискучими очима й усміхненими устами, ще молодий, хоча зморшки вже поорали його чоло та щоки; він був одягнений у чорну саржеву одежину, потерту і лиснючу від часу. Він підійшов до мармурової плити й подав знак нещасному страждальцеві. Але той, розгубившись, не бачив його.

Незнайомець ступив крок уперед.

— Юпітере! — сказав він. — Мій дорогий Юпітере! Той знову нічого не почув.

Нарешті високий блондин, якому урвався терпець, крикнув йому мало не в саме вухо:

— Мішеле Жіборн!

— Хто мене кличе? — вигукнув Юпітер, немов раптово прокинувшись зі сну.

— Я, — відповів незнайомець у чорному.

— А! — промовив Юпітер.

— Починайте негайно, — провадив той, — виконуйте волю народу. Я берусь уласкавити головного суддю, а він заспокоїть пана кардинала.

Юпітер зітхнув з полегкістю.

— Шановні городяни, — вигукнув він щосили, звертаючись до натовпу, який не переставав його лаяти, — ми зараз почнемо!

— Evoe, Jupiter! Plaudite, cives! [20] — закричали школярі.

— Слава! Слава! — ревнула юрба.

Залунав грім оплесків і навіть після того, як Юпітер уже зник за килимом, зал двигтів од вітальних вигуків.

Тим часом чоловік, що так магічно обернув «бурю в затишшя», як каже наш любий старий Корнель *, скромно повернувся у сутінь своєї колони і, напевно, залишився б там таким же непомітним, нерухомим і мовчазним, коли б його звідти не витягли дві молоді жінки, які, сидячи в першому ряді глядачів, побачили, як він розмовляв з Мішелем Жібор-ном — Юпітером.

— Метре! — гукнула його одна з них і подала знак, щоб він наблизився.

— Що ви, моя мила Лієнардо, — промовила її сусідка, молода, приваблива і по-святковому вбрана, що робило її сміливою, дівчина. — Вони ж не духовна особа, тому до них слід звертатись не «метр», а «месір».

— Месір! — повторила Лієнарда. Незнайомий підійшов до балюстради.

— Чого бажають панни? — чемно спитав він.

— О, нічого! — збентежившись, пробурмотіла Лієнарда. — Це моя сусідка Жіскетта Жансієн хоче вам щось сказати.

— Та що ви, — зашарівшись, промовила Жіскетта. — Це Лієнарда сказала до вас «метр», а я їй тільки пояснила, що вам треба казати «месір».

Обидві дівчини опустили очі. Незнайомець, який був не від того, щоб порозмовляти, розглядав їх, усміхаючись.

— Виходить, вам нічого мені сказати, панночки?

— Ох, нічогісінько! — відповіла Жіскетта. — Нічогісінько! — повторила Лієнарда.

Високий молодий блондин зібрався був відійти, але обидві цікаві дівчини не мали бажання зректися своєї здобичі.

— Месір! — з навальністю води, що зриває греблі, або жінки, яка зважується на щось, промовила Жіскетта. — Ви знаєте того вояка, що гратиме роль пречистої діви в містерії?

— Ви хочете сказати — роль Юпітера? — спитав незнайомець.

— Ах, так, — вигукнула Лієнарда. — Ото дурненька! Отже, ви знаєте Юпітера?

— Мішеля Жіборна? — перепитав він знову. — Так, панно.

— Яка в нього пишна борода! — сказала Лієнарда.

— А чи гарне буде те, що вони зараз показуватимуть?.. — соромливо спитала Жіскетта.

— Дуже гарне, панно, — відповів незнайомець без найменшого вагання.

— Що ж це буде? — поцікавилася Лієнарда.

— Мораліте «Праведний суд пречистої діви Марії", панно.

— Ах! Це щось нове, — сказала Лієнарда. Настала хвилина мовчанки. Її порушив незнайомець.

— Так, це зовсім нове мораліте, якого ще не виставляли.

— Отже, це не те, що його давали два роки тому, у день приїзду папського посла, — спитала Жіскетта, — коли троє гарненьких дівчат грали…

— Сирен, — підказала Лієнарда.

— І зовсім голі, — додав незнайомець.

Лієнарда соромливо опустила очі, а Жіскетта, глянувши на неї, і собі. Незнайомець, усміхаючись, вів далі:

— Це було дуже цікаве видовище. А сьогоднішнє мораліте написане спеціально на честь принцеси Фландрської.

— А чи співатимуть пасторалі? — спитала Жіскетта.

— Що ви! — заперечив незнайомець. — У мораліте? Не треба плутати різних жанрів. Якби це було соті, тоді інша річ!

— Шкода! — промовила Жіскетта. — А тоді, біля фонтана Понсо, чоловіки і жінки грали дикунів, які билися між собою і прибирали різних поз, співаючи побожних пісень і пасторалей.

— Те, що годиться для папського посла, — досить сухо зауважив незнайомець, — не годиться для принцеси.

— А коло них, — вела далі Лієнарда, — змагалися музики, граючи на різних духових інструментах величні мелодії.

— А щоб перехожі могли освіжитися, — підхопила Жіскетта, — з трьох отворів фонтана били молоко, вино та солодкий напій. Пили хто хотів.

— А трохи нижче фонтана Понсо, — не вгавала Лієнарда, — поблизу церкви святої Тройці, показували пантоміму «Страсті господні".

— Ще б пак не пам’ятати! — вигукнула Жіскетта. — Господь бог на хресті, а обабіч — розбійники.

Тут молоді цокотухи, захопившись спогадами про приїзд папського посла, заторохтіли разом.

— А трохи ближче, біля воріт Малярів, було багато людей у дуже пишних убраннях.

— А пам’ятаєш, як коло фонтана святого Інокентія мисливець гнався за ланню під гучні звуки мисливських рогів і гавкання псів?

— А поблизу паризької різниці спорудили поміст, що мав зображати Дьєпську фортецю!

— А коли папський посол наблизився, пригадуєш, Жіскетто, — фортецю взяли приступом і всім англійцям поперерізували горлянки.

— І біля брами Шатле теж були чудові лицедії!

— І на мосту Міняйл, устеленому килимами, теж!

— А коли під'їхав папський посол, над містом випустили понад двісті дюжин різних птахів. Це було прегарно, Лієнардо.

— Сьогодні буде ще краще, — нарешті сказав їхній співрозмовник, який слухав дівчат трохи роздратовано.

— Ви обіцяєте нам, що ця містерія буде цікава? — спитала Жіскетта.

— Безумовно! — відповів той і додав гордовито: — Я автор цієї містерії, панночки.

— Справді? — вигукнули вражені дівчата.

— Справді! — відповів поет, запишавшись. — Точніше кажучи, нас двоє: Жеан Маршан, який напиляв дощок і збудував сцену, і я, який написав цей твір. Мене звуть П'єр Гренгуар!

Навряд чи сам автор «Сіда» вимовив би з більшою гордістю: «П'єр Корнель!»

Читачі мали змогу помітити, що від хвилини, коли Юпітер зник за килимом, і доти, доки автор нового мораліте несподівано розкрив своє інкогніто перед наївно захопленими Жіскеттою та Лієнардою, минуло досить багато часу. Факт, вартий уваги: увесь цей натовп, ще кілька хвилин тому такий галасливий, тепер з добродушною лагідністю спокійно чекав, звірившись на слова комедіанта. Це є новим доказом тієї і дотепер повсякденно підтверджуваної нашими театрами вічної істини, що найкращий засіб примусити глядачів терпляче очікувати, — це запевнити їх у негайному початку вистави.

Однак школяр Жеан не дрімав.

— Гей, ви! — раптом вигукнув він серед загального спокійного очікування, яке змінило бурю. — Де ж Юпітер? Пані богородиця? Чортові штукарі, ви що, знущаєтеся з нас? Виставу, виставу! Починайте, а то почнемо ми!

Цього було досить.

З глибини сцени долинули високі й низькі звуки музичних інструментів; килим трохи відхилився. З-за нього вийшли чотири строкато вбрані й нарум’янені персонажі, видряпались по стрімкій драбині і, дійшовши до верхньої площадки, вишикувалися перед глядачами, вітаючи їх низьким поклоном. Музика затихла. Містерія почалася.

Ці чотири особи, діставши за свої поклони щедру винагороду — гучні оплески, серед побожної тиші почали декламувати пролог, від якого ми читача милосердно звільняємо. Зрештою, як це буває і в наш час, глядачів значно більше захоплювали костюми дійових осіб, ніж їхні слова. І справді, глядачі мали рацію. Виконавці були одягнені у напівжовті, напівбілі костюми, які різнилися лише гатунком тканини. Вбрання першого було із золотої та срібної парчі, другого — з шовку, третього — з шерсті, четвертого — з полотна. Перший тримав у правій руці палаш, другий — два золоті ключі, третій — терези, четвертий — лопату. А на допомогу важкодумам, які, незважаючи на всю ясність цих атрибутів, все ж могли не зрозуміти їх значення, на подолі парчевого одягу було вигаптувано великими чорними літерами: «Я — шляхта», шовкового — «Я — духовний стан», шерстяного — «Я — торгівля», полотняного — «Я — селянський стан». Серед цих алегоричних постатей кожний уважний глядач міг легко розрізнити двох персонажів чоловічої статі — по їхньому короткому одягу і капелюхах, тоді як обидві жіночі алегорії були убрані в довгий одяг і мали на голові чепці.

Тільки дуже недоброзичлива людина могла не зрозуміти з поетичного пролога, що Селянський стан одружений з Торгівлею, а Духовний стан — із Шляхтою і що обидва щасливі подружжя мали чудового золотого дельфіна ', якого хотіли присудити найвродливішій дівчині. Отож вони ходили по всьому світу, шукаючи й питаючи таку красуню, і, відкинувши одну по одній королеву Голконди, принцесу Трапезунда, доньку великого хана та багатьох інших жінок, Селянський і Духовний стани, Шляхта і Торгівля прийшли відпочити на мармуровій плиті Палацу правосуддя, виголошуючи перед шановною аудиторією стільки сентенцій та афоризмів, софізмів, означень і поетичних фігур, скільки можна було почути лише під час іспитів на факультеті словесності, коли магістри складають їх на звання ліценціатів.

Усе це було справді прекрасно!

Однак серед юрби, яку чотири алегоричні постаті наввипередки заливали потоками метафор, жодне вухо не було таким уважним, жодне серце — таким тремтливим, жодне око — таким напруженим, жодна шия — такою витягнутою, як вухо, серце, око та шия автора — поета, нашого славного П'єра Гренгуара, який кілька хвилин тому не зміг устояти перед спокусою назвати своє ім'я двом гарненьким дівчатам.

Відійшовши на кілька кроків за свою колону, він звідти слухав, дивився, завмирав від насолоди. Відгомін прихильних оплесків, якими глядачі привітали початок пролога, все ще бринів у його серці, і Гренгуар був заглиблений у той стан блаженного споглядання, з яким автор серед завмерлої від захвату численної аудиторії слухає акторів, з чиїх уст злітають його думки.

О достойний П'єр Гренгуар!

Хоча й сумно нам про це казати, але його захоплення було швидко порушене. Тільки-но П'єр Гренгуар наблизив свої уста до «цього п’янкого келиха радості й тріумфу, як до нього долучилася крапля гіркоти.

Якийсь обідраний жебрак, затертий у натовпі, не маючи змоги збирати милостиню і, певно, не вдовольнившись знайденим у кишенях сусідів, бажаючи привернути до себе увагу й подаяння, вирішив сісти десь на видноті. Отож він, коли почали читати перші вірші пролога, видряпався по колонах помосту, підготованого для послів, на карниз, що облямовував нижню частину балюстради, й примостився там, намагаючись своїм лахміттям та відразливою раною, що зяяла на його правиці, викликати зацікавленість і милосердя юрби. А втім, він не говорив ні слова.

Поки він мовчав, дія пролога відбувалася без перешкод, так тривало б і далі, якби, на лихо, школяр Жоаннес з верхівки своєї колони не помітив жебрака та його кривляння. Несамовитий сміх охопив молодого

Гра слів: французьке dauphin — означає і дельфін, і дофін— престолонаслідник.

пустуна, й він, не турбуючись тим, що перериває виставу, порушує загальну зосередженість, весело вигукнув:

— Гляньте на того хирляка, що онде жебрає!

Той, хто коли-небудь кидав камінь у болото з жабами чи стріляв у зграю птахів, може собі уявити враження, яке справили ці слова, що пролунали як постріл серед загальної тиші та уваги. Гренгуар здригнувся, наче його вдарило електричним струмом. Пролог раптом увірвався, і всі голови обернулися до жебрака, а той, анітрохи не збентежившись, побачив у цій обставині нагоду мати добрі жнива і, напівзаплющивши очі, заходився жалісно виводити:

— Подайте, що ласка ваша!

— Стривайте, — вів далі Жоаннес, — клянусь душею, це Клопен Труй-льфу! Гей, ти, друже! Напевно, твоя рана дуже тобі заважала на нозі, що ти переніс її на руку?

І, кажучи це, він з мавпячою спритністю кинув дрібну срібну монету в засмальцьований капелюх, якого жебрак тримав у своїй хворій руці. І оком не змигнувши, жебрак прийняв і милостиню, і знущання, жалібно тягнучи своєї:

— Подайте, що ласка ваша!

Цей епізод розважив глядачів, багато з них, очолювані Робеном Пу-спеном і всіма школярами, жваво аплодували незвичайному дуетові, що його серед пролога зімпровізували — своїм верескливим голосом — школяр і своїм байдужо-монотонним скиглінням — жебрак.

Гренгуара це вразило і розгнівало, але він швидко отямився і, навіть не удостоївши двох порушників тиші зневажливим поглядом, щосили закричав чотирьом персонажам на сцені:

— Грайте далі, хай йому чорт! Далі!

У цю мить він відчув, що хтось тягне його за полу камзола. Гренгуар з досадою обернувся і через силу примусив себе усміхнутися. Він не міг не всміхнутися. Це Жіскетта Жансієн, просунувши свою гарненьку ручку через балюстраду, у такий спосіб намагалась привернути до себе його увагу.

— Месіре, — спитала молода дівчина, — хіба вони гратимуть далі?

— Аякже, — відповів Гренгуар, досить вражений цим запитанням.

— Коли так, месіре, — попросила вона, — чи не будете ви ласкаві пояснити мені…

— Те, що вони казатимуть? — перебив Гренгуар. — Будь ласка! Слухайте…

— Та ні, — заперечила Жіскетта, — поясніть те, що вони казали досі. Гренгуар підскочив, наче людина, якій торкнулися до відкритої рани.

— Чортове дурноголове дівчисько! — пробубонів він крізь зуби. З цієї хвилини Жіскетта геть усе втратила в його очах.

Тим часом актори послухались його наказу, і глядачі, побачивши, що вистава триває, знову стали прислухатися, хоч, внаслідок події, що так несподівано розірвала пролог на дві частини, вони проґавили чимало красот п'єси. Гренгуар з жалем подумав про це. Все ж таки поступово запала тиша, школяр замовк. Жебрак перелічував монети, і спектакль продовжувався.

Це був справді чудовий твір, який, на нашу думку, трохи переробивши, можна було б використати і сьогодні. Фабула, дещо розтягнута й ма-лозмістовна — на ті часи явище нормальне — була проста, і Гренгуар у глибині душі щиро захоплювався її ясністю. Само собою зрозуміло, що чотири алегоричні постаті, обійшовши три частини світу і не знайшовши пристойного способу позбутися свого золотого дельфіна, трошки втомилися. Це дало нагоду виголосити похвальне слово чудо-рибі, з тисячами тонких натяків на молодого нареченого Маргарити Фландрської, який у той час перебував у сумному відлюдді в Амбуазькому замку і аж ніяк не думав, що Селянський і Духовний стани, Шляхта і Торгівля заради нього обійшли весь світ. Отже, вищезгаданий дельфін був молодий, був гарний, був дужий і, найголовніше (о величне джерело всіх королівських чеснот!), він був сином лева Франції. Я тверджу, що ця смілива метафора просто чудова і що в день, присвячений алегоріям та епіталамам на честь короля, природознавство, яке процвітало в театрі, анітрохи не бентежив той факт, що лев породив дельфіна. Саме це рідкісне поєднання і є доказом поетичного натхнення. Проте, якщо підійти критично, то поет міг би таки розвинути цю чудову думку, не потребуючи двохсот рядків віршів. Щоправда, за розпорядженням пана прево вистава мала тривати з дванадцятої до четвертої години, а треба ж акторам щось говорити! Зрештою, юрба слухала терпляче.

Несподівано, саме в розпалі суперечки між Торгівлею та Шляхтою, у ту хвилину, коли Селянський стан виголошував напрочуд гарний вірш:

Ніколи ще в лісах не бачили величнішого звіра, двері, що вели на приготований для послів поміст, які досі так недоречно були зачинені, зненацька ще недоречніше відчинилися, і гучний голос прислужника раптом сповістив:

— Його превелебність монсеньйор кардинал Бурбонський!


III. ПАН КАРДИНАЛ


Бідний Гренгуар! Гуркіт великих подвійних петард на честь Іванового дня, залп двадцяти аркебузів, постріл тієї славнозвісної гармати з башти Більї, яка за часів облоги Парижа, у неділю 29 вересня 1465 року *, з одного удару поклала одразу сімох бургундців, вибух усього порохового складу біля брами Тампль — усе разом не оглушило б його в цей урочистий і драматичний момент так, як оті кілька слів, проголошені прислужником: «Його превелебність монсеньйор кардинал Бурбонський».

І зовсім не тому, що П'єр Гренгуар боявся чи зневажав пана кардинала. Йому не були властиві ні така малодушність, ні така зарозумілість. Справжній еклектик, як висловлюються сьогодні, Гренгуар належав до тих стійких і благородних умів, урівноважених і спокійних, які завжди вміли у всьому додержуватися золотої середини, stare in dimido rerum, i, сповнені здорового глузду та ліберальної філософії, водночас віддавали належне й кардиналам. Дорогоцінне, невмируще плем’я філософів! Здається, що мудрість, немов нова Аріадна, дала їм клубок ниток, і вони розмотуючи його від створення світу, проходять крізь лабіринт усіх справ людських. Вони трапляються в усіх епохах, завжди однакові, тобто завжди відповідають епосі. Якщо поминути П'єра Гренгуара, який, коли б нам пощастило зобразити його так, як він на це заслуговує, міг би бути їхнім представником у п’ятнадцятому столітті, то безперечним є те, що саме їхній дух запалював старого дю Бреля, коли він у шістнадцятому столітті писав ці наївно величні, гідні всіх віків слова: «Я парижанин родом і па-ризіанин словом, бо грецькою мовою «parrhisia» означає «свобода слова», якої я додержувався навіть по відношенню до монсеньйорів кардиналів, до дядька й брата монсеньйора принца Конті, але все ж таки з пошаною до їхнього високого стану і не ображаючи нікого з їхнього почту, а це вже немала заслуга».

Отже, у прикрому враженні, яке справила на П'єра Гренгуара поява кардинала, не було ні ненависті, ні зневаги до нього, навіть навпаки: у нашого поета було надто багато здорового розуму й дуже зношена одежина, щоб не вміти оцінити нагоди, яка донесе до превелебного вуха не один натяк пролога, а особливо прославлення дельфіна, сина лева Франції. Та не користолюбство керує шляхетною натурою поетів. Я припускаю, що коли б єство поета визначити числом десять, то, аналізуючи і, як каже Рабле, «фармакополізуючи» його, хімік знайшов би в ньому одну десяту частину користолюбства, а дев’ять десятих — самолюбства. Отож коли перед кардиналом розчинилися двері, ці дев’ять десятих Гренгуарового самолюбства, які розбухли й роздулися під впливом народного захоплення, набрали таких надзвичайних розмірів, що придушили собою непримітну молекулу користолюбства, щойно визначену нами в духовному єстві поетів, а ця, між іншим, коштовна молекула — баласт реальності й людської природи, без якої поети не могли б торкнутися землі. Гренгуар втішався, відчуваючи, спостерігаючи, так би мовити, зливаючись із цією масою глядачів, хай не дуже вишуканих, але вражених, онімілих від нескінченних тирад, що кожної хвилини били джерелом з усіх частин його епіталами. Запевняю, що Гренгуар сам поділяв цей загальний блаженний настрій і що, всупереч Лафонтену *, який на виставі своєї комедії «Флорентинець» питав: «Що за йолоп написав цю нісенітницю?», Гренгуар радо спитав би сусіда: «Чий цей шедевр?» Тепер можете собі уявити, яке враження справила на нього раптова й невчасна поява кардинала.

Побоювання Гренгуара цілком справдилося. Прибуття його превелебності сколихнуло аудиторію. Усі голови повернулися до помосту. У залі зчинився шум. «Кардинал! Кардинал!» — повторювали всі. Злощасний пролог урвався вдруге.

Кардинал на якусь мить затримався в дверях, що вели на поміст. І поки він байдужим поглядом озирав аудиторію, гамір дужчав. Кожен хотів якнайкраще бачити кардинала. Кожен намагався підняти голову вище за плече сусіда.

Це була справді високопоставлена особа, і споглядання її було рівноцінне будь-якому видовищу. Шарль, кардинал Бурбонський, архієпископ і граф Ліонський, примас усієї Галлії, був посвоячений з Людовіком XI через свого брата П'єра, сеньйора де Боже, одруженого із старшою донькою короля, і водночас через свою матір Агнесу Бургундську був посвоячений з Карлом Сміливим *. Отож домінуючими, типовими і характерними рисами вдачі примаса всієї Галлії були: гнучкий розум придворного та обожнювання ним усякої влади. Можна собі уявити той величезний клопіт, що йому завдавало таке подвійне посвоячення, і ті підводні скелі вищого світу, між якими мусив лавірувати, немов човен, його розум, щоб не розбитися ні об Людовіка, ні об Карла, цих Сціллу й Харібду, які вже поглинули герцога Немурського і конетабля Сен-Поля *. Милістю неба кардинал досить щасливо прослизнув між обома рифами і без перешкод прибув до Рима. Але хоч він уже й перебував у гавані, або, точніше кажучи, саме тому, що перебував у гавані, кардинал ніколи не міг спокійно згадувати про різні пригоди своєї мінливої політичної кар'єри, сповненої небезпек і труднощів, які йому доводилося тривалий час переборювати. Тому він мав звичку повторювати, що 1476 рік був для нього «чорним і білим», розуміючи під цим, що того року він втратив свою матір, герцогиню Бурбонську, та свого двоюрідного брата, герцога Бургундського, і що другий траур приніс йому втіху після першого.

А втім, він був добродушною людиною, весело жив, з насолодою попивав королівське вино з виноградника Шальо, не гребував товариством Рішарди ла Гармуаз і Томаси ла Сальярд, охочіше роздавав милостиню гарненьким дівчатам, ніж старим жінкам, і всім цим здобув велику прихильність простолюду Парижа. Він появлявся неодмінно в супроводі невеликого почту єпископів і знатних абатів, галантних, веселих, завжди готових погуляти; і не раз доброчесні парафіянки храму Сен-Жермен Д’Оксер, проходячи попід яскраво освітленими вікнами Бурбонського палацу, по-святенницькому обурювались, чуючи, як ті самі голоси, що тільки-но правили для них вечерню, тепер під дзенькіт келихів виспівували вакхічну пісеньку «Bibamus papaliter» [21]

— улюблену примовку папи Бенедикта XII, який додав до тіари третю корону*.

Безперечно, що саме ця заслужено здобута кардиналом популярність оберегла його, коли він з’явився в залі, від ворожих вихваток юрби, ще недавно такої невдоволеної й зовсім не схильної виявляти пошану до якогось там кардинала, тим більше в день, коли вона мала обирати папу. Та парижани не злопам’ятні, до того ж, примусивши почати виставу, добродушні городяни вже гадали, що вони взяли гору над кардиналом, і цього тріумфу їм було досить. Зрештою кардинал Бурбонський був красунем мужчиною, у чудовій пурпуровій мантії, яку він умів носити надзвичайно вишукано, а це означало, що всі жінки, тобто більшість аудиторії, були за нього. Безумовно, було б несправедливим і нетактовним зустріти шиканням кардинала за те, що він примусив їх ждати, якщо цей кардинал — вродливий мужчина і з такою вишуканістю носить свою пурпурову мантію.

Отже він увійшов, привітав присутніх тією успадкованою від своїх попередників усмішкою, яку сильні світу цього приберігають для юрби, і повільно попрямував до свого оббитого ясно-червоним оксамитом крісла, думаючи, здавалось, про щось зовсім інше. Його кортеж (тепер ми б назвали його генеральним штабом) з єпископів і абатів увійшов за ним на поміст, а це ще дужче посилило галас і цікавість юрби. Кожен навперебій хапався показати, назвати, довести іншому, що знає хоч одного з них: хто, якщо його не зраджує пам’ять, Марсельського єпископа Алоде, хто — першого каноніка абатства Сен-Дені, хто — абата з Сен-Жермен-де-Пре, Робера де Леспінаса, цього розпусного брата однієї з коханок Людові-ка XI; при цьому виникали численні непорозуміння й суперечки. Щодо школярів, то вони брутально лаялись. Це був їхній день, їхнє свято блазнів, їхні сатурналії — щорічна оргія писарчуків та школярської братії. Не було такої непристойності, яка б того дня не вважалася за освячену законом. До того ж серед натовпу були такі розпусні жіночки, як Сімона Чотири-Фунти, Агнеса Тріска, Робіна Цапонога. Як же відмовити собі в приємності полихословити, побогохулити в такий день, у такому теплому товаристві попів і гулящих дівчат? І вони не відмовляли собі в цьому; серед невгаваючого гамору лунав страхітливий концерт з богохульства і брутальних дотепів, виконуваний розгнузданими язиками писарчуків і школярів, язиками, яких цілий рік стримував страх перед розпеченим залізом Людовіка Святого. Бідолашний Людовік Святий! Як вони знущалися з нього в його ж власному Палаці правосуддя! Кожен школяр обрав серед новоприбулих духовних осіб свою жертву — чорну, сіру, білу чи фіолетову сутану. Що ж до Жоаннеса Фролло де Молендіно, то він, як брат архідиякона, зухвало напався на пурпурову мантію, і, вп’явшись своїми нахабними очима в кардинала, співав на все горло:

— Cappa repleta mero! [22]Усі ці вигуки, які ми тут наводимо без прикраси, на науку читачеві, губилися в загальному гаморі, не досягши помосту для знатних осіб. А втім, кардинала вони навряд чи зачепили б, адже всякі вольності в цей день увійшли в звичай. До того ж кардинал, як про це яскраво свідчив вираз його обличчя, мав інший клопіт, і цей клопіт невідступно йшов за ним і майже водночас із ним ступив на поміст — це було посольство Фландрії.

Посольство якщо й непокоїло кардинала, то не тому, що він був далекоглядним політиком або надавав великого значення можливим наслідкам одруження його найяснішої кузини Маргарити Бургундської з його найяс-нішим кузеном Карлом, кронпринцом Віденським: його мало обходило питання, чи довго триватиме штучно зліплена «добра згода» між герцогом Австрії та королем Франції та як сприйме король Англії зневагу, виявлену до його доньки. Кардинал щовечора безтурботно пив королівське вино з виноградинка Шальо, і гадки не маючи, що одного чудового ранку кілька пляшок цього ж вина (щоправда, вже перевіреного й дещо підправленого лікарем Котьє), від щирого серця надісланого Едуардові IV Людовіком XI, колись звільнять Аюдовіка XI від Едуарда I. V. «Високоповажане посольство герцога Австрійського» не завдавало кардиналові жодної з цих турбот, але гнітило його іншим. Бо й справді, хіба, як про це вже згадано на початку, не досить, що він, Шарль де Бурбон, був змушений ушановувати і приймати якихось там міщан; він, француз, веселий, витончений любитель бенкетів — якихось фламандських хлебтунів пива, і до того ж на людях. Безперечно, це була одна з найнеприємніших ролей, яку йому будь-коли доводилося грати на догоду королю.

Проте, коли прислужник гучно оголосив: «Пани посли герцога Австрії", він, з виразом найбільшої люб’язності (настільки він опанував це мистецтво), обернувся до дверей. Годі й казати, що весь зал зробив те саме.

І ось попарно, з великою статечністю, що гостро контрастувала з грайливою легкістю церковного почту кардинала, увійшли сорок вісім послів Максиміліана Австрійського, очолювані преподобним отцем Жеаном, абатом із Сен-Бертена, канцлером ордена Золотого руна, і Жаком де Гуа, сйором Добі, верховним суддею міста Рента.

У залі запала глибока тиша. Тільки іноді її порушував приглушений сміх у відповідь на дивовижні прізвища та міщанські звання, що їх, плутаючи й перекручуючи, безладно оголошував прислужник після того, як новоприбулі один по одному байдуже називали себе. Це були: метр Лоїс Рьолоф, старшина міста Лувена; месір Клаїс Етюельд, старшина Брюсселя; месір Поль де Байост; сйор Вуармізель, головний суддя Фландрії; метр Жеан Колегенс, бургомістр міста Антверпена; метр Жорж де ла Мер, перший старшина Гента; метр Гельдольф ван дер Хаге, перший старшина того ж міста, і сйор де Бірбек, і Жеан Піннок, і Жеан Дімерзель, і т. ін., і т. ін., і т. ін. — судді, старшини, бургомістри; бургомістри, старшини, судді — всі урочисті, надуті, бундючні, вбрані в оксамит і шовк, у чорних оксамитових шапках з великими китицями із золотих кіпрських ниток. А все ж у кожного було славне фламандське обличчя, сповнене гідності й суворості, подібне до тих, які так яскраво й виразно виступають з чорного тла Рембрандтового «Нічного дозору»; у цих людей було начебто написано на чолі, що Максиміліан Австрійський мав рацію «цілковито» звіритися, як було сказано в його маніфесті, «на їхній здоровий розум, мужність, досвідченість, чесність та передбачливість».

А втім, за винятком одного. Це був чоловік з тонким, розумним, лукавим обличчям — мордочкою мавпи й дипломата водночас. І хоча він скромно звався «Гійом Рім, радник і пенсіонарій [23] міста Гента», кардинал ступив три кроки йому назустріч і привітав його низьким поклоном.

На ті часи мало хто знав, хто такий Гійом Рім. Людина виняткового розуму, яка за доби революції могла б опинитись на гребені подій і досягти дуже високого становища, він у п’ятнадцятому столітті був змушений обмежуватись лукавими підступами і, як каже герцог Сен-Сімон *, вдіяти тихою сапою». Зрештою, його було визнано найвидатнішим «майстром підступу» в Європі: він спільно з Людовіком XI плів інтриги і часто докладав рук до секретних справ короля. Але всього цього не знала юрба, яку здивувала незвичайна чемність кардинала з цим непоказним фламандським міським радником.


IV. МЕТР ЖАК КОППЕНОЛЬ


У той час, коли пенсіонарій міста гента та їх превелебність обмінювалися низькими поклонами і напівголосно запевняли один одного в своїй глибокій пошані, поруч Гійома Ріма, наче бульдог біля лиса, з’явився якийсь високий, широколиций і широкоплечий чоловік. Його повстяний капелюх і шкіряна куртка здавались плямою на пишному тлі оксамитів та шовків. Гадаючи, що сюди випадково проліз якийсь конюх, прислужник заступив йому дорогу.

— Гей, друже! Сюди не можна!

Чоловік у шкіряній куртці відштовхнув його плечем.

— Чого цей телепень від мене хоче? — гримнув він таким гучним голосом, що весь зал звернув увагу на цю дивну розмову. — Ти що, не бачиш, що я належу до цього товариства?

— Ваше ім'я? — спитав прислужник.

— Жак Коппеноль.

— А звання?

— Панчішник, власник крамниці у Генті під вивіскою «Три ланцюжки».

Прислужник подався назад. Оголошувати про старшин і бургомістрів, ну, нехай вже так, але про панчішника — це вже занадто! Кардинал був як на голках. Увесь натовп прислухався й приглядався. Ось уже два дні, як їх превелебність робить усе можливе, щоб обтесати цих фламандських ведмедів, зробити їх хоч трохи соліднішими, і раптом така брутальна вихватка. Але тут до прислужника, хитро посміхаючись, підійшов Гійом Рім і тихесенько прошепотів:

— Можете доповісти так: метр Жак Коппеноль, секретар ради старшин міста Гента.

— Прислужнику, — голосно повторив кардинал, — можете доповісти: метр Жак Коппеноль, секретар ради старшин славнозвісного міста Гента!

Це була помилка. Гійом Рім сам би непомітно все владнав, але Коппеноль почув слова кардинала.

— Ні, істинний хрест! — вигукнув він громовим голосом. — Панчішник! Чуєш, прислужнику? Не більше й не менше! Істинний хрест! Панчішник, і край, чим це погано? Їх величність ерцгерцог не раз знаходив свою рукавичку у моїх панчохах! [24]

Вибухнули сміх і оплески. Парижани уміють одразу зрозуміти дотеп і гідно оцінити його.

Додамо, що і Коппеноль, і всі навколо були з простолюду, а це й зумовило таке швидке, просто блискавичне їх взаєморозуміння. Гордовита вихватка фламандського панчішника, який принизив пихатих вельмож, водночас збудила у всіх цих простих душах почуття власної гідності, ще таке невиразне й приглушене в п’ятнадцятому столітті. Він їм рівня, оцей панчішник, який дав відсіч самому монсеньйорові кардиналу. Це дуже солодка втіха для бідняків, навчених коритися навіть слузі судового пристава, підпорядкованого кардинальському прихвосневі — абату монастиря святої Женев'єви.

Коппеноль гордо вклонився кардиналові, і той ввічливо відповів поклоном на уклін всемогутнього городянина, якого побоювався й сам Людовік XI. Потім, під насмішкуватим і сповненим почуття зверхності поглядом Гійома Ріма, що його Філіпп де Комін * назвав «муж розумний і лукавий», вони зайняли свої місця: кардинал — збентежений і стурбований, Коппеноль — спокійний і самовпевнений. Безперечно, цей останній думав про те, що кінець кінцем титул панчішника не гірший за інші й що Марія Бургундська, мати тієї Маргарити, яку він сьогодні віддає заміж, побоювалася б його менше, коли б він був кардиналом, а не панчішником. Бо ж не кардинал збунтував гентських городян проти фаворитів Марії Бургундської— дочки Карла Сміливого; не кардинал, а він, своїм словом підбурив народ проти її сліз та благань, коли, ще принцесою Фландр-ською, вона прийшла до підніжжя ешафота благати свій народ пощадити її улюбленців; а йому, панчішникові, досить було підняти руку в шкіряному нарукавнику, щоб ваші голови, вельможні панове Гі Емберкур і канцлер Гійом Гюгоне, злетіли з плечей!

Та прикрості для бідолашного кардинала не скінчились, і, опинившись у такому поганому товаристві, він мусив випити до дна келих гіркоти.

Читач, мабуть, ще не забув нахабного жебрака, який з самого початку пролога сидів, учепившись за карниз кардинальського помосту. Коли прибули вельможні гості, він і не подумав залишити зручне місце, і в той час, як прелати й посли набивалися на поміст, наче справжні фламандські оселедці в бочку, він, поклавши ногу на ногу і сперши їх на архітрав, зручно вмостився; це було небаченим зухвальством, але увага всіх була зосереджена на іншому, і ніхто одразу цього не помітив. А він, здавалося, теж не помічав того, що відбувалося в залі. З безжурністю справжнього неаполітанця жебрак серед загального гамору хитав головою й час від часу машинально повторював: «Подайте, коли ваша ласка!»

Мабуть, він один з усіх присутніх не зволив повернути голову туди, де сперечалися прислужник з Коппенолем. І от, волею випадку, панчіш-ник з Гента, до якого народ уже відчув палку симпатію і до якого тепер звернулись усі погляди, сів у першому ряді на помості, саме під жебраком. Яке ж було загальне здивування, коли фламандський посол, глянувши на цього пройдисвіта, дружньо поплескав його по вкритому лахміттям плечу. Жебрак обернувся. Обидва здивувались, упізнали один одного, обличчя обох засяяли від радості, потім, зовсім не зважаючи на глядачів, панчішник і жебрак, тримаючись за руки, почали перешіптуватися, причому лахміття Клопена Труйльфу, розкинуте по золотавій парчі помосту, було схоже на гусінь на апельсині.

Незвичайність цієї дивної сцени викликала такий вибух нестримних веселощів і радості, що кардинал одразу ж звернув на це увагу; він трохи нахилився, але із свого місця міг розгледіти тільки лахміття Труйльфу. Вирішивши, що жебрак просить милостиню, і обурившись із такого зухвальства, кардинал крикнув:

— Пане головний суддя, киньте-но цього пройдисвіта в річку.

— Істинний хрест, монсеньйоре кардинал, — сказав Коппеноль, не випускаючи руки Клопена, — це ж мій приятель!

— Слава! Слава! — заревіла юрба. З цього моменту метр Коппеноль у Парижі, як і в Генті, здобув «велике довір'я» народу, бо люди такого складу, як каже Філіпп де Комін, завжди «завойовують його», коли поводяться так невимушено.

Кардинал прикусив губу. Він нахилився до свого сусіда, абата храму святої Женев'єви, і стиха промовив:

— Ну й дивних же послів прислав до нас ерцгерцог, щоб сповістити про прибуття принцеси Маргарити!

— Ваша превелебність, — зауважив абат, — ви надто чемні з цими фламандськими свиньми. Margaritas ante porcos [25].

— Скажіть краще: porcos ante Margaritam [26], — відповів, посміхаючись, кардинал.

Увесь почет у сутанах виявив захоплення від цього каламбура. Це трохи втішило кардинала: він поквитався з Коппенолем — його дотеп мав не менший успіх.

Тепер нехай ті з наших читачів, які, висловлюючись сучасним стилем, здатні узагальнювати образи та поняття, дозволять нам спитати їх, чи вони виразно уявляють собі вигляд, що його мав у ту хвилину просторий* паралелограм Великого залу Палацу правосуддя? Посеред залу, біля західної стіни, височів широкий і пишний поміст, вкритий парчею; на нього, крізь невеличкі стрілчасті двері, один по одному входять поважні особи, імена яких пронизливим голосом урочисто виголошує прислужник. На перших лавах помосту вже розсілося чимало шанованих людей, убраних у горностай, оксамит і пурпур. Довкола цього помосту, де панує тиша й благопристойність, під ним, перед ним, з усіх боків — великий натовп і неймовірний гамір. Тисяча очей розглядає обличчя кожного, хто сидить на помості, тисяча уст повторює пошепки кожне назване ім'я. Безперечно, це видовище цікаве й гідне уваги глядачів. Але там, у кінці залу, що означає та подоба кону з чотирма строкато убраними кривляками нагорі й чотирма внизу? Хто цей блідий чоловік у чорному одязі, що стоїть біля підмостків? О любий читачу, та це ж П'єр Гренгуар із своїм прологом!

Ми зовсім забули про нього!

А саме цього він і боявся.

З тієї хвилини, як увійшов кардинал, Гренгуар вдавався до всяких засобів, щоб урятувати свій пролог. Насамперед він наказав виконавцям, які раптом замовкли, продовжувати і говорити голосніше; потім, побачивши, що їх ніхто не слухає, він припинив виставу і протягом перерви, що тривала ось уже з чверть години, не переставав тупотіти ногами, шаленіти, волати до Жіскетти й Аієнарди, намовляти своїх сусідів, щоб вони вимагали продовження прологу; та все було марно. Ніхто не зводив очей з кардинала, з послів і з помосту, де, наче в фокусі, схрещувалися погляди всього великого кола глядачів. Додамо, хоч нам і важко це визнавати, що пролог почав уже трохи набридати слухачам, коли його превелебність кардинал своєю появою так безжалісно урвав його. Бо, зрештою, на помості відбувався той самий спектакль, що й на мармуровій плиті: конфлікт між Селянським і Духовним станами, Шляхтою і Торгівлею. ї більшість глядачів воліла бачити їх живими — з плоті й крові, дивитися, як вони рухаються, дихають, діють серед фламандського посольства і серед єпископського почту, в мантії кардинала, у куртці Коппеноля, — аніж бачити нарум’янених, причепурених, схожих на солом’яні опудала, у жовтих і білих туніках, в які убрав їх Гренгуар.

Проте, коли наш поет помітив, що гамір трохи стих, він вдався до хитрощів, які могли б урятувати становище.

— Добродію, — звернувся він до одного із своїх сусідів, добродушного товстуна з терпеливим виразом обличчя, — а що якби ми почали знову?

— Що саме? — спитав сусід.

— Та містерію! — сказав Гренгуар.

— Як собі знаєте, — відповів сусід.

Це напівсхвалення вдовольнило Гренгуара, і він сам узявся до діла: змішавшись із натовпом, він став кричати на різні голоси: «Починайте містерію з початку! З початку!»

— Хай йому чорт! — промовив Жоаннес де Молендіно. — Чого це вони там у кінці залу репетують? (Гренгуар справді галасував за чотирьох). Скажіть-но, друзі, хіба містерія не закінчилася? Вони хочуть її знову почати? Це не годиться!

— Не годиться, не годиться! — закричали школярі.— Геть містерію! Геть!

Гренгуар, надсаджуючись, кричав щораз дужче: «Починайте! Починайте!»

Цей галас привернув увагу кардинала.

— Пане головний суддя! — звернувся він до високого чоловіка в чорному, що стояв недалеко від нього, — чого це вони там виють, мов чорти у пеклі?

Головний суддя був якоюсь подобою чиновника-амфібії, різновидом кажана судового стану: він водночас скидався на щура і на птаха, на суддю і на солдата.

Він підійшов до кардинала і, хоч дуже боявся викликати невдоволення, заїкаючись, пояснив причину непристойної поведінки натовпу: мовляв, дванадцята година настала ще до прибуття його превелебності, і комедіанти змушені були почати виставу, не дочекавшись його превелебності.

Кардинал вибухнув сміхом.

— Клянусь честю, панові ректору Університету слід було б зробити так само. Як ви гадаєте, метре Гійом Рім?

— Монсеньйоре, — відповів Гійом Рім, — вдовольнімося й тим, що ми уникли половини містерії. Це все ж таки виграш.

— Чи можна дозволити цим гультіпакам продовжувати їхній фарс? — спитав суддя.

— Продовжуйте, продовжуйте! — відповів кардинал. — Мені байдуже. Я тим часом почитаю требник.

Суддя підійшов до краю помосту і, жестом руки встановивши тишу, проголосив:

— Городяни, корінні й новоприбулі мешканці Парижа! Бажаючи задовольнити і тих, хто хоче слухати містерію, і тих, хто взагалі не хоче її слухати, його превелебність наказує продовжувати виставу.

Обом сторонам довелося скоритись. Але і автор, і публіка ще довго не могли пробачити цього кардиналові.

Персонажі на сцені знову заходилися читати свої повчальні вірші, і Гренгуар сповнився надії, що хоч кінець його твору буде вислухано. Проте й цій його надії, як і попереднім ілюзіям, не судилося здійснитись.

Щоправда, глядачі трохи притихли, але Гренгуар не помітив, що, коли кардинал наказав продовжувати виставу, на помості ще залишалися вільні місця і що слідом за фламандськими послами прибули нові учасники урочистої церемонії, прізвища й звання яких, оголошувані прислужником, вклинювалися в його діалог, завдаючи твору величезної шкоди. Бо таки й справді, уявіть собі, читачу, верескливий голос прислужника, який між двома віршами, а то й між двома піввіршами театральної дії робить отакі вставки:

— Метр Жак Шармолю, королівський прокурор при церковному трибуналі!

— Жеан д’Арле, королівський зброєносець, начальник рицарської нічної сторожі міста Парижа!

— Месір Галіо де Женуалак, рицар, сеньйор де Брюссак, начальник королівської артилерії!

— Метр Дре-Раг'є, наглядач вод і лісів короля і володаря нашого на землях Франції, Шампані та Брі!

— Метр Дені де Мерсьє, доглядач будинку сліпих у Парижі! І т. ін., і т. ін., і т. ін.

Це ставало нестерпним.

Такий дивний супровід, що перешкоджав слухати виставу, обурював Гренгуара тим більше, що зацікавленість глядачів, як йому здавалося, мала дедалі зростати; його творові бракувало тільки одного — уваги слухачів. Бо справді, важко уявити собі дотепнішу й драматичнішу перипетію. В той час. коли вже відомі нам чотири персонажі пролога й далі нарікали на своє скрутне становище, раптом перед ними власною персоною з’явилася Венера, vera incessu patuit dea [27], убрана в чудовий камзол з вигаптуваним на ньому кораблем — гербом Парижа. Вона прибула особисто вимагати дофіна, обіцяного найвродливішій жінці світу. Юпітер, громи якого гриміли за лаштунками, підтримував її домагання, і богиня вже мала от-от здобути перемогу, тобто, просто кажучи, одружитися з дофіном, як тут з’явилася юна дівчина у білому шовковому вбранні з маргариткою в руці (недвозначне уособлення Маргарити Фландрської). Вона прийшла змагатися з Венерою. Несподіваний ефект: раптова зміна розвитку дії. Після тривалої суперечки Венера, Маргарита й інші персонажі вирішують передати справу на розгляд праведного суду пречистої діви Марії. У п'єсі була ще одна чудова роль — дона Педро, короля Месопотамії. Та через вимушені перерви важко було зрозуміти, чого він вплутався у п'єсу. Усі ці персонажі вилазили на сцену по драбині.

Але все зійшло нанівець. Жодну з цих красот п'єси ніхто не відчув і не зрозумів. Здавалося, з тієї хвилини, як прибув кардинал, немов якась невидима й чарівна нитка раптом відвернула всі очі від мармурової плити до помосту, від південного кінця залу до західного. І ніщо не могло перебороти ці чари. Усі очі були прикуті до помосту, і новоприбулі, і їхні прокляті прізвища, і їхні вбрання — все це безперестанку відвертало увагу глядачів. Гренгуар був у розпачі. Крім Жіскетти й Лієнарди, які час від часу, коли Гренгуар смикав їх за рукав, оберталися до сцени, та гладкого терпеливого сусіда, ніхто не слухав, ніхто не дивився на нещасне, усіма покинуте мораліте. Гренгуар бачив тільки профілі глядачів.

З яким болем спостерігав він, як поступово розвалюється споруда його слави й поезії! І подумати тільки, ще так недавно цей натовп, палаючи від нетерпіння скоріше почути початок його твору, мало не збунтувався проти головного судді, а тепер, коли його бажання виконане, він більше не звертає уваги на те саме мораліте, початок якого так одностайно зустрів привітальними вигуками! Ось він, вічний приплив і відплив народної прихильності! А за хвилину до того мало не повісили судових приставів! Чого б не дав Гренгуар, щоб знову повернути ту солодку мить!

Нудний монолог прислужника нарешті закінчився. Усі, хто мав прибути, прибули, і Гренгуар зітхнув з полегкістю. Комедіанти мужньо почали декламувати. Але що це? Раптом панчішник, метр Коппеноль, підводиться з місця, і Гренгуар чує, як серед загальної уваги він виголошує таку мерзенну промову:

— Шановні городяни й дворяни Парижа! Я не розумію, істинний хрест, не знаю, що ми тут робимо. Щоправда, я бачу в тому кутку, на тих підмостках, якихось людей, що нібито збираються битись. Не знаю, чи це те, що ви звете «містерія», але воно не цікаве. Вони тільки язиками мелють, і більш нічого. Ось уже чверть години я жду бійки. Вона не починається. Це боягузи, які тільки те й роблять, що шпигають один одного словами. Треба було викликати бійців з Лондона або Роттердама, і тоді б ви побачили такі кулачні бої, що їх і на майдані було б чути. А оті лише жаль викликать. Нехай би вони затанцювали маврітанський танець або якусь іншу кумедну штуку утнули! Це не те, що мені казали. Мені обіцяли свято блазнів з виборами папи. Ми в Генті теж маємо свого папу блазнів, і, істинний хрест, не гіршого за інших. Ми це робимо так. Збирається така ж, як і тут, юрба. Потім кожен по черзі просовує голову в спеціальний отвір і робить гримасу. Той, хто викривиться найогидніше, за схваленням усіх обирається на папу. Он як! Це надзвичайно цікаво. Хочете, щоб ми обрали вашого папу за звичаєм моєї країни? Це, в усякому разі, веселіше, ніж слухати цих базік. Якщо й вони хочуть погримасувати, допустимо і їх до гри. Яка ваша думка, шановні городяни? Серед нас є досить чудернацьких типів обох статей, щоб посміятися по-фламандсько-му, і чимало бридких пик, а тому можна сподіватися на чудові гримаси.

Гренгуар хотів був відповісти. Та з гніву й обурення йому відібрало мову. До того ж ці міщани, підлещені титулом «дворяни», сприйняли пропозицію панчішника, який уже набув популярності, з таким запалом, що про опір не могло бути й мови. Лишалося тільки пливти за течією. Гренгуар затулив обличчя руками, бо не мав плаща, яким би міг закрити голову так, як це зробив Агамемнон Тіманта *.


V. КВАЗІМОДО


В одну мить усе було готове для здійснення ідеї Коппеноля. Городяни, школярі, писарська братія взялися до діла. Невелику капличку проти мармурової плити було обрано за сцену для показу гримас. Гарненька розета над дверима, коли з неї вибили шибку, утворила кам’яне кільце, крізь яке учасники змагань мали просовувати голови. Щоб дістатися до кільця, досить було вилізти на дві бочки, невідомо звідки принесені й поставлені одна на одну. Вирішили, що кожний кандидат, чи то чоловік, чи жінка (бо можна було обрати й папесу), для збереження яскравості й свіжості враження від гримаси мав перебувати з закритим обличчям у капличці аж до моменту свого виступу. Не минуло й хвилини, як каплиця заповнилася учасниками змагань, і двері за ними зачинились.

Коппеноль із свого місця усім розпоряджався, усім диригував, усьому давав лад. Під час метушні кардинал, не менш прикро вражений, ніж Гренгуар, посилаючись на невідкладні справи та вечерню, разом із своїм почтом залишив зал, і та сама юрба, яку так схвилювало його прибуття, навіть не звернула уваги на те, що він пішов. Тільки Гійом Рім помітив, що його превелебність утік. Увага натовпу, немов сонце, здійснювала свій круговорот: виникнувши в одному кінці залу і затримавшись якийсь час посередині, вона перейшла тепер на протилежний кінець. І мармурова плита, і вкритий парчею поміст уже відіграли свою роль, тепер настала черга каплиці Людовіка XI. З цієї хвилини всяк міг шаліти, як хотів. У залі лишилися самі фламандці та різний набрід.

Почали показувати гримаси. Перша пика, яка з’явилась у віконці, була з червоними вивернутими повіками, з роззявленим, немов паща, ротом, з чолом, поморщеним, як гусарські чоботи часів Наполеона, вона викликала такий шалений вибух реготу серед усіх цих мужлаїв, що Гомер, мабуть, подумав би, що то боги. Однак Великий зал був зовсім не схожий на Олімп, і нещасний Гренгуарів Юпітер розумів це краще за всіх. З’явилася друга гримаса, за нею третя, потім ще одна, потім ще, і за кожним разом регіт і радісне тупотіння ніг дедалі дужчали. Це видовище мало в собі щось запаморочливе, щось могутнє, п’янке й заворожуюче, силу, поняття якої важко відтворити в уяві сьогоднішніх читачів.

Уявіть собі низку облич, які, змінюючи одне одне, зображають собою всі геометричні фігури — від трикутника до трапеції, від конуса до много-гранника; вирази всіх людських почуттів, від гніву до хтивості; усі віки — від зморщок новонародженої дитини до зморщок близької до смерті старої жінки, усі релігійні фантастичні образи — від Фавна до Вельзевула; усі профілі тварин — від пащі до дзьоба, від рила до морди. Уявіть собі, що всі потвори з Нового мосту, ці скам’янілі під рукою Жер-мена Пілона * кошмари, починають оживати, дихати й по черзі приходять глянути нам в обличчя своїми палаючими очима; що всі машкари венеціанського карнавалу миготять перед вами; словом, уявіть безперервний калейдоскоп людських облич.

Оргія ставала дедалі більше фламандською. Навіть Тенірс * не зміг би досконало відтворити її; уявіть у вигляді вакханалії битву, зображену Сальватором Роза *. Вже не було ні школярів, ні послів, ні городян, ні чоловіків, ні жінок; зникли Клопен Труйльфу, Жіль Лекорню, Сімона Чо-тири-Фунти, Робен Пуспен. Усе змішалося в загальному безумстві. Великий зал являв собою величезне горно зухвальства й безсоромності, в якому кожен рот видавав крик, кожне обличчя корчило гримасу, кожне тіло потворно звивалось. Усе вило й ревіло. Химерні обличчя, що, скрегочучи зубами, викривлялися в отворі розети, були немов солом’яні віхті, кинуті в полум’я, А над усією цією юрбою, наче над казаном, здіймався якийсь їдкий, гострий, пронизливий, свистячий звук, подібний до дзижчання ґедзя.

— Ой-ой! Хай йому чорт!

— Дивись, яка пика!

— Ет, нічого не варта.

— Давайте іншу!

— Гійометто Можерпюї, поглянь лише на цю бичачу морду. Якби до неї та ще роги, був би точнісінько твій чоловік.

— Іншу!

— Клянусь папським черевом! А це що за пика?

— Гей, ти! Це шахрайство! Дозволено показувати тільки обличчя.

— Ну й клята П'єретта Кальбот! На все здатна!

— Слава! Слава!

— Я задихаюся!

— А он у того вуха ніяк не пролазять! І так далі, і так далі…

Треба, однак, віддати належне нашому другові Жеанові. Він один серед цього шабашу не залишив свого місця і, як юнга за щоглу, тримався за верхівку колони. Він біснувався, шаленів. Його рот був широко роззявлений, і з нього виривався такий вереск, якого вже не було чути — але не тому, що його перекривав надзвичайної сили загальний гамір, а тому, що вереск Жеана вже перейшов за той поріг різких звуків, які здатен сприймати людський слух — тобто перевищив дванадцять тисяч коливань у секунду за Совером або вісім тисяч — за Біо *.

Щодо Гренгуара, то він спершу розгубився, але потім швидко опанував себе. Він уже звик до зрадливості долі.

— Продовжуйте! — втретє крикнув він своїм машинам-комедіантам. Гренгуар, широко ступаючи, походжав перед мармуровою плитою, і раптом йому спало на думку й собі показатися через віконечко каплиці, хоча б тільки заради того, щоб потішитися, скрививши гримасу до цієї невдячної юрби. «Але ні, — міркував він далі, — це було б недостойно мене; ніякої помсти! Борімося до кінця! — казав він сам до себе. — Влада поезії над народом велика; я спрямую його на добру путь. Побачимо, що переможе — гримаси чи художнє слово».

Та ба! Він залишився єдиним глядачем своєї містерії. Тепер стало ще гірше, ніж було досі. Гренгуар бачив тільки спини. А втім, я помиляюсь. Той терпеливий товстун, з яким він в один з критичних моментів уже радився, і далі сидів обличчям до естради. Що ж до Жіскетти та Лієнарди, то вони вже давно втекли.

Гренгуар був до глибини душі зворушений вірністю свого єдиного глядача. Він підійшов до нього і заговорив, обережно смикаючи його за руку (бо товстун, спершись на балюстраду, куняв):

— Дякую вам, добродію.

— За що, пане? — спитав товстун, позіхаючи.

— Я бачу, — відповів поет, — що вам псує настрій: увесь цей гамір, який перешкоджає спокійно слухати мораліте. Та будьте певні: ваше ім'я знатимуть нащадки. Будь ласка, скажіть, як вас звуть?

— Рено Шато, хранитель печатки паризької тюрми Шатле, до ваших послуг.

— Пане, ви тут єдиний прихильник муз, — сказав Гренгуар.

— Ви дуже ласкаві, пане, — відповів хранитель печатки Шатле.

— Ви єдина людина, — вів далі Гренгуар, — яка уважно слухала містерію. Сподобалась вона вам?

— Гм, гм! — відповів товстун, ще не зовсім прокинувшись, — воно справді досить кумедно.

Гренгуарові довелося задовольнитися цією похвалою, бо грім оплесків, змішаний з гучними схвальними вигуками, раптом урвав їхню розмову. Папу блазнів було обрано.

— Слава! Слава! Слава! — ревла юрба.

Пика, яка в ту мить красувалася в отворі розети, була й справді гідна подиву. Після всіх п’ятикутних, шестикутних і всяких інших химерних облич, котрі одне за одним з’являлися в цьому віконці, не досягаючи того ідеалу гротесковості, який у збудженій оргією уяві створила собі юрба, тільки така неповторно бридка гримаса могла вразити це збіговисько й викликати бурхливе захоплення. Навіть сам метр Коппеноль аплодував їй; і навіть Клопен Труйльфу, який теж брав участь у змаганнях (і бог свідок, якого високого ступеня потворства могло досягти його обличчя), визнав себе переможеним. Ми зробимо те саме. Ми не будемо й намагатися відтворити в уяві читача чотиригранного носа, цього підковоподібного рота, маленького, майже прикритого рудою щетинистою бровою, лівого ока, тоді як праве зовсім зникало під величезною бородавкою, кривих, тут і там повиломлюваних зубів, схожих на зубчастий мур фортеці, потріскану губу, на яку звисав, немов бивень слона, зуб, цього роздвоєного підборіддя. Та ще важче відтворити вираз цього обличчя, якусь суміш злоби, здивування і смутку. А тепер уявіть собі, якщо зможете, цей образ.

Визнання було одностайним. Усі кинулися до каплиці. Звідти, тріумфуючи, вивели щасливого обранця — папу блазнів. І тільки тепер подив і захоплення досягли своєї вершини. Гримаса була його справжнім обличчям.

Скоріше, він увесь являв собою гримасу. Величезна голова, вкрита рудою щетиною; між плечима — здоровенний горб, а другий, такий же, на грудях; дивовижна будова стегон і ніг, настільки вигнутих, що вони сходилися тільки в колінах і були схожі на два серпи, з'єднані ручками; широкі ступні, потворні руки. І при всій цій потворності — якийсь грізний вираз сили, спритності та відваги, — дивний виняток із споконвічного правила, за яким і сила, і краса є наслідком гармонії. Ось якого папу обрали собі блазні.

Здавалось, що це розбитий і невдало спаяний велетень.

Коли ця подоба циклопа з’явилася на порозі каплиці, нерухома, кремезна і майже однакова завширшки і завдовжки, «квадратна в своїй основі", за словами однієї великої людини, то по її напівчервоному, напівфіо-летовому одягу, всіяному срібними дзвіночками, і передусім по її непере-вершеній потворності юрба одразу впізнала, хто це, і закричала в один голос:

— Це ж Квазімодо, дзвонар! Це Квазімодо, горбань із Собору Паризької богоматері! Квазімодо одноокий! Квазімодо кривоногий! Слава! Слава!

Як бачимо, бідолаха мав багатий набір прізвиськ.

— Стережіться, вагітні жінки! — гукали школярі.

— І ті, що хочуть завагітніти! — додав Жоаннес. Жінки й справді затуляли обличчя руками.

— Ох! Огидна мавпа! — сказала одна.

— Така ж зла, як і бридка, — додавала друга.

— Це чорт, — кидала третя.

— Я, на лихо, живу біля собору й цілісіньку ніч чую, як він блукає по даху.

— Разом з котами.

— Він завжди на наших дахах.

— І зурочує нас крізь димарі.

— Одного вечора ця крива пика зазирнула до мене у віконце. Я подумала, що то якийсь мужчина. Ну й злякалася ж!

— Я певна, що він літає на шабаш. Якось він залишив мітлу в ринві на моєму даху.

— О бридка пика!

— О мерзенна душа!

— Тьху!

Чоловіки, навпаки, були в захваті й плескали в долоні.

Квазімодо, причина цього сум’яття, все ще стояв у дверях каплиці, нерухомий, похмурий і серйозний, дозволяючи милуватися собою.

Один школяр, здається Робен Пуспен, підбіг ближче і зареготав йому просто в обличчя. Квазімодо взяв його за пояс і відкинув кроків на десять у натовп. І все це мовчки.

Захоплений метр Коппеноль підійшов до нього.

— Істинний хрест! Найсвятіший отче, досконалішої потворності я ніколи в житті не бачив. Ти гідний бути папою навіть у Римі, не тільки в Парижі.

Кажучи це, він весело поплескав його по плечу. Квазімодо не ворухнувся.

Коппеноль вів далі:

— З такою мацапурою, як ти, я б радо гульнув, нехай би це мені коштувало навіть дюжину новісіньких турських ліврів! Що ти на це скажеш?

Квазімодо мовчав.

— Істинний хрест! — вигукнув панчішник. — Ти що, глухий? Дзвонар і справді був глухий.

Тим часом поведінка Коппеноля починала, видно, дратувати Квазімодо; він раптом обернувся до нього і так страшно заскреготав зубами, що фламандський велетень позадкував, немов бульдог перед кицькою.

І тоді навкруг цієї дивовижної постаті утворилося коло остраху й пошани радіусом щонайменше п’ятнадцять кроків. Якась стара жінка пояснила метру Коппенолю, що Квазімодо глухий.

— Глухий! — зайшовся грубим фламандським реготом панчішник. — Істинний хрест! Та це ж неперевершений папа!

— Стривай! Я знаю його! — вигукнув Жеан, спустившись нарешті із своєї капітелі, щоб краще розгледіти Квазімодо. — Це ж дзвонар мого брата архідиякона. Добридень, Квазімодо!

— Чорт, а не людина! — сказав Робен Пуспен, усе ще не отямившись від свого падіння. — Подивишся на нього — горбань. Почне йти — кульгавий. Гляне на тебе — одноокий. Заговориш до нього — глухий. Та чи є хоч язик у цього Поліфема?

— Він говорить, коли захоче, — сказала стара. — Він оглух від дзвонів. Він не німий.

— Тільки цього ще йому бракує, — зауважив Жеан.

— Та й одне око у нього зайве, — докинув Робен Пуспен,

— Е, ні, — розсудливо промовив Жеан. — Одноокий значно більший каліка, ніж сліпий. Бо одноокий бачить, чого він позбавлений.

Тим часом усі жебраки, усі слуги, усі злодюжки разом із школярами гуртом рушили до шафи судових писарчуків по картонну тіару та блазенську мантію папи. Квазімодо мовчки, навіть з якоюсь гордовитою покорою дозволив одягнути себе. Потім його посадили на строкато розмальовані ноші. Дванадцять членів братства блазнів підняли його на плечі; якась гірка і погордлива радість розцвіла на похмурому обличчі циклопа, коли він побачив біля своїх викривлених ніг голови усіх цих гарних, струнких чоловіків. Потім, за встановленим звичаєм, уся процесія галасливих обідранців перед тим, як рушити вулицями й перехрестями Парижа, почала обхід внутрішніх галерей Палацу правосуддя.


VI. ЕСМЕРАЛЬДА


Ми щасливі повідомити наших читачів про те, що під час усіх цих подій Гренгуар і його мораліте трималися непохитно. Спонукувані ним актори невтомно виголошували слова твору, а Гренгуар невтомно їх слухав. Він примирився з галасом і вирішив не здаватися до кінця, все ще сподіваючись привернути увагу глядачів до своєї мораліте. Цей промінь надії став ще ясніший, коли Гренгуар побачив, що Квазімодо, Коппеноль і галасливий кортеж папи блазнів з великим шумом залишає зал. Юрба жадібно кинулася слідом за ними.

— Чудово! — промовив він сам до себе. — Нарешті всі ці бешкетники йдуть геть.

На жаль, «бешкетниками» були всі глядачі. В одну мить Великий зал збезлюдів.

Правду кажучи, кілька глядачів ще залишилось, одні сиділи самотньо, інші юрмилися групками навкруг колон; це були старі люди, діти, яким набридли галас і метушня. Кілька школярів усе ще сиділи на підвіконнях і звідти дивились на майдан.

«Ну що ж, — подумав Гренгуар, — і цих досить, щоб дослухати до кінця мою мораліте. їх, правда, мало, зате це публіка добірна, освічена».

Та за кілька хвилин з’ясувалося, що симфонія, яка мала справити особливо сильне враження при появі пречистої діви, не може бути виконана. Гренгуар згадав, що всіх його музикантів захопила з собою процесія папи блазнів.

— Не зважайте, грайте далі! — вигукнув він стоїчно.

Поет підійшов до групи городян, що, як йому здавалося, говорили про його твір. Ось уривок розмови, який він почув:

— Метре Шенто, ви знаєте Наваррський особняк, що належав панові де Немуру?

— Авжеж, це той, що проти Бракської каплиці.

— Так оце недавно казна здала його в оренду живописцеві Гійому Александру за шість паризьких фунтів і вісім сольдів на рік.

— Як зростає орендна плата!

— Ну що ж! — зітхаючи, подумав Гренгуар. — Зате інші слухають.

— Друзі! — зненацька крикнув один з молодих пустунів, які примостилися на підвіконні.— Есмеральда! Есмеральда на майдані!

Це слово справило магічний ефект. Усі, хто ще залишався у залі, повторюючи: «Есмеральда! Есмеральда!», кинулись до вікон, вилазили на підвіконня, щоб побачити, що діється на майдані.

Водночас на вулиці почулися гучні оплески.

— Що там за Есмеральда? — у розпачі стискаючи руки, промовив Гренгуар. — О боже мій! Тепер, очевидно, настала черга видивлятись у вікна.

Він повернувся до мармурової плити й побачив, що спектакль припинився. Саме в цей час мав з’явитися Юпітер із своєю блискавкою. Але він стояв нерухомо внизу біля сцени.

— Мішель Жіборн! — розгнівано крикнув поет. — Де ти запропастився? Твій вихід! Лізь нагору!

— На жаль, не можу, — відповів Юпітер, — якийсь школяр забрав драбину.

Гренгуар глянув на сцену: драбина й справді зникла. Усяке сполучення між зав’язкою та розв’язкою його містерії було перерване.

— Дурень! — пробурмотів він. — І навіщо йому здалася ця драбина?

— Щоб глянути на Есмеральду, — жалібно пояснив Юпітер. — «Стривай, — сказав цей школяр, — ось нікому не потрібна драбина», — і забрав її.

Це був останній удар. Гренгуар сприйняв його покірливо.

— Ідіть усі к бісу! — гукнув він до комедіантів. — Якщо мені заплатять, я розрахуюся з вами.

Після цього він, похнюпивши голову, відступив, але останнім, як відступає, зазнавши поразки, хоробрий полководець.

Спускаючись крутими сходами Палацу, він цідив крізь зуби: «Ну й збіговисько віслюків та дурнів ці парижани! Приходять, щоб послухати містерію, і зовсім її не слухають. їх усе цікавило: Клопен Труйльфу, кардинал, Коппеноль, Квазімодо, сам чорт, тільки не пречиста діва. Коли б я знав, був би показав вам пречистих дів, йолопи, аякже! А я сам? Прийшов подивитися на обличчя глядачів, а побачив тільки спини! Бути поетом і мати успіх, гідний якогось невдахи-шахрая! Щоправда, й Гомер жебракував по грецьких селищах, а Назон помер у вигнанні серед москови-тів *. Але хай мене дідько вхопить, коли я знаю, що воно таке «Есмеральда»! І що це за слово! Циганське, чи що?»



КНИГА ДРУГА


Illustration

Illustration

І. ВІД ХАРІБДИ ДО СЦІЛЛИ


У січні смеркає рано. На вулицях вже посутеніло, коли Гренгуар вийшов з Палацу правосуддя. Ця темрява була йому до душі; Гренгуарові хотілось якомога скоріше дістатися до якоїсь безлюдної вулички, щоб там на дозвіллі поміркувати і дати філософові покласти першу пов’язку на рану поета. Зрештою, філософія була тепер його єдиним притулком, бо він не мав де переночувати. Після блискучого провалу його театральної спроби він не насмілювався повернутись до помешкання, яке займав на Складській вулиці, проти Сінної пристані. Гренгуар розраховував, що, одержавши від пана прево винагороду за епіталаму, він сплатить піврічний борг — комірне метрові Гійому Ду Сіру, відкупникові міського мита з торговців худобою, борг, який становив дванадцять паризьких сольдів — тобто в дванадцять разів більше того, що він мав на цім світі, з штаньми, сорочкою і капелюхом включно.

Знайшовши тимчасовий притулок під хвірткою тюрми при Святій Каплиці, Гренгуар хвилину розмірковував, на якій з паризьких вулиць обрати собі пристановище на ніч. Раптом він пригадав, що минулого тижня бачив на Шевській вулиці, біля дверей будинку одного з радників парламенту, кам’яну приступку, з якої сідають верхи на мулів, і подумав, що в разі потреби вона могла б стати чудовою подушкою для жебрака або поета. Він подякував долі, яка послала йому таку щасливу думку. Та саме в ту мить, коли Гренгуар збирався перейти Палацовий майдан, щоб заглибитися в покручений лабіринт Сіте, де старі вулиці-сестриці: Бондарська, Старосуконна, Шевська, Єврейська та ін. вужами звиваються ще й сьогодні, але вже з дев’ятиповерховими будинками, він побачив процесію папи блазнів, яка з великим галасом, яскраво освітлена смолоскипами, під звуки його, Гренгуарового, оркестру, теж виходила з Палацу правосуддя і мчала йому назустріч. Це видовище знову роз’ятрило рану його зневаженого самолюбства. Він утік. Невдача з містерією сповнила душу Гренгуара гіркотою, і все, що нагадувало йому сьогоднішнє свято, дратувало й загострювало біль.

Він хотів піти мостом Сен-Мішель, та по ньому бігали діти із смолоскипами й вертушками.

— Хай їм чорт, цим потішним вогням! — пробурмотів Гренгуар і повернув до мосту Міняйл. На будинках, перед входом на міст, висіло три великих полотнища із зображеннями короля, дофіна і Маргарити Фландр-ської та шість малих, на яких були намальовані «парсуни» ерцгерцога Австрійського, кардинала Бурбонського, вельможного пана де Боже, принцеси Жанни Французької, позашлюбного сина герцога Бурбонського і ще бозна-кого; усе було освітлене смолоскипами. Юрба була в захваті.

— Щасливий художник — Жеан Фурбо! — тяжко зітхнувши, мовив Гренгуар і повернувся спиною до полотнищ. Перед ним простягалася вулиця; вона, здавалося, була така темна й безлюдна, що Гренгуар сподівався сховатись у ній від святкового гомону й блиску. Гренгуар заглибився в неї. За якусь мить він, зачепившись об щось ногою, спіткнувся й упав. Це була в’язка гілочок із святкового деревця, яку судові писарчуки з нагоди торжества поклали вранці під дверима одного з голів суду. Гренгуар мужньо зніс і цю нову прикрість. Він підвівся й пішов до річки. Поминувши вежі цивільного та кримінального суду й пройшовши вздовж високого муру королівських садів піщаним, небрукованим берегом, де болото сягало йому до кісточок, Гренгуар дістався до західної частини Сіте і якийсь час розглядав острівець Коров’ячого перевізника, який тепер щез під бронзовим конем Нового мосту. Цей острівець видавався Гренгуарові якоюсь чорною масою, відділеною від нього вузьким струмком, який невиразно білів у темряві. При мерехтінні тьмяного вогника можна було розгледіти якусь ніби хижку, схожу на вулик; у ній перевізник корів знаходив притулок на ніч.

«Щасливий перевізник корів! — подумав Гренгуар. — Ти не мрієш про славу, не пишеш епіталам! Тобі нема діла до королів і бургундських принцес, які одружуються! Ти не знаєш інших маргариток, окрім тих, які твої корови скубуть на зелених квітневих лужках. А я, поет, освистаний, тремчу від холоду, я заборгував дванадцять сольдів, мої підметки такі прозорі, що могли б замінити шибки у твоєму ліхтарі. Спасибі тобі, перевізнику корів. Вигляд твоєї хижки дає відпочинок моїм очам, і це допоможе мені забути Париж!»

З ліричного екстазу Гренгуара вивів вибух великої подвійної петарди, який раптом пролунав з благословенної хижки. Це перевізник вносив свою частку в святкові розваги й розважався потішними вогнями.

Від цього вибуху в Гренгуара мороз пішов поза шкірою.

— Прокляте свято! — вигукнув він. — Невже ти переслідуватимеш мене скрізь? О боже мій! Навіть біля хижки перевізника корів. — Потім він поглянув на Сену, що котила свої хвилі біля його ніг, і страшна спокуса охопила його.

— Ох, — сказав він, — з якою радістю я втопився б, коли б вода не була така холодна!

І тоді він у відчаї вирішив: якщо не можна втекти від папи блазнів, полотнищ Жеана Фурбо, святкового деревця, потішних вогнів і петард, то він зухвало кинеться в саме серце свята й піде на Гревський майдан.

«Там я принаймні, — подумав він, — дістану із святкового вогнища якусь головешку, щоб зігрітися, й зможу повечеряти хоч крихітками з тих трьох величезних цукрових кренделів у вигляді королівських гербів, що виставлені для частування паризького люду».


II. ГРЕВСЬКИЙ МАЙДАН


Тепер залишився тільки ледь помітний слід від колишнього Гревського майдану: це чарівна башточка, що займає його північний кут. Але і її вже майже поховано під грубою мазнею, яка заліплює її чіткі грані, і, мабуть, незабаром башточка зникне зовсім, затоплена цією повінню нових будинків, що так швидко поглинає всі старі споруди Парижа.

Люди, що, як і ми, ніколи не проходять Гревським майданом, не глянувши із співчуттям і симпатією на цю бідну башточку, затиснуту між двома будівлями часів Людовіка XV, легко можуть відтворити в своїй уяві ансамбль будівель, до яких вона належала, і весь готичний майдан XV століття.

Як і сьогодні, він мав форму неправильної трапеції, оточеної з одного боку набережною, а з трьох інших — рядом високих, вузьких і похмурих будинків. Удень можна було милуватися різноманітністю цих, оздоблених кам’яними або дерев’яними скульптурними прикрасами, споруд, що вже й на той час були довершеним зразком будівель всіляких стилів середньовіччя, якщо повертатись від п’ятнадцятого століття до одинадцятого; від прямокутних вікон, що починали витісняти стрілчасті, до напівкруглих романських, на зміну яким знову прийшли стрілчасті і які разом з ними ще прикрашали другий поверх старовинного будинку Роландової башти на розі майдану і набережної Сени, біля Чинбарної вулиці. Уночі серед цієї маси будинків можна було розгледіти лише чорну зубчасту лінію дахів, що розгорталися навколо майдану ланцюгом гострих кутів. Однією з докорінних відмін між колишніми й теперішніми містами є та, що сьогодні на майдани та вулиці дивляться фасади будинків, а колись на них дивились причілки з гостроверхими дахами. Ось уже два століття, як будинки повернулися фасадами до вулиць.

У центрі східної сторони майдану височіла громіздка, змішаного стилю будівля, що складалася з трьох суміжних приміщень. Вона мала три назви, які пояснювали її історію, її призначення й архітектуру: «Будинок дофіна», бо тут мешкав Карл V, коли він ще був дофіном; «Торговельна палата», бо в ній містилась міська ратуша; «Будинок з колонами» (domus ad piloria), бо ряд товстих колон підтримував три його поверхи.

Тут було все, що могло знадобитися мешканцям такого славного міста, як Париж: каплиця, щоб молитися; зал для судових засідань, щоб чинити суд і в разі потреби — розправу над королівськими підданими; а під самим дахом — арсенал, повний вогнепальної зброї. Городяни Парижа знають, що для збереження привілеїв міста самих молитов і позовів часто буває не досить, а тому на одному з горищ вони мають в запасі кілька надійних, хоч і заіржавлених аркебузів.

Гревський майдан уже й тоді справляв зловісне враження, що виникає від жахливих спогадів, зв’язаних з цим майданом, і вигляду похмурої ратуші Домініка Бокадора, спорудженої на місці «Будинку з колонами». Слід сказати, що постійна шибениця й ганебний стовп, або, як тоді казали, «правосуддя й драбина», поставлені поряд, серед майдану, особливо примушували відвертати очі від цього фатального місця, де вмирало стільки людей, повних сил і життя, де через п’ятдесят років по тому народилася «гарячка Сен-Вальє" — ця хвороба страху перед ешафотом, найпотворні-ша з усіх хвороб, оскільки вона походить не від бога, а від людей.

Втішно думати — зауважимо мимохідь — що кара на смерть, атрибути якої ще триста років тому своїми залізними колесами, кам’яними шибеницями, усіма своїми вмурованими в брук знаряддями для тортур захаращували Гревський майдан, майдан Ринку, майдан Дофіна, перехрестя Трауар, Свинячий ринок, цей відразливий Монфокон, заставу Сержантів, Котячий майдан, ворота Сен-Дені, Шампо, ворота Боде, ворота Сен-Жак, не беручи до уваги безлічі шибениць, споруджених єпископами, прево, капітулами, абатами, пріорами, які мали право чинити суд; не рахуючи страт злочинців, яких топили в Сені за рішенням суду — втішно думати, що сьогодні ця стародавня володарка феодального суспільства, поступово втративши весь свій обладунок, усю пишноту мук, свою каральну вигадку і фантазію, свої тортури, для яких кожні п’ять років перероблялося шкіряне ложе у Великому Шатле, нині майже зникла з наших законів і наших міст, цькована з кодексу в кодекс, гнана з місця на місце, і володіє у нашім величезнім Парижі лише одним збезчещеним куточком — Грев-ським майданом, однією мізерною гільйотиною, боязкою, стривоженою, соромливою, яка, завдавши свій удар, швидко зникає, немов боїться, що її схоплять на місці злочину.


III. BESOS PARA GOLPES[28]


Поки П'єр Гренгуар прийшов на Гревський майдан, він зовсім змерз. Щоб не попасти у штовханину на мосту Міняйл і не бачити полотнищ Жеана Фурбо, він пішов через міст Мельників; але по дорозі колеса єпископських млинів забризкали його болотом, і поетів благенький одяг весь змок. До того ж йому здавалося, що після провалу його мораліте він ще більше замерз. Саме через це він і поспішив до святкового вогнища, яке яскраво палахкотіло серед майдану. Але великий натовп тісним колом оточував вогонь.

— Кляті парижани! — промовив Гренгуар сам до себе, бо, як справжній драматург, він був схильний до монологів. — Бач, тепер вони заступають вогонь, а мені так треба хоч трохи тепла. Мої черевики промокли, та ще оці прокляті млини вилили на мене потоки своїх сліз. Чортів паризький єпископ із своїми млинами! Цікаво мені знати, навіщо єпископові млини? Чи не думає він змінити сан єпископа на професію мірошника? Якщо йому для цього бракує лише моїх прокльонів, то я клену його самого, і його собор, і його млини. Ану спробуємо, чи не розступляться ці зіваки. І взагалі, що вони там роблять? Вони гріються. Гарна розвага! Вони дивляться, як палає сотня в’язок хмизу. Гарне видовище!

Придивившись краще, він помітив, що біля королівського вогнища натовп створив значно ширше коло, ніж треба для того, щоб грітися, і що зібралися ці люди не тільки тому, що тут палала сотня в’язок хмизу.

На широкому, вільному просторі між натовпом і вогнищем танцювала молода дівчина.

Гренгуар, цей філософ-скептик, цей іронічний поет, був настільки зачарований сліпучим видінням, що в першу хвилину не міг зрозуміти, хто ця дівчина, — людська істота, фея чи ангел.

Вона була невисока, а здавалася високою, настільки зграбною була її тонка постать. Вона була смуглява, та легко було догадатися, що при денному світлі її шкіра повинна мати чудовий золотавий полиск, як у ан-далузок та римлянок. Маленька ніжка теж була як у андалузки: так легко ступала вона у своєму гарненькому черевичку. Дівчина танцювала, кружляла, пурхала на старому перському килимі, недбало кинутому їй під ноги. І щоразу, коли її сяюче личко оберталось до вас, її великі чорні очі спалахували блискавицею.

Усі погляди були прикуті до неї, усі роти роззявлені. Вона танцювала під рокіт баскійського тамбурина, який її округлі дівочі руки підносили над головою. Тоненька, жвава, немов оса, у своєму золотистому корсажі, барвистій сукні, що надималася від швидкого танцю, з оголеними плечима, стрункими ніжками, що мелькали з-під спідниці, чорним волоссям, сяючими очима — вона, здавалося, була неземною істотою.

«Дивовижно, — подумав Гренгуар. — Це саламандра, це німфа, це богиня, це вакханка з гори Менад!»

Цієї миті одна коса «саламандри» розплелася, і мідна монета, що була до неї прив’язана, покотилася по землі.

— Е ні, — сказав поет, — вона циганка. Міраж розвіявся.

Дівчина знову почала танцювати. Вона підняла із землі дві шпаги, притулила вістрями до чола і заходилася обертати їх в одному напрямі, сама кружляючи в протилежному. Справді, це була звичайнісінька циганка. Та хоч яким великим було розчарування Гренгуара, картина не втратила для нього своєї принади й чарівності. Яскраво-червоне світло святкового вогнища осявало дівчину, мерехтіло на обличчях людей, на смуглявому чолі танцюристки і кидало блідий відблиск, змішаний з коливанням людських тіней, в глиб майдану, на старовинний чорний, потрісканий фасад «Будинку з колонами» — з одного боку та на розпростерті кам’яні рамена шибениці — з другого.

Серед тисяч освітлених полум’ям вогнища облич було одне, на якому ще більше, ніж на інших, відбивалося захоплення танцівницею. Це було суворе, замкнуте й похмуре обличчя якогось чоловіка. Невідомий, одяг якого не можна було розглядіти за натовпом, мав з вигляду не більше тридцяти п’яти років, а проте був уже лисий. Тільки на скронях у нього лишилося кілька пасом рідкого і вже сивіючого волосся; його високе й широке чоло почало вкриватися зморшками, але в запалих очах виблискували молодечий запал, жадоба життя, глибока пристрасть. Він не зводив очей з циганки, і поки шістнадцятирічна дівчина безтурботно танцювала й пурхала, викликаючи захоплення натовпу, його обличчя ставало дедалі похмуріше. Час від часу посмішка і зітхання зустрічались на його устах, але посмішка була ще більш гірка, ніж зітхання.

Нарешті дівчина, задихавшись, зупинилася, і народ любовно почав їй аплодувати.

— Джалі! — покликала циганка.

І Гренгуар побачив, як до неї підбігла гарненька біла маленька кізка, прудка, жвава, з блискучою шерсткою, з позолоченими ріжками й копитцями, в золоченому нашийнику; досі він її не помічав — кізка весь час лежала на краєчку килима й дивилася, як танцювала її господиня.

— Джалі, — сказала танцівниця, — тепер твоя черга.

І, присівши, дівчина граціозно простягла до кізочки свій тамбурин.

— Джалі, — спитала вона, — який тепер місяць року?

Кізка підняла передню ніжку й стукнула ратичкою один раз по тамбурину. Справді, був перший місяць — січень. Натовп зааплодував.

— Джалі, — знову спитала дівчина, перевернувши тамбурин другим боком, — яке у нас сьогодні число?

Джалі підняла свою позолочену ратичку і вдарила шість разів у тамбурин.

— Джалі, — провадила далі циганка, знову перевернувши тамбурин, — котра зараз година?

Джалі вдарила сім разів, і ту ж мить баштовий годинник «Будинку з колонами» вибив сьому. Народ був у захваті.

— Це чаклунство! — промовив зловісний голос у натовпі. То був голос лисого чоловіка, який не зводив з циганки очей.

Вона затремтіла і обернулась, але пролунали оплески й заглушили цей загрозливий вигук. Дівчина знову звернулася до кізки.

— Джалі, як ходить метр Гішар Гран-Ремі, капітан міських стрільців, під час процесії на стрітення?

Джалі стала на задні ніжки й почала мекати, пересуваючись так кумедно й поважно, що всі глядачі зайшлися реготом від цієї пародії на святенницьке благочестя капітана стрільців.

— Джалі, — знову спитала дівчина, підбадьорена дедалі більшим успіхом, — а як виголошує промову королівський прокурор духовного суду метр Жак Шармолю?

Кізочка сіла й замекала, так дивно підкидаючи передні ніжки, що все в ній — інтонація, поза, рухи — одразу нагадали Жака Шармолю, бракувало тільки поганої французької і латинської вимови.

Натовп аплодував щосили.

— Святотатство! Блюзнірство! — знову почувся голос лисого чоловіка. Циганка обернулася.

— Ах, — промовила вона, — знову цей лихий чоловік!

Потім, закопиливши нижню губу, дівчина зробила гримасу, яка, очевидно, була їй притаманна, повернулася на каблучку й почала збирати в тамбурин пожертви глядачів.

Великі срібняки, малі срібняки, ліарди з орлом сипалися дощем. Аж ось танцюристка наблизилась до Гренгуара. Гренгуар так необачно засунув руку в кишеню, що циганка зупинилась.

— Хай йому чорт! — сказав поет, знайшовши на дні своєї кишені те, що там було, тобто нічого. А молода дівчина все стояла біля нього, дивлячись великими очима, і, простягнувши до нього тамбурин, чекала. Чоло Гренгуара вкрилося великими краплями поту.

Якби в його кишені були всі скарби П'єру, він без вагання віддав би їх танцівниці, але Гренгуар не мав золота П'єру, до того ж і Америка на той час ще не була відкрита.

Несподіваний випадок виручив його.

— Ти заберешся звідси, циганська сарано? — крикнув пронизливий голос із найтемнішого кутка майдану.

Дівчина злякано обернулась. Це вже крикнув не лисий чоловік, голос був жіночий, нестямний і злий.

Проте цей крик, що так налякав циганку, розвеселив юрбу хлопчаків, які вештались по майдану.

— Це затворниця Роландової башти! — закричали вони, нестримно регочучи. — Це лахмітниця галасує! Мабуть, вона ще не вечеряла? Понесімо їй недоїдків із святкових столів.

І вони кинулися до «Будинку з колонами».

Тим часом Гренгуар, скориставшись із збентеження танцівниці, зник. Вигуки хлопчаків нагадали йому, що він теж не вечеряв, і поет побіг за ними, але у маленьких пустунів ноги були прудкіші, ніж у нього: коли він опинився біля столів, на них уже нічого не було. Не лишилося навіть жалюгідної перепічки по п’ять сольдів за фунт. Тільки намальовані у 1434 році Матьє Вітерном стрункі королівські лілеї, перевиті з трояндами, прикрашали стіни. Це була мізерна вечеря.

Невесело лягати спати без вечері, а ще сумніше не повечеряти й не знати, де ночуватимеш. Гренгуар опинився саме в такому становищі. Ні хліба, ні притулку; з усіх боків його гнітила скрута, і він вважав її надто суворою. Він давно вже дійшов тієї істини, що Юпітер створив людину в нападі мізантропії і що все своє життя мудрецеві доводиться боротися проти долі, яка тримає його філософію в стані облоги. Що ж до нього, то облога ніколи не була такою жорстокою, як цього разу; Гренгуар відчував, як його шлунок уже б'є на сполох, і вважав, що це дуже погано з боку долі руйнувати його філософію за допомогою голоду.

З меланхолійних роздумів, у які він дедалі більше поринав, його зненацька вивів дивовижний, хоч і сповнений ніжності, спів. Це співала юна циганка.

Від її голосу, як і від її танцю та від її краси, віяло чимось незбагненним і чарівним, чимось чистим і дзвінким, легким і окриленим, якщо можна так сказати. Це було нескінченне наростання мелодій, несподіваних рулад, а потім прості музичні фрази, переплетені гострими і різкими звуками, потім варіації гам, які могли б збентежити навіть соловейка, але в яких усе ж таки завжди зберігалася гармонія. М’які переливи октав здіймалися та опускались, як і перса молодої співачки. її вродливе чарівне личко надзвичайно жваво відбивало всю примхливість її пісні, від пристрасного захвату до величної цнотливості. Здавалося, що співає то пустотливе дівчисько, то королева.

Циганка співала незнайомою Гренгуарові мовою, здавалося, вона сама не знала якою, бо вираз обличчя виконавиці мало відповідав змістові слів.

Наприклад, цей чотиривірш в її устах звучав нестямно весело:

Un cofre de gran riqueza Hallaron dentro un pilar Dentro del, nuevas banderas Con figuras de espantar… [29] А за хвилину від виразу, якого вона надавала дальшим словам, Гренгуарові на очі навернулися сльози.

1 Alarabes de cavallo Sin poderse menear, Con espadas, y los cuellos, Ballestas de buen echar… [30]

Та все ж її пісня дихала радістю, і здавалося, що дівчина співає, як пташка, спокійно, безжурно.

Пісня циганки порушила задумливість Гренгуара, — так лебідь порушує гладінь води. Він слухав її з якоюсь насолодою, забуваючи про все. Вперше за довгий час він не відчував страждання.

Але ця мить була короткою.

Той-таки жіночий голос, який урвав танець дівчини, тепер урвав її спів.

— Чи замовкнеш ти, чортова торохтійко?.. — крикнула жінка з того ж темного закутка майдану.

Бідолашна «торохтійка» замовкла. Гренгуар затулив вуха.

— О клята щербата пилка, що знищила ліру! — вигукнув поет. Глядачі теж бурчали.

— К бісу лахмітницю! — чулося звідусіль.

І старе незриме опудало могло б дорого поплатитися за свої нападки на циганку, якби в ту хвилину від неї не відвернула уваги натовпу процесія папи блазнів, яка, оббігши багато вулиць і перехресть, галасливою юрбою ринула із смолоскипами на Гревський майдан. Ця процесія, яку наші читачі бачили, коли вона виходила з Палацу правосуддя, зросла в дорозі, увібравши всіх паризьких пройдисвітів, гульвіс і волоцюг. Отже, коли вона прибула на майдан, це було величне видовище.

Попереду йшли цигани. На чолі, верхи, циганський князь із своїми пішими графами, які тримали вуздечку та стремена; за ним безладно — цигани й циганки із своїми дітьми, які верещали на їхніх плечах; усі — князь, графи, чернь — у лахмітті й мішурі. Далі — королівство Арго [31], тобто весь набрід Франції, розставлений по ранжиру; найдрібніші йшли попереду. Отак проходили по чотири вряд, з різноманітними «відзнаками» своїх звань у цій дивовижній академії, — переважно каліки, кульгаві, однорукі, кишенькові злодії, лжеепілептики, богомольці, хирляки, удавані паралітики, розпусники, волоцюги, шахраї, палії, тавровані, крути, канюки, мазурики, домушники, — перелік усіх здатен був би втомити самого Гомера. У центрі конклаву * мазуриків і домушників ледве можна було розгледіти короля Арго, великого кесаря, який сидів навпочіпки на легенькому візочку, що його тягли два великі собаки. За королівством Арго йшла імперія Галілеї. Гійом Руденький, імператор галілейський, велично виступав у своїй пурпуровій, залитій вином халамиді, оточений жезлонос-цями, підданими, писарчуками рахункової палати; перед ним ішли скоморохи, б’ючись між собою і витанцьовуючи якийсь пірричний танець *. І завершувала похід корпорація судових писарів у чорних мантіях, під звуки гідної шабашу музики, несучи в руках великі, жовтого воску свічки й заквітчані гілочки святкового деревця. У центрі цього натовпу вищі чини братства блазнів несли на своїх плечах ноші, заставлені свічками густіше, ніж рака святої Женев'єви під час чуми. А на ношах, з патерицею, у мантії і тіарі, сяяв новообраний папа блазнів — дзвонар Собору Паризької богоматері, Квазімодо-горбань.

Кожен загін цієї химерної процесії мав свою особливу музику. Цигани били в балафоси й африканські тамбурини. «Арготинці", зовсім маломузи-кальний народ, все ще додержувалися віоли, пастушого ріжка і старовинної рюбеби дванадцятого століття. Галілейське царство ненабагато випередило арготинців, у його музиці ледве можна було розрізнити звуки якоїсь жалюгідної ребеки — скрипки дитячого періоду мистецтва, яка мала тільки три тони. Зате навколо папи блазнів у величній какофонії розгорталося все музичне багатство епохи. Воно було тільки у верхніх, середніх і нижніх регістрах ребеки, не кажучи про флейти й мідні інструменти. Ох! Нашому читачеві вже відомо, що це був оркестр Гренгуара.

Важко змалювати той вираз гордовитої і блаженної радості, якою світилося похмуре й потворне обличчя Квазімодо під час переходу від Палацу правосуддя до Гревського майдану. Вперше в своєму житті він відчув насолоду від задоволеного самолюбства. Досі він знав лише зневагу, презирство до свого становища, огиду до своєї особи. Тому, дарма що був глухий, він, немов справжній папа, тішився привітаннями цієї юрби, яку ненавидів за те, що відчував її ненависть до себе. Що з того, що його народ був тільки збіговиськом блазнів, калік, злодіїв, жебраків? Це все-таки був народ, а він — володар. І він серйозно сприймав усі ці іронічні оплески, усі ці глумливі вияви пошани, до яких, однак, мусимо визнати, домішувався справжній страх. Бо горбань був сильний, бо кривоногий був меткий, бо глухий був злий: три якості, що вгамовували насмішників.

А втім, ми аж ніяк не певні, що новий папа блазнів добре усвідомлював і свої власні почуття, і ті, що їх він викликав у інших людей. Дух, який жив у цьому недоладному тілі, був такий же недовершений і убогий. Отже, те, що Квазімодо відчував у цю мить, було неясне, плутане, туманне. Тільки радість пронизувала його, гордість володіла ним. Це похмуре, жалюгідне обличчя, здавалось, випромінювало сяйво.

І ось саме в ту хвилину, коли сп’янілого від власної величі Квазімодо урочисто проносили повз «Будинок з колонами», юрба з подивом і жахом побачила, як до горбаня кинувся якийсь чоловік і видер з його рук дерев’яну позолочену патерицю, відзнаку блазнівсько-папської гідності.

Цей сміливець був той самий лисий чоловік, який щойно, змішавшися з юрбою, що оточувала циганку, злякав її своїми сповненими погрози і зненависті словами. На ньому було вбрання духовної особи. Тільки-но він

вийшов з натовпу, Гренгуар, що доти не помічав, здивовано вигукнув:

— Ти ба! Це ж мій учитель герметики [32], дом [33] Клод Фролло, архідиякон! Якого дідька йому треба від цього паскудного горбаня? Той же його зараз проковтне!

І справді, у натовпі пролунав крик жаху. Страхітливий Квазімодо рвонувся з нош, і жінки відвернулися, щоб не бачити, як він розшматує архідиякона.

Горбань стрибнув на священика, глянув на нього і впав перед ним навколішки.

Священик зірвав з нього тіару, зламав його патерицю, розірвав мішурну мантію.

Квазімодо, низько схиливши голову й схрестивши руки, усе ще стояв навколішках. Потім між ними почався дивний діалог мовою знаків і жестів, бо жоден з них не промовив ні слова. Священик — випростаний, розгніваний, грізний, владний; Квазімодо — розпростертий долі, покірливий, благаючий. А проте, безперечно. Квазімодо міг би розчавити священика одним пальцем.

Нарешті архідиякон грубо струсонув Квазімодо за могутнє плече і жестом наказав йому підвестися і йти за ним.

Квазімодо підвівся.

Тоді братство блазнів, трохи отямившись, спробувало захистити свого папу, так раптово скинутого з трону. Цигани, арготинці й уся корпорація судових писарів репетуючи оточили священика.

Квазімодо затулив його собою, стиснув свої атлетичні кулаки і, скрегочучи зубами, наче розлючений тигр, глянув на нападників.

Священик знову набрав вигляду своєї похмурої гідності, подав знак Квазімодо й мовчки рушив з майдану.

Квазімодо йшов попереду, розштовхуючи натовп.

Коли вони протиснулися крізь юрбу і перетнули майдан, хмара цікавих зівак спробувала податися за ними. Тоді Квазімодо став в ар'єргарді і, задкуючи, пішов за архідияконом. Приземкуватий, лютий, страшний, скуйовджений, насторожений, він облизував свої ікла дикого кабана, ричав, мов хижий звір, і жестом, а то й самим поглядом відкидав натовп назад.

Їм дали зникнути у вузькій, темній вуличці, куди ніхто не насмілився піти за ними, бо сама згадка про скрегіт зубів Квазімодо заступала їм дорогу.

— Оце так диво! — пробурмотів Гренгуар. — Але де ж, хай йому біс, я знайду собі вечерю?

IV. ПРИКРОЩІ, НА ЯКІ НАРАЖАЄШСЯ, ПЕРЕСЛІДУЮЧИ ВНОЧІ ГАРНЕНЬКУ ЖІНКУ


Гренгуар попрямував навмання за циганкою. Він бачив, що вона зі своєю кізочкою пішла вулицею Ножарів, і теж рушив за нею.

«А чом би й ні?» — подумав поет.

Гренгуар, досвідчений філософ паризьких вулиць, давно помітив, що ніщо так не сприяє роздумам, як переслідування гарненької жінки, особливо коли не знаєш, куди вона йде. У цьому добровільному зреченні власної волі, у цій забаганці, підпорядкованій забаганці іншої особи (яка про це навіть не догадується), є якась суміш примхливої незалежності і сліпої слухняності, щось середнє між рабством і свободою, і це вабило Гренгуа-ра, який мав складний розум, сповнений сумнівів і нерішучості, розум, що поєднував у собі потроху всі крайності, безперервно вагався між всілякими людськими уподобаннями, що пригнічували одне одне. Себе він радо порівнював з труною Магомета, яка весь час притягується двома магнітами в протилежні сторони і через це вічно хитається між височінню та безоднею, між небом і землею, між занепадом і зльотом, між зенітом і надиром.

Якби Гренгуар жив за наших часів — якою чудовою золотою серединою він був би між класицизмом і романтизмом!

Але він не був настільки первісною людиною, щоб прожити триста років. А шкода! Його відсутність створює прогалину, що так сильно дається взнаки саме в наші дні.

Зрештою, переслідуванню перехожих (особливо жінок), що залюбки робив і Гренгуар, якнайбільше відповідає настрій людини, котра не знає, де переночувати.

Отож він, замислений, ішов за молодою дівчиною, яка, помітивши, що городяни поспішають додому і таверни, єдині торговельні заклади, відкриті цього дня, зачиняються, прискорювала ходу й підганяла свою кізку.

«Кінець кінцем, — розмірковував Гренгуар, — повинна ж вона десь мешкати; а в циганок добре серце. Хто знає?..»

І крапки, що їх він у думці поставив після цього недомовленого припущення, таїли в собі якісь невиразні, але дуже привабливі сподівання.

Час від часу, минаючи городян, що замикали двері своїх помешкань, він ловив уривки їхніх розмов, які розривали ланцюг його райдужних припущень.

Ось якийсь старий звернувся до другого:

— А знаєте, метре Тібо Фернікль, ну й холоднеча сьогодні. (Гренгу-ар знав про це ще з початку зими).

— Ще й яка, метре Боніфас Дізом. Чи не буде знову така зима, як три роки тому, у вісімдесятому році, коли міра дров коштувала вісім сольдів?

— Це, метре Тібо, ніщо проти зими тисяча чотириста сьомого року, коли мороз стояв від Мартинового дня аж до стрітення. І такий лютий, що в залі засідань судової палати чорнило на пері писаря замерзало що три слова! Через це не можна було вести протокол.

А дві сусідки, стоячи біля вікон із свічками, що потріскували від туману, вели таку розмову:

— Чи розповідав вам чоловік, шановна пані ла Будрак, про нещасний випадок?

— Ні, а що сталося, шановна пані Тюркан?

— Та кінь шановного Жюля Годена, нотаріуса Шатле, перелякався фламандців з їхнім почтом і збив з ніг метра Філіппо Аврілло, облата [34] целестинських монахів.

— Невже?

— Істинна правда!

— Кінь міщанина? О, це вже занадто! Коли б ще кінь рицаря, тоді інша річ!

І вікна зачинились. Але нитка думок Гренгуара вже обірвалася.

На щастя, він швидко віднайшов і зв’язав її кінці завдяки циганці й Джалі, які йшли поперед нього — дві тендітні ніжні й чарівні істоти. Гренгуар захоплювався їхніми маленькими ніжками, гарненькими формами, граціозними рухами; в його уяві вони обоє майже зливались, взаєморозумінням і щирою дружбою нагадуючи молоденьких дівчат, а спритністю, проворністю і легкістю ходи — кізок.

Тим часом з кожною хвилиною на вулицях ставало темніше й тихіше. Уже давно пролунав дзвін, що закликає городян гасити світло й вогонь, і тільки вряди-годи траплявся на вулиці перехожий або блимав у вікні вогник. Ідучи слідом за циганкою, Гренгуар забрів у заплутаний лабіринт вуличок, перехресть і глухих кутів навколо старого цвинтаря Святих-не-порочних. Усі ці вулички були схожі на клубок ниток, переплутаних кошеням. «Ось вулиці, позбавлені всякої логіки!» — подумав Гренгуар, розгубившись серед безлічі поворотів, що по кілька разів приводили його на те саме місце. Проте молода дівчина, все більше прискорюючи ходу, впевнено йшла вперед, — видно, вона добре знала дорогу. Гренгуар напевно б заблудився, якби мимохідь, на повороті однієї з вулиць, не помітив ажурної верхівки восьмигранного ганебного стовпа на ринку, що чітко вирізнялася своїми чорними контурами на тлі освітленого вікна одного з будинків на вулиці Верделе.

Уже кілька хвилин, як він привернув до себе увагу молодої дівчини; вона час від часу тривожно озиралась, а раз, скориставшися з промінчика світла, що вирвався з напівзачинених дверей булочної, раптом зупинилася, щоб пильно розглядіти його з голови до п’ят; після цього Грен-гуар побачив, як вона зробила вже знайому йому гримаску й пішла не зупиняючись далі.

Це трохи збентежило Гренгуара: у чарівній гримасці безперечно була зневага й насмішка. Тож, похиливши голову, він почав рахувати каміння бруківки і пішов за дівчиною на деякій відстані. На одному з поворотів вулиці дівчина зникла з його очей, і раптом він почув її пронизливий крик.

Він прискорив ходу.

Вулиця губилася в темряві. Але просякнуте оливою клоччя, що горіло на розі вулиць у залізній клітці на п'єдесталі статуї пречистої діви, дало змогу Гренгуарові розглядіти циганку, — вона виривалася з рук двох чоловіків, що намагалися затулити їй рота. Бідна, вкрай перелякана кізка наставила на них ріжки й мекала.

— Гей, варто, сюди! — крикнув Гренгуар і хоробро кинувся вперед. Один з чоловіків, які тримали молоду дівчину, обернувся до нього. Він побачив жахливе лице Квазімодо.

Гренгуар не кинувся тікати, але й не ступив жодного кроку вперед.

Квазімодо підійшов до нього, одним помахом руки відкинув його кроків за чотири на брук і, несучи молоду дівчину, що висіла на його плечі, немов шовковий шарф, швидко зник у темряві. Його спільник подався за ним, а бідна кізка, жалібно мекаючи, побігла ззаду.

— Рятуйте! Рятуйте! — кричала нещасна циганка.

— Стійте, негідники, пустіть цю дівку! — прогримів голос вершника, що несподівано виїхав з-за рогу сусідньої вулиці.

Це був ротмістр королівських стрільців, озброєний з ніг до голови, з шаблею наголо.

Він вирвав із рук остовпілого Квазімодо циганку й посадив поперек свого сідла, а коли страшний горбань, отямившись від подиву, хотів кинутись до нього, щоб відібрати свою здобич, з явилося п’ятнадцять чи шістнадцять озброєних палашами стрільців, які їхали слідом за своїм ротмістром. Загін королівських стрільців перебував у нічному дозорі за наказом месіра Робера д’Естутвіля, начальника сторожі паризького превотства.

Квазімодо оточили, схопили, зв’язали. Він ревів, шаленів, кусався і, коли б це було вдень, то безперечно самий вигляд його обличчя, яке від люті стало ще потворнішим, примусив би втекти весь цей загін. Однак уночі Квазімодо був позбавлений своєї найгрізнішої зброї — потворності.

Спільник Квазімодо під час бійки зник.

Циганка, граціозно випроставшись у сідлі, поклала обидві руки на плечі молодого ротмістра і кілька хвилин дивилася на нього, мов зачарована його доблесним виглядом і щойно поданою їй хороброю допомогою. Надавши своєму ніжному голосові ще більшої ніжності, вона першою порушила мовчанку:

— Як вас звати, шановний рицарю?

— Ротмістр Феб де Шатопер до ваших послуг, моя красуне! — відповів офіцер, набираючи молодецького вигляду.

— Спасибі, — промовила дівчина.

І, поки ротмістр Феб підкручував свої по-бургундському підстрижені вуса, вона, мов стріла, що падає на землю, зісковзнула з коня й зникла, як блискавка.

— Сто чортів! Мені було б приємніше, якби зосталося це дівчисько! — крикнув молодий офіцер і наказав міцніше зв’язати Квазімодо путами.

— Що вдієш, ротмістре, — сказав один стрілець, — ластівка спурхнула, кажан лишився.


V. ПРИКРОЩІ ТРИВАЮТЬ


Гренгуар, оглушений падінням, усе ще лежав на бруківці біля підніжжя статуї пречистої діви на розі вулиці. Поступово він опритомнював; перші кілька хвилин він ще витав у напівсвідомих, не позбавлених приємності мареннях, в яких ефірно-легкі постаті циганки та кізки змішувалися з важким кулаком Квазімодо. Цей стан тривав недовго. Гостре відчуття холоду в тих частинах тіла, що торкалися бруку, нарешті привело Гренгуара до пам’яті й примусило його свідомість повернутися до дійсності.

— Чого мені так холодно? — спитав він раптом і помітив, що лежить майже посередині стічної канави.

— Чортів горбатий циклоп! — процідив крізь зуби Гренгуар і спробував підвестися. Але він був так оглушений падінням і побитий, що мусив залишитися на місці. А втім, він міг досить вільно рухати однією рукою, отже, заткнувши собі носа, поет скорився своїй долі.

«Паризька грязюка, — подумав він (певен, що ця канава буде йому притулком, —

А самотньому в притулку тільки думай та міркуй). — паризька грязюка якась особливо смердюча. В ній, мабуть, багато леткої і азотистої солі. Так принаймні вважає метр Ніколя Фламель та герметики…» *

Слово «герметики» раптом навело його на думку про архідиякона Клода Фролло. Він пригадав собі бурхливу сцену, свідком якої нещодавно був, пригадав, що циганка виривалася від двох чоловіків і що у Квазімодо був спільник. І тоді зловісне, гордовите обличчя архідиякона невиразно промайнуло у його спогадах.

«Це було б диво!» — подумав Гренгуар. І, грунтуючись на цьому, він заходився споруджувати фантастичну будову гіпотез — цю карткову хатку філософів.

Потім, раптом повернувшись до дійсності, вигукнув:

— От тобі й на! Я замерзаю!

І справді, становище ставало дедалі нестерпнішим. Кожна молекула води в канаві відбирала молекулу тепла з його тіла, і його температура та температура канави починала невблаганно зрівнюватись.

До того ж ще й нова біда впала на нього.

Зграя дітлахів, цих малих босоногих дикунів, які мають безсмертне прізвисько «гаменів» і споконвіку збивають паризький брук і які щовечора, коли ми дітьми виходили зі школи, кидали в нас камінням тільки за те, що наші штани не були подерті, — така ватага малих бешкетників, анітрохи не зважаючи на сон навколишніх мешканців, регочучи й репетуючи, бігла до того перехрестя, де лежав Гренгуар. Вони тягли за собою щось схоже на лантух, а стукіт їхніх сабо міг би розбудити й мертвого. Гренгуар, душа якого ще не зовсім покинула його грішне тіло, трохи підвівся.

— Гей! Геннекене Дандеш! Гей, Жеане Пенсбурд! — ревли вони. — Старий Есташ Мубон, що торгував залізом на розі вулиці, помер. Ми захопили його сінник і розпалимо зараз святкове вогнище. Сьогодні ж свято на честь фламандців!

Отак гукаючи, вони кинули сінник просто на Гренгуара, до якого підбігли, не помітивши його. Водночас один хлопець схопив віхоть соломи, щоб запалити сінник від світильника, який горів перед статуєю пречистої діви.

— Господи помилуй! — промимрив Гренгуар. — Здається, тепер мені стане надто гаряче!

Момент був критичний. Гренгуар мав опинитися між вогнем і водою. Він зробив надлюдське зусилля, зусилля фальшивомонетника, якого мають зварити живцем і який намагається вирватися, звівся на ноги, відкинув сінник на хлопчаків і побіг.

— Пречиста діво! — заверещали дітлахи. — Торговець залізом повернувся з того світу.

І вони кинулися хто куди.

Поле бою лишилося за сінником. Бельфоре, отець ле Жюж і Коррозе запевняють, що другого дня духовенство цієї парафії урочисто підібрало сінник і перенесло його до ризниці церкви Сент-Оппортюне, де ключар аж до 1789 року мав неабиякий зиск з великого чуда, що його вчинила статуя пречистої діви на розі вулиці Моконсей пам’ятної ночі з 6 на 7 січня 1482 року, самою своєю присутністю вигнавши біса з покійного Есташа Мубона, котрий, щоб обдурити чорта, вмираючи, хитро заховав свою душу в сінник.


VI. РОЗБИТИЙ КУХОЛЬ


Якийсь час гренгуар біг щодуху, сам не знаючи куди, натикаючись на стіни будинків на поворотах, перестрибуючи через безліч канав, перетинаючи безліч вуличок, безліч глухих кутів, безліч перехресть, шукаючи виходу й проходу через усі повороти Ринкового майдану, досліджуючи в своїм панічнім страху те, що чудова латинська мова старовинних хартій називає «tota via, cheminum et viaria» [35]. Раптом наш поет зупинився: по-перше, для того, щоб перевести дух, а по-друге, тому, що його, так би мовити, схопила за комір дилема, яка нараз постала перед ним.

— Щось мені здається, метре П'єр Гренгуар, — сказав він сам до себе, притуляючи палець до лоба, — що ви біжите, немов якийсь божевільний. Таж малі бешкетники злякалися вас не менше, ніж ви їх. Здається, ви чули стукіт їхніх сабо, коли вони тікали на південь, тоді як ви мчали на північ. Отож одне з двох: або вони втекли і залишений ними сінник саме і є тим гостинним ложем, якого ви з самого ранку марно шукаєте і яке в чудесний спосіб посилає вам пречиста діва в нагороду за написане на її честь мораліте; або, можливо, хлопчаки не втекли і, отже, запалили сінник. А це ж якраз і є те чудове вогнище, якого ви так потребуєте, щоб піднестися духом, обсохнути й зігрітися. В обох випадках сінник, чи то як добре вогнище, чи як добре ложе, є подарунком небес. Може, пречиста діва Марія, що стоїть на розі вулиці Моконсей, тільки задля цього й послала смерть Есташеві Мубону, і тікати, мов той пікардієць від француза, залишаючи позад себе те, чого ви шукаєте, Пере Гренгуар, безглуздо; ви — просто дурень!

І, роздивляючись та приглядаючись, принюхуючись та прислухаючись, він повернув назад, намагаючись відшукати благословенний сінник. Але даремно. Навкруги були тільки нагромадження будинків, глухі кути, роздоріжжя. Щодалі його більше й більше огортали сумніви та вагання, він плутався і блукав у цій мережі темних вуличок, немов у лабіринті самого замку Турнель. Нарешті втратив терпіння і з пафосом вигукнув:

— Будьте ви прокляті, роздоріжжя! Сам чорт створив вас за образом і подобою своїх вил!

Цей вигук трохи підбадьорив його, а помічений ним у цю мить в кінці довгої та вузької вулички червонуватий відблиск ще більше додав йому духу.

— Слава богу! — ¦ промовив він. — Це горить мій сінник. — І, уявляючи себе керманичем судна, що серед ночі, зазнавши катастрофи, тоне, побожно додав: «Salve, salve, maris stella!» [36]

Стосувалися ці слова з літанії пречистої діви чи сінника — ось про що ми ніколи не дізнаємось.

Та тільки-но він ступив кілька кроків по цій довгій, пологій, небруко-ваній і чимдалі бруднішій та крутішій вуличці, як помітив щось незвичайне. Вуличка не була безлюдна. Тут і там уздовж неї, до вогника, що мерехтів на її протилежному кінці, чвалали якісь невиразні, безформні постаті. Вони були подібні до незграбних комах, що вночі перелазять з травинки на травинку й повзуть до вогнища пастухів.

Ніщо так не надає людині відваги, як відчуття порожньої кишені. Гренгуар ішов вперед і незабаром наздогнав одну з цих примар, яка тяглася найповільніше. Проходячи, Гренгуар побачив, що це був просто жалюгідний безногий каліка, який рухався, підстрибуючи на руках, немов поранений павук-косар, у якого лишилося тільки дві ноги. Коли Гренгуар проходив мимо цієї павукоподібної істоти з людським обличчям, вона жалісним голосом завела:

— La buona mancia, signor! La buona mancia! [37]

— Хай тебе чорт візьме і мене разом з тобою, коли я розумію, що ти кажеш, — мовив Гренгуар, минаючи його.

Він наздогнав ще одну з цих рухливих брил і придивився до неї. Це був каліка кульгавий, та ще й безрукий, і настільки кульгавий і настільки безрукий, що складна система милиць і дерев’янок, яка його підтримувала, робила його схожим на мулярські підмостки, що рухаються. Гренгуар, який мав нахил до благородних і класичних порівнянь, у думці назвав його живим триніжком Вулкана *.

Цей живий триніжок, порівнятись із Гренгуаром, привітав його тим, що підсунув свою шапку під саме підборіддя поета, немов миску для гоління, і крикнув майже у вухо:

— Senor caballero, para compar un pedaso de pan! [38]

«Цей теж, — подумав Гренгуар, — начебто говорить, але якоюсь чудернацькою мовою, і якщо він її розуміє, то він щасливіший за мене».

Потім думки його раптом пішли в іншому напрямі, він ляснув себе по лобі й вигукнув:

— До речі, що, в біса, вони хотіли сказати сьогодні вранці тим своїм «Есмеральда»?

Він прискорив ходу, але щось утретє загородило йому дорогу. Те щось, чи, точніше, той хтось, був невеличкий, з бородатим єврейським обличчям сліпець, який ніби веслував навколо себе палицею і якого вів, наче тягнув на буксирі, великий пес. Сліпий прогугнявив з угорським акцентом:

— Facitote caritatem! [39]

— Хвалити бога! — сказав П'єр Гренгуар. — Нарешті хоч один заговорив людською мовою. Очевидно, я здаюся їм дуже милосердною людиною, якщо, дарма що мій гаманець геть порожній, у мене просять милостиню. Друже мій, — звернувся він до сліпця, — минулого тижня я продав останню сорочку; тобто, оскільки ви розумієте лише мову Ціцерона: vendidi hebdomade nuper transita meam ultimam chemisam [40].

Сказавши це, він одвернувся від сліпого і пішов далі; але сліпий також почав прискорювати ходу, а за ним, поспішаючи та грюкаючи милицями й жебрацькими мисочками об каміння бруку, кинулися й паралітик та безногий. Потім, штовхаючись, наступаючи нещасному Гренгуарові на п’яти, вони завели свою пісню:

— Caritatem! [41]. — починав сліпий.

— La buona mancia! [42] — підхоплював безногий.

А паралітик, завершуючи музичну фразу, повторював:

— Un pedaso de pan! [43] — Гренгуар затулив вуха.

— О стовпотворіння вавілонське! — крикнув він і побіг. Побіг і сліпий. Побіг і паралітик. Побіг і безногий.

А далі, в міру того, як він заглиблювався у вулицю, безногих, сліпих, кульгавих, безруких, однооких і вкритих виразками прокажених ставало більше й більше. Вони вилазили з домів, з сусідніх провулків, з дір підвалів, і всі вили, ревли, скавучали, звиваючись і шкутильгаючи, сунули у напрямку світла, заболочені, немов слимаки після дощу.

Гренгуар, невідступно супроводжуваний своїми трьома переслідувачами, не знаючи добре, чим це скінчиться, ішов розгублений серед натовпу, обходячи кульгавих, переступаючи через безногих, застряючи ногами в цьому мурашнику калік, наче англійський капітан, судно якого загрузло в косяку крабів.

Він спробував повернути назад. Але було вже пізно. Увесь цей легіон, на чолі з трьома жебраками, зімкнувся за ним. І він ішов далі, підштовхуваний нестримним натиском цієї юрби, страхом і водночас запамороченням, що перетворювало все навколишнє на якийсь кошмарний сон.

Нарешті поет дістався кінця вулиці. Вона виходила на величезний майдан, де мерехтіли тисячі вогників, розсіяних в густому тумані ночі. Гренгуар кинувся туди, сподіваючись, що ноги в нього прудкі й він утече від трьох калік-примар, які причепилися до нього.

— Onde vas, hombre? [44] — закричав паралітик і, відкинувши свої милиці, помчав за ним. Ноги в нього були найздоровіші з усіх, які будь-коли ступали паризьким бруком.

Водночас безногий, ставши на обидві ноги, насунув Гренгуарові на голову свою важку, залізну жебрацьку миску, а сліпий палаючими очима глянув йому в обличчя.

— Де я? — спитав поет, заціпенівши від жаху.

— У Дворі чудес, — відповіла якась четверта мара, що наблизилася до них.

— Клянуся душею, що це так! — вигукнув Гренгуар. — Бо я бачу сліпих, які прозріли, і безногих, які бігають; але де ж чудотворець?

У відповідь пролунав вибух зловісного реготу.

Нещасний поет оглядівся навколо. І справді, він опинився у тому страшному Дворі чудес, куди в таку пізню годину ще не попадала жодна порядна людина, в тому зачарованому колі, де безслідно зникали, мов дрібні крихітки, служителі Шатле і міські стражники, які опинялися тут; у городищі злодіїв, цій гидкій бородавці на обличчі Парижа; у канаві для нечистот, з якої щоранку виливався і куди щовечора вливався гниючий потік пороків, жебрацтва й бродяжництва, що завжди заливає вулиці столиць; у потворнім вулику, куди щовечора злітаються зі своєю здобиччю всі трутні суспільного ладу; у лжегоспіталі, де циган, чернець-розстри-га, розпусний школяр, пройдисвіти всіх народностей — іспанці, італійці, німці, волоцюги всіх віросповідань — іудеї, християни, магометани, язичники, всі ті пройдисвіти, які вдень, вкриті намальованими ранами, жебрали, вночі оберталися на розбійників; словом, він опинився у тій величезній гардеробній, де в ту пору одягалися й роздягалися всі лицедії невмирущої комедії, яку грабунок, проституція і вбивство грають на вулицях Парижа.

Це був просторий майдан, неправильної форми й погано вимощений, як і всі тогочасні майдани Парижа. Скрізь палали вогнища, навколо яких кишіли дивні групи людей. Люди ходили сюди й туди, гомоніли. Чути було пронизливий регіт, плач дітей, голоси жінок. Руки й голови цього натовпу, чорні на яскравому тлі вогнищ, описували тисячі химерних рухів. Часом на землі, де тремтів відблиск вогню, змішаний з величезними розпливчастими тінями, можна було побачити пса, подібного до людини, або людину, подібну до пса. Межі рас і видів, здавалося, стерлися в цьому городищі, немов у якомусь пандемоніумі *. Чоловіки, жінки, тварини, вік, стать, здоров’я, недуги — все здавалося спільним серед цього люду; все змішувалося докупи, сплутувалося, нашаровувалось одне на одне; кожен мав на собі спільний для всіх відбиток.

При мінливому і тьмяному відблиску вогнищ Гренгуар, незважаючи на свою розгубленість, мав змогу розглядіти навколо всього майдану його мерзенне облямування — жалюгідні халупи, фасади яких, поточені шашелем, покороблені й перехняблені, пронизані одним чи двома освітленими слуховими віконцями, у темряві здавалися йому величезними головами старих жінок, що, сівши в коло, потворні й понурі, дивилися на шабаш, кліпаючи очима.

Це був якийсь новий світ, небачений і нечуваний, потворний, фантастичний світ, що кишів і плазував навколо.

Гренгуар, більше й більше чманіючи від страху, охоплений, мов кліщами, трьома жебраками, оглушений гавканням і виттям юрби, намагався зібратися з думками, щоб пригадати, чи не субота нині, але його зусилля були марні; хід його думок був порушений; і, сумніваючись у всьому, вагаючись між тим, що бачив, і тим, що відчував, він невтомно ставив собі нерозв’язне запитання: «Якщо я існую, то чи існує все навколишнє? Якщо існує навколишнє, то чи існую я?»

У цю мить серед загального гамору в натовпі пролунав різкий крик:

— Ведімо його до короля! До короля!

— Пречиста діво, — пробурмотів Гренгуар, — тутешній король, це, напевно, якийсь цап.

— До короля! До короля! — повторював натовп.

Його потягли. Кожен наввипередки намагався вчепитися в нього. Але три жебраки не пускали з рук своєї здобичі, виривали Гренгуара в інших і ревли: «Він наш!»

Поетів камзол, що вже й до того ледве тримався, віддав богові душу у цій боротьбі.

Коли Гренгуар проходив майданом, його думки прояснилися. Незабаром відчуття реальності знову повернулося до нього. Він уже почав звикати до навколишньої обстановки. У першу хвилину його поетична фантазія, чи, може, просто й прозаїчно кажучи, його порожній шлунок породили якусь імлу, якийсь туман, що стелився між ним і навколишніми предметами, і крізь який він бачив усе немов у кошмарі, у сновидіннях, що роблять хиткими контури, викривляють форми, об'єднують різні предмети у величезні розміром брили, перетворюючи речі на химери, а людей на примари. Поволі ця галюцинація поступилася місцем спокійнішому, розсудливішому сприйманню світу. Дійсність перемагала, вона лізла на очі, плуталась попід ногами і помалу руйнувала всю ту жахливу поезію, що, як йому досі здавалося, оточувала його. Він хоч-не-хоч пересвідчився, що брів не Стіксом, а болотом і що не демони його підштовхували, а злодії, що не про душу його йдеться, а просто про його життя (оскільки йому бракувало того цінного посередника миру, який так успішно стає між бандитом і чесною людиною — гаманця з грішми). Отже, придивившись ближче і більш холоднокровно до цієї оргії, Гренгуар зрозумів, що попав не на шабаш, а до шинку.

Бо й справді, Двір чудес був тільки шинком, але шинком розбійників, червоним не тільки від вина, але й від крові.

Коли нарешті конвой у лахмітті доставив його на місце призначення, видовище, яке він побачив, аж ніяк не могло повернути його до поезії, хоча б навіть до поезії пекла. Це була найпрозаїчніша й найбрутальніша дійсність таверни. Коли б це відбувалося не в п’ятнадцятому столітті, то ми могли б сказати, що Гренгуар від Мікеланджело опустився до Калло *.

Навколо великого вогнища, що палало на широкій, круглій кам’яній плиті і своїм полум’ям огортало розжарені до червоного ніжки порожнього в ту хвилину тагана, безладно стояло кілька трухлявих столів, і, очевидно, не було жодного слуги, який би порозставляв їх паралельно або хоч подбав про те, щоб вони не стикалися під такими гострими кутами. На цих столах виблискувало кілька кухлів, з яких стікало вино і брага, а навколо кухлів зібралося безліч п’яних облич, багрових од вогню і вина. Тут якийсь товстопузий веселун дзвінко цілував жирну й дебелу повію. Там лжесолдат, або, кажучи злодійським жаргоном, «штукар», посвистуючи, розмотував пов’язку із своєї фальшивої рани і розминав здорове й міцне коліно, з самого ранку замотане безліччю ганчірок, а якийсь хирляк, навпаки, готував собі на завтра «христову рану» з чистотілу та бичачої крові. Через два столи від них «святенник» у повному облаченні прочанина монотонно гугнявив по складах побожну пісню до цариці небесної. В іншому місці «епілептик-початківець» вчився у досвідченого «епілептика» викликати піну на губах, жуючи мило. Поруч нібито хворий на водянку позбувався своїх мнимих пухлин, причому чотири чи п’ять злодійок, які сиділи біля того самого стола й сперечалися за вкрадену ввечері дитину, змушені були затуляти носи.

Через два століття усі ці образи, як каже Соваль, «здавалися придворним такими забавними, що для розваги короля були використані у вступі до чотиричастинного балету «Ніч» і виконані в театрі Пті-Бурбон». «Ще ніколи, — додає очевидець, який бачив цей балет 1653 року, — несподівані метаморфози Двора чудес не були так вдало відтворені. Бенсерад * підготував нас до цього досить елегантними віршами».

Скрізь лунали грубий регіт і непристойні пісні. Кожен співав по-своєму, просторікував і лаявся, не зважаючи на сусідів. Усі цокалися кухлями, під їхній дзенькіт виникали сварки, бійки, і учасники їх вищербленими кухлями дерли один одному лахміття.

Великий пес сидів, підібгавши хвіст, і дивився на вогонь. До цього гульбища було залучено кілька дітей. Украдена того вечора дитина плакала й кричала. Поряд з нею товстий чотирирічний малюк сидів, звісивши ніжки, на надто високій лавці біля стола, що сягав йому до підборіддя, і мовчав. Ще один поважно розмазував по столу лій, що спливав із свічки. Четверта дитина, зовсім маленька, примостившись у грязюці, перехилилась у казан і вишкрябувала його черепком, причому лунали такі звуки, що від них Страдіваріус, мабуть, зомлів би.

Коло вогнища стояла бочка, а на бочці сидів жебрак. Це й був король на своєму троні.

Ті троє, що тримали Гренгуара, притягли його до бочки, і вся галаслива юрба на хвилину принишкла, крім дитини, що шкребла казан.

Гренгуар не насмілювався ні зітхнути, ні підвести очі.

— Hombre, quita tu sombrero! [45] — вигукнув один з трьох пройдисвітів, що захопили його.

І перш ніж поет зрозумів, що означають ці слова, другий пройдисвіт стягнув з нього капелюх. Щоправда, капелюх був зовсім благенький, але він ще міг захистити і від сонця, й від дощу. Гренгуар зітхнув.

Тим часом король з висоти своєї бочки повернувся до нього і запитав:

— Це що за негідник?

Гренгуар здригнувся. Цей голос, хоч і сповнений погрози, нагадав йому інший, що цього ж ранку завдав першого удару його містерії, прогугнявивши під час вистави: «Подайте, що ласка ваша!» Він підвів голову — це був справді Клопен Труйльфу.

Хоч і прикрашений регаліями королівської гідності, Клопен Труйльфу був убраний у те саме лахміття. Хіба що тільки виразка на його руці вже зникла. Він тримав ремінного канчука, так званого «вузлуватого», яким за тих часів користувалися міські стражники, щоб відтісняти натовп. На голові у нього був якийсь круглий, вгорі загострений убір, важко було сказати — чи це дитячий ковпачок, чи королівська корона, та обидві ці речі подібні одна до одної.

Гренгуар, упізнавши в королі Двора чудес клятого жебрака з Великого залу, сам не знаючи чому, трохи підбадьорився.

— Метре, — промурмотів він, — Монсеньйоре… Сір… Як мені вас величати? — спитав він нарешті, дійшовши до найвищих ступенів титулування і не знаючи, чи ще їх підвищувати, чи знижувати.

— Величай мене як завгодно — монсеньйоре, ваша величність або друже. Та не тягни. Що ти можеш сказати на своє виправдання?

«На своє виправдання? — подумав Гренгуар. — Це мені не подобається».

Він почав, затинаючись:

— Я той, що сьогодні вранці…

— Під три чорти! — перебив його Клопен. — Твоє ім'я, негіднику, й нічого більше. Слухай. Ти стоїш перед трьома могутніми володарями: переді мною, Клопеном Труйльфу — королем Алтинів, наслідником великого Кесаря, верховним володарем королівства Арго, перед Матіасом Гуан-гаді Спікалі, князем Циганії та Богемії, — отим жовтолицим дідуганом з ганчіркою круг голови, та перед Гійомом Руссо, імператором Галілеї, отим товстуном, який нас не слухає, а цілує шльондру. Ми — твої судді. Ти ввійшов до королівства Арго, не будучи арготинцем, ти порушив закони нашого міста, ти будеш покараний, хіба що ти харцизник, харпак або швендя, тобто, висловлюючись жаргоном порядних людей, грабіжник, жебрак або волоцюга. Чи належиш ти до них? Виправдуйся, перелічи свої чесноти.

— На жаль, — промовив Гренгуар, — я не маю честі бути кимось із них… Я автор…

— Годі! — вигукнув Труйльфу, не даючи йому докінчити. — Будеш повішений. Це дуже просто, шановні панове городяни! Як ви поводитеся з нами у вас, так ми поводимося з вами у нас. Закони, що їх ви застосовуєте до волоцюг, волоцюги застосовують до вас. І це ваша провина, якщо вони суворі. Треба ж час від часу помилуватися з гримаси порядного городянина, коли його шию обвиває конопляна стьожка. Це надає шибениці більшої статечності. Ну ж бо, друже, роздай мерщій своє лахміттячко цим панночкам. Я накажу тебе повісити, щоб потішити волоцюг, а ти їм даси свого гаманця, щоб було за що випити. Коли маєш бажання звернутися до бога, то у нас серед різного мотлоху є цілком пристойний кам’яний бог-отець, якого ми вкрали в церкві Сен-П'єр-о-Беф. У твоєму розпорядженні чотири хвилини, щоб накинути йому свою душу. Ця промова звучала моторошно.

— Добре сказано, клянуся душею! Клопен Труйльфу проповідує, мов найсвятіший папа римський! — вигукнув імператор Галілеї, розбиваючи кухоль, щоб черепком підперти ніжку свого стола.

— Вельможні імператори й королі! — промовив Гренгуар холоднокровно (невідомо, як повернулася до нього впевненість, але говорив він рішуче), — схаменіться. Моє ім'я П'єр Гренгуар, я той поет, мораліте якого показували сьогодні вранці у Великому залі Палацу.

— Ах! Це ти, метре! — сказав Клопен. — Був я там, був, їй-бо! Так що ж, друже, може, тому, що ти докучав нам уранці, ми не повинні тебе вішати ввечері?

«Важко мені буде викрутитися з біди», — подумав Гренгуар. Проте зробив ще одну спробу.

— Власне, — мовив він, — не розумію, чому поетів не зараховують до волоцюг. Волоцюгою був Езоп; жебраком — Гомер, злодієм — Меркурій…

Клопен перебив його:

— Ти, мабуть, хочеш забити нам баки своєю тарабарщиною? К бісу, дай себе повісити і не комизся!

— Пробачте, вельможний королю Алтинів, — відповів Гренгуар, відстоюючи свої позиції.— Про це слід подумати… Хвилинку!.. Послухайте… Ви ж не засудите мене, не вислухавши…

Його жалібний голос потонув у гаморі, що панував навколо. Хлопчик ще з більшим, ніж досі, завзяттям, шкрябав свій казан, а на довершення всього якась стара жінка саме поставила на розжарений триніжок сковороду, повну сала; воно шкварчало на вогні, створюючи шум, що нагадував крик дитячої юрби, яка переслідує карнавальну маску.

Тим часом Клопен Труйльфу якусь хвилину радився з князем Циганії та зовсім п’яним імператором Галілеї. Потім пронизливо крикнув:

— Тихо!

І оскільки сковорода та казан не слухалися його й продовжували свій дует, він скочив із своєї бочки, пхнув однією ногою казан так, що той відкотився від дитини на десять кроків, другою — перекинув сковороду й повагом повернувся на свій трон, незважаючи ні на приглушений плач дитини, ні на бурчання старої, вечеря якої згоряла красивим білим вогнем.

Труйльфу подав знак, і князь, і імператор, і харцизники, і швенді утворили навколо нього підкову, в центрі її перебував Гренгуар, якого все ще міцно тримали. Це було півколо, утворене з лахміття, милиць, мішури, вил, сокир, тремтячих від пияцтва ніг, грубих голих рук, гидких, осовілих та отупілих облич. Клопен Труйльфу, немов дож цього сенату, немов король цієї палати лордів, немов папа цього конклаву, підносився над усім своїм рицарством злиднів, по-перше, завдяки висоті своєї бочки, а по-друге, завдяки якомусь гордовитому, дикому й грізному виразові, що запалював його зіниці й згладжував у його дикому профілі звірячі риси розбійника. Словом, це була морда вепра серед свинячих рил.

— Слухай, — сказав він Гренгуарові, погладжуючи порепаною рукою своє потворне підборіддя, — не розумію, чому б тебе не повісити. Це, здається, викликає у тебе огиду; і це зовсім природно: ви, порядні городяни, до цього не звикли. Ви з цього робите велику справу. Зрештою, ми не бажаємо тобі зла. Ти можеш виплутатися з біди: хочеш пристати до нас?

Можна собі уявити враження, яке справила ця пропозиція на Гренгуара, що втратив надію зберегти життя і ладен уже був скласти зброю. Тепер він знову всіма силами схопився за можливість порятунку.

— Хочу, звичайно, ще й як! — сказав він.

— Ти згоден, — вів далі Клопен, — пристати до товариства коротких клинків?

— Коротких клинків, саме так, — відповів Гренгуар.

— Ти визнаєш себе членом громади вільних городян? — запитав король Алтинів.

— Вільних городян, так.

— Підданим королівства Арго?

— Королівства Арго.

— Волоцюгою?

— Волоцюгою.

— Від щирого серця?

— Від щирого серця.

— Май на увазі, що все одно тебе повісять.

— Хай йому чорт! — вигукнув поет.

— З тією різницею, — незворушно провадив далі Клопен, — що тебе повісять згодом порядні люди, більш урочисто, за рахунок славного міста Парижа, на добрій кам’яній шибениці. Це все-таки втіха.

— Безперечно, — відповів Гренгуар.

— Є ще й інші переваги. Як вільний городянин, ти не платитимеш ні за прибирання вулиць, ні на вбогих, ні за освітлення міста, а кожен порядний городянин Парижа мусить це робити.

— Хай буде так! — сказав поет. — Я волоцюга, підданий королівства Арго, вільний городянин, короткий клинок — все, що хочете. І таким я вже був раніше, вельможний королю Алтинів, бо я — філософ, et omnia in philosophia, omnes in philosopho continentur [46], як вам відомо.

Король Алтинів насупив брови.

— Ти за кого мене вважаєш, друже? Що ти мені базікаєш жаргоном угорського єврея? Я не знаю єврейської мови. Я вже навіть і не краду тепер, це для мене занадто низько, я вбиваю. Перерізати горло — так; зрізати гаманець — ні.

Гренгуар силкувався вставити щось на своє виправдання в цей потік слів, які гнів робив дедалі уривчастішими.

— Прошу пробачити, ваша величність. Це не по-єврейському, це по-латині.

— А я тобі кажу, — запально заперечив Клопен, — що я не єврей і що я накажу тебе повісити, ти, поріддя синагоги, разом з тим нікчемним іудейським гендлярем, що стоїть біля тебе і якого я сподіваюсь незабаром побачити прибитим цвяхами до прилавка, як фальшиву монету!

Говорячи це, Клопен показував пальцем на низенького угорського єврея, який зачепив Гренгуара своїм «facitote caritatem» [47] і який не розуміючи ніякої іншої мови, крім латинської, здивовано спостерігав, як гнів короля Алтинів падає на нього.

Нарешті їх величність Клопен заспокоївся.

— Отже, пройдисвіте, — сказав він, звертаючись до нашого поета, — ти хочеш стати волоцюгою?

— Безперечно, — відповів поет.

— Хотіти — цього ще мало, — промовив похмурий Клопен. — Добрими намірами юшки не заправиш, з ними хіба тільки потрапиш до раю; та рай і Арго — різні речі. Щоб бути прийнятим до Арго, треба довести, що ти на щось здатен, а для цього спробуй обшукати опудало.

— Обшукаю, кого накажете, — відповів Гренгуар.

Клопен подав знак. Кілька арготинців вийшли з кола і за хвилину вернулися. Вони принесли два стовпи на дерев’яних лопатоподібних підставках, що надавали цим стовпам більшої стійкості. Зверху було припасовано поперечну жердину, а все разом являло собою чудову переносну шибеницю, і Гренгуар мав приємність бачити, як її в одну мить поставили перед ним. Нічого їй не бракувало, навіть мотузка, який граціозно гойдався під перекладиною.

«Навіщо це вони майструють?» — занепокоєно подумав Гренгуар. Звук дзвіночків, що долинув до нього, поклав край його тривозі. Дзвеніло опудало, яке волоцюги підвісили за шию до шибениці. Опудало було подібне до того, яким страхають птахів, одягнене в червоне і обвішане такою кількістю дзвіночків та бубонців, що ними можна було б прикрасити упряж тридцяти кастільських мулів. Дзвіночки, поки мотузка гойдалась, дзвеніли, потім помалу почали затихати і нарешті зовсім замовкли, коли опудало, підкоряючись закону маятника, який витіснив водяний і пісковий годинники, повисло нерухомо.

Тоді Клопен показав Гренгуарові на стару розхитану лавку, поставлену під опудалом.

— Лізь сюди!

— Хай йому чорт! — запротестував був Гренгуар, — я можу скрутити собі в’язи. Ваша лава шкутильгає, як двовірш Марціала *: одна нога в неї — гекзаметр, друга — пентаметр,

— Лізь! — повторив Клопен.

Гренгуар виліз на лаву і, трохи побалансувавши, нарешті знайшов рівновагу.

— Тепер, — вів далі король Алтинів, — заклади праву ногу за ліву і стань на лівий носок.

— Ваша величність, — благально промовив Гренгуар, — невже ви так хочете, щоб я зламав руку чи ногу?

Клопен похитав головою.

— Слухай, друже! Ти надто багато базікаєш. Ось коротко, чого від тебе вимагають: ти станеш на носок лівої ноги, як я тобі казав; так ти зможеш дотягтися аж до кишені опудала; ти її обшукаєш і витягнеш звідти гаманець. І якщо все це ти зробиш так, щоб не задзвонив жоден дзвіночок, твоє щастя: ти станеш волоцюгою. Нам залишиться тільки вісім днів лупцювати тебе.

— Боже милостивий! Доведеться бути обережним, — вигукнув Гренгуар. — А якщо дзвіночки задзвенять?

— Тоді тебе повісять. Зрозуміло?

— Нічого не розумію, — відповів Гренгуар.

— Послухай ще раз. Ти обшукаєш опудало і витягнеш гаманець; якщо при цьому дзенькне хоч один дзвіночок — тебе повісять. Розумієш?

— Авжеж, — сказав Гренгуар, — це я розумію. А потім?

— Якщо тобі пощастить украсти гаманець так, щоб ніхто не почув жодного звуку, ти стаєш волоцюгою і тебе лупцюватимуть вісім наступних днів. Сподіваюсь, тепер ти розумієш?

— Ні, ваша величність. Тепер я вже зовсім нічого не розумію. Що ж я на цьому виграю? Повісять — у першому випадку, поб’ють — у другому…

— А бути волоцюгою? — спитав Клопен. — Хіба цього мало? Та й від лупцювання тобі ж користь — це привчить тебе до побоїв.

— Щиро вдячний! — відповів поет.

— Ну-бо, жвавіше! — вигукнув король, тупаючи ногою по своїй бочці, що загула, мов величезний барабан. — Обшукай опудало, та й годі. Востаннє попереджаю тебе: якщо почую брязкіт хоча б одного бубонця, ти гойдатимешся замість опудала.

Банда арготинців схвалила слова Клопена оплесками і, утворивши круг шибениці коло, безжалісно реготала. Гренгуар зрозумів, що для них він просто весела розвага, і тому можна всього сподіватися. Отже, крім крихітної надії на успіх у нав’язаному йому страшному випробуванні, він не мав на що розраховувати. Поет вирішив ризикнути, але звернувся з палкою молитвою до опудала, якого збирався обібрати і якого, мабуть, було легче розчулити, ніж волоцюг. Міріади дзвіночків з їхніми мідними язичками здавалися йому міріадами роззявлених гадючих пащ, готових засичати і вжалити його.

— Ох! — пробурмотів він. — Невже можливо, щоб моє життя залежало від найменшого коливання найменшого з цих дзвіночків? О! — додав він, побожно склавши руки. — Дзвіночки, не дзвеніть! Бубонці, не дзеленчіть.

Потім спробував ще раз звернутися до Труйльфу.

— А якщо повіє вітер? — спитав він його.

— Тебе повісять, — відповів той без вагання.

Бачачи, що йому нема на що сподіватися — ні на відстрочку, ні на зволікання, ні на можливість відкрутитися, Гренгуар мужньо скорився своїй долі. Він обвив правою ногою ліву, піднявся на носок лівої ноги і простяг руку; але в ту мить, коли він торкнувся опудала, його тіло, що спиралося лише на одну ногу, захиталося на лавці, яка стояла тільки на трьох ногах; він машинально схопився за опудало, втратив рівновагу й важко впав на землю, зовсім оглушений фатальним дзвоном безлічі бубонців опудала, яке від поштовху його руки описало коло, а потім велично загойдалося між двома стовпами.

— Прокляття! — вигукнув Гренгуар, падаючи, і лишився лежати ницьма на землі, наче мертвий.

Над своєю головою він чув зловісний передзвін, диявольський регіт волоцюг і голос Труйльфу:

— Підніміть-но цього дурня і негайно повісьте!

Гренгуар підвівся. Опудало вже відчепили, щоб звільнити місце для нього.

Арготинці примусили його вилізти на лаву. Клопен підійшов до нього, накинув йому на шию зашморг і сказав, поплескуючи по плечу:

— Прощавай, друже! Тепер ти вже не викрутишся, навіть коли б у твоєму череві були кишки самого папи.

Слово «згляньтеся» завмерло на устах Гренгуара, він озирнувся навколо. Жодної надії: всі реготали.

— Бельвіне де Летуаль, — звернувся король Алтинів до здоровенного волоцюги, який виступив з юрби, — лізь на поперечку.

Бельвінь де Летуаль спритно виліз на поперечну жердину, і за кілька хвилин Гренгуар, підвівши очі, з жахом побачив його над своєю головою.

— Тепер, — сказав Клопен, — тільки-но я сплесну руками, ти, Андре Рудий, ногою виб'єш з-під нього лаву; ти, Франсуа Шант Прюн, повиснеш на ногах цього пройдисвіта, а ти, Бельвіне, стрибнеш йому на плечі; та всі троє разом — зрозуміли?

Гренгуар здригнувся.

— Готові? — спитав Клопен Труйльфу трьох арготинців, ладних кинутися на Гренгуара, мов троє павуків на муху. Нещасна жертва переживала страхітливі хвилини чекання, поки Клопен спокійно підштовхував ногою у вогонь гілочки виноградної лози, які ще не загорілися. — Готові? — повторив він і вже розвів руки, щоб плеснути в долоні. Ще секунда — і все було б скінчено.

Та раптом Клопен зупинився, немов у нього сяйнула якась несподівана думка.

— Стривайте! — вигукнув він. — Я ж забув. За нашим звичаєм не можна повісити людину, не спитавши, чи не знайдеться жінки, яка захоче його собі взяти. Ну, друже, це твоя остання надія. Одружишся або із шлюхою, або з мотузкою.

Цей циганський звичай, хоч яким дивовижним він міг би здатися читачеві, ще й досі існує і дуже широко викладений у старовинному англійському законодавстві. Дивіться «Нотатки Берінгтона» *.

Гренгуар зітхнув з полегкістю. Це вже вдруге протягом півгодини він повертався до життя, тому не дуже зважувався вірити у таке щастя.

— Гей! — крикнув Клопен, знову видершись на свою бочку. — Гей! Баби, дівки! Чи знайдеться серед вас яка-небудь відьма або якась гультяйка, що захоче взяти собі цього гультяя? Гей? Колетто Шарон! Еліза-бето Трувен! Сімоно Жодуїн! Берардо Фануель! Маріє Кульгава! Гонна Довготелеса! Мішело Женаль! Клодіно Гризи-вухо! Матюріно Жірону! Гей! Ізабо ла Тьєрі! Підійдіть подивіться! Мужчина задарма! Хто хоче?

Гренгуар у цьому своєму жалюгідному стані був, безперечно, мало привабливий. Жінки байдуже поставилися до цієї пропозиції. Нещасний чув, як вони відповідали: «Ні, ні, вішайте його — нам усім на втіху».

Все ж таки три жінки вийшли з юрби, щоб подивитися на нього. Першою була товста дівка з квадратним обличчям. Вона уважно оглянула нужденний камзол філософа. Одежина була зношена й мала більше дірок, ніж решітка, на якій смажать каштани. Дівка скривилася.

— Старе дрантя! — пробубоніла вона і звернулась до Гренгуара: — Ану, покажи твій плащ.

— Я загубив його.

— Капелюх?

— Його в мене забрали.

— Черевики?

— Вони вже майже без підметок.

— Гаманець?

— На жаль, — затинаючись, промовив Гренгуар, — я не маю ні деньє.

— То попроси, щоб тебе повісили, та ще й подякуй! — відрізала вона і відвернулась від нього.

Підійшла друга, стара, чорна, зморшкувата, бридка жебрачка, — така огидна, що навіть у Дворі чудес не мала собі рівних. Вона обійшла круг Гренгуара. Той затремтів від страху, що їй захочеться його взяти. Але вона процідила крізь зуби:

— Занадто худий! — і пішла геть.

Третьою була молода жінка, досить свіжа й не дуже погана.

«Врятуй мене!» — стиха промовив до неї неборак. Вона деякий час співчутливо дивилася на нього, потім опустила очі, пом’яла пальцями складку спідниці й зупинилась, не знаючи, що їй робити. Гренгуар пильно стежив за кожним її рухом. Це був останній проблиск надії. «Ні, — нарешті промовила дівчина, — ні! Гійом Вислощокий поб'є мене». І вона пірнула в юрбу.

— Не щастить тобі, друже, — сказав Клопен. І, випроставшись на бочці, на велику втіху присутніх, він, наслідуючи оцінщика аукціону, вигукнув:

— Більше ніхто його не хоче? Ніхто не хоче — раз! Ніхто не хоче — два! Ніхто не хоче — три! — Він обернувся до шибениці, кивнув головою і сказав: — Лишився за вами!

Бельвін де Летуаль, Андрі Рудий і Франсуа Шант Прюн підступили до Гренгуара.

У цю мить серед арготинців пролунало:

— Есмеральда! Есмеральда!

Гренгуар затремтів і озирнувся в той бік, звідки долітали вигуки. Юрба розступилася, пропускаючи дівчину — уособлення невинності і вроди. То була циганка.

— Есмеральда! — повторив Гренгуар, вражений, незважаючи на своє хвилювання, тією швидкістю, з якою це магічне слово пов’язало спогади про все, що він пережив цього дня

Здавалося, що це незвичайне створіння поширювало владу своєї чарівності й краси навіть на Двір чудес.

Арготинці й арготинки покірно давали їй дорогу, а їхні дикі обличчя прояснювалися від самого її погляду.

Вона підійшла своєю легкою ходою до засудженого, гарненька Джалі дріботіла за нею. Гренгуар стояв ні живий ні мертвий. Якийсь час дівчина мовчки дивилася на нього.

— Ви збираєтесь повісити цю людину? — поважно спитала вона Клопена.

— Так, сестро, — відповів король Алтинів, — хіба що ти захочеш узяти його собі за чоловіка.

Вона зробила свою чарівну гримаску, закопиливши нижню губку, й сказала:

— Беру!

Тут Гренгуар твердо повірив: усе, що діється з ним зранку — сон, а це тільки його продовження.

Бо й справді, такий поворот, хоч і приємний, був надто крутий.

З шиї поета зняли зашморг і наказали злізти з лави. Він мусив сісти, — надто великим було потрясіння.

Не сказавши ні слова, князь Циганії приніс глиняний кухоль. Циганка подала його Гренгуарові.

— Киньте ним об землю, — сказала вона. Кухоль розбився на чотири черепки.

Тоді князь Циганії, поклавши їм на чоло свої руки, промовив:

— Брате, вона твоя дружина; сестро, він твій чоловік. На чотири роки. Ідіть!


VII. ПОШЛЮБНА НІЧ


За кілька хвилин наш поет опинився в невеличкій кімнатці із стрілчастим склепінням, затишній, добре натопленій. Він сидів біля стола, який, здавалося, тільки й чекав, щоб позичити трохи їства з шафки, що висіла на стіні. А потім на Гренгуара чекало добре ліжко і перебування сам на сам з гарненькою дівчиною. Пригода скидалася на чарівну казку. Він серйозно починав вважати себе за одного з її персонажів. Час від часу поет роздивлявся навколо, ніби для того, щоб упевнитися, чи тут ще вогняна колісниця, запряжена двома крилатими химерами, бо тільки вона могла так швидко перенести його з пекла сюди, до раю. Крім того, він час від часу поглядав на діри свого камзола, щоб повернутися до дійсності й не відірватися зовсім від землі. Це була та нитка, за яку він тримався, коли його розум витав у фантастичних просторах.

Дівчина, здавалося, не звертала на нього ніякої уваги. Вона крутилася по кімнаті, то тут, то там пересувала якийсь стільчик, розмовляла із своєю кізкою, часом робила свою гримаску. Нарешті вона сіла біля стола, і Гренгуар міг досхочу на неї дивитися.

Ви були колись дитиною, читачу, а може, ви настільки щасливі, що лишилися нею й тепер. І, напевно, ви не раз (а щодо мене, то я цьому присвячував цілі дні, найкраще використані дні мого життя) у яскравий сонячний день на березі річки бігали слідом за якоюсь зеленою чи блакитною бабкою, яка, весь час різко змінюючи напрямок свого льоту, перелітала з кущика на кущик, немов цілуючи кінчик кожної гілки. Ви пригадуєте, з яким любовним зацікавленням ваша думка і ваш погляд приверталися до цього маленького вихору пурпурно-лазурових крил, що шелестіли і бриніли, свистіли, гули, в центрі цього вихору тріпотіла невловима форма, затінена самою швидкістю власного руху. Ефірне створіння, яке невиразно вимальовувалося крізь це тріпотіння крилець, здавалося вам химерним, нереальним, — його не можна було торкнутися, не можна було побачити. І коли нарешті бабка сідала відпочивати на гострій верхівці очеретини і ви, затамовуючи подих, могли розгледіти довгі прозорі крила, довгий смалевий одяг, два кришталевих ока, — який подив охоплював вас і як побоювались ви, щоб цей образ знову не перетворився на тінь, а чарівна істота на химеру. Пригадайте ці враження, і ви легко зрозумієте, що відчув Гренгуар, споглядаючи у видимій, відчутній оболонці ту Есмеральду, яку він досі бачив лише невиразно у вихорі танцю, співу та метушні.

Все глибше й глибше він поринав у свої марення.

«Так от що воно таке Есмеральда! — думав він, стежачи за нею замріяним поглядом. — Небесне створіння! Вулична танцівниця! Так багато й так мало! Це вона сьогодні вранці завдала останнього удару моїй містерії, і це вона сьогодні ввечері врятувала мені життя. Мій злий геній! Мій добрий ангел! Чарівна жінка, слово честі! Вона безтямно закохана, коли вирішила здобути мене в такий спосіб. До речі, — раптом підвівшись, сказав він собі, охоплений тим почуттям реальності, яке становило суть його характеру і його філософії, — я не зовсім уявляю, як це сталося, але все-таки я… її чоловік!»

З цією думкою, що відбилася в його очах, він підійшов до дівчини так войовничо і так галантно, що вона відсахнулася.

— Чого вам треба? — запитала вона.

— Ви ще питаєте, божественна Есмеральдо? — відповів Гренгуар так пристрасно, що сам здивувався, почувши власний голос.

Циганка здивовано глянула на нього. — Я не розумію, що ви хочете сказати.

— Та ну! — промовив Гренгуар, дедалі більше запалюючись і думаючи, що він кінець кінцем має справу лише з цнотливістю Двору чудес. — Хіба я не твій, любонько? Хіба ти не моя?

І він простодушно обняв її за стан.

Але циганка вислизнула з його рук, наче в’юн. Вона одним стрибком опинилася на другому кінці комірчини, зігнулась і, тримаючи в руці невеличкий кинджал, випросталася так швидко, що Гренгуар не встиг побачити, звідки цей кинджал у неї взявся; вона стояла розгнівана й горда, стиснувши губи, розрум’янена, немов червоне яблуко; ніздрі її роздувалися, очі метали блискавиці. Тут і кізочка виступила наперед, наставивши на Гренгуара войовничий лоб, увінчаний двома гарненькими позолоченими і дуже гострими ріжками. Усе це сталося в одну мить.

Барвиста бабка перетворилася на осу і тільки й чекала, щоб ужалити.

Наш філософ сторопів і спантеличено дивився то на кізку, то на дівчину.

— Пречиста діво! — вигукнув він нарешті, отямившись. — Ото дві забіяки!

Циганка теж заговорила:

— А ти, мабуть, дуже зухвалий гультяй!

— Пробачте, мадмуазель, — усміхаючись, мовив Гренгуар. — Але навіщо ж тоді ви взяли мене в чоловіки?

— А краще було б, якби тебе повісили?

— Отже, — спитав трохи розчарований у своїх любовних сподіваннях поет, — одружуючись зі мною, ви не мали іншої думки, як тільки врятувати мене від шибениці?

— А яку ж іншу думку могла я мати? Гренгуар прикусив губи.

— От тобі й на! — пробурмотів він. — Виходить, я ще не такий всепереможний у ролі Купідона, як це мені здавалося. Але навіщо ж було розбивати цей бідний кухоль?

Кинджал Есмеральди й роги кізки все ще були готові до оборони.

— Мадмуазель Есмеральдо, — промовив поет, — укладімо перемир’я. Я не писарчук з Шатле й не побіжу повідомляти, що ви в Парижі, під носом у пана прево, тримаєте зброю. А проте вам, напевно, відомо, що вісім днів тому Ноеля Лекрівена присуджено до штрафу в десять паризьких сольдів за те, що він носив шпагу. Та мене це не стосується. Переходжу до справи. Клянуся вам вічним спасінням, що без вашої згоди й дозволу я не підійду до вас; але дайте мені повечеряти.

По суті, Гренгуар, як і пан Депрео *, був «надто мало любострасним». Він не належав до тієї рицарсько-мушкетерської породи, яка здобуває дівчат приступом. У питаннях кохання, як і в усіх інших питаннях, він був прихильником вичікування і поміркованої тактики, отож добра вечеря віч-на-віч з гарненькою дівчиною, особливо, коли людина голодна, здавалася йому чудовим антрактом між прологом та розв’язкою любовної пригоди.

Циганка не відповіла. Вона зробила свою презирливу гримаску, підняла, немов пташка, голову і зайшлася сміхом; маленький кинджал зник так само несподівано, як і з’явився. І Гренгуар не помітив, куди оса сховала своє жало.

А за хвилину на столі опинилися житній хліб, шматок сала, кілька зморщених яблук і глечик браги. Гренгуар пожадливо накинувся на їжу. Слухаючи завзяте бряжчання його залізної виделки об фаянсову тарілку, можна було подумати, що все його кохання перетворилося на апетит.

Сидячи перед ним, дівчина мовчки спостерігала, як він їв, очевидно, її хвилювали зовсім інші думки; вона зрідка усміхалась, її ніжна рука гладила розумну голівку кізочки, що пестливо притулилася до її колін.

Свічка з жовтого воску освітлювала цю сцену ненажерливості та мрійливості.

Втамувавши голод, Гренгуар відчув деякий сором, коли побачив, що на столі залишилося тільки одне яблуко.

— А ви не хочете їсти, мадмуазель Есмеральдо?

Вона заперечливо похитала головою, звернула задумливий погляд на склепіння комірчини.

«Що її там зацікавило? — подумав Гренгуар, подивившись на те, що вона розглядала. — Не може бути, щоб її увагу привертала гримаса цього кам’яного карлика, вирізьбленого в центрі склепіння. Хай йому чорт! З ним я ще можу позмагатися».

Він гукнув:

— Мадмуазель!

Вона, здавалося, не чула його. Він повторив голосніше:

— Мадмуазель Есмеральдо!

Марно. її думки витали десь далеко, і голос Гренгуара був безсилий привернути їх до себе. На щастя, втрутилася кізочка, яка тихенько смикала свою господиню за рукав.

— Що тобі, Джалі? — жваво спитала циганка, ніби прокинувшись зі сну.

— Вона голодна, — сказав Гренгуар, зрадівши нагоді почати розмову. Есмеральда накришила хліба, і кізочка почала їсти з її долоні. Гренгуар не дав дівчині знову замріятись. Він зважився на делікатне питання.

— Отже, ви не хочете, щоб я був вашим чоловіком? Дівчина пильно подивилася на нього й сказала:

— Ні!

— А коханцем? — знову спитав Гренгуар. Вона зробила гримаску й відповіла:

— Ні!

— А другом? — наполягав поет.

Вона пильно глянула на нього і, хвилину подумавши, промовила:

— Можливо.

Це «можливо», таке дороге для філософів, підбадьорило Гренгуара.

— А чи знаєте ви, що таке дружба? — спитав він.

— Так, — відповіла циганка. — Це означає бути братом і сестрою; це дві душі, які стикаються, не зливаючись, це два пальці однієї руки.

— А кохання? — спитав Гренгуар.

— О кохання! — промовила вона, і голос її затремтів, а очі заблищали. — Це коли двоє стали чимось єдиним. Коли чоловік і жінка зливаються в одного ангела. Це — небо!

При цих словах обличчя вуличної танцівниці засяяло такою красою, що надзвичайно вразила Гренгуара; як здалося йому, вона цілком відповідала майже східній екзальтованості її слів. її уста, рожеві й чисті, усміхалися, чоло, непорочне й ясне, час від часу затьмарювалося думками, як дзеркало від подиху, а з-під довгих чорних опущених вій випромінювалося якесь невловиме світло, що надавало її рисам тієї ідеальної ніжності, яку Ра-фаель згодом зумів відтворити в містичному злитті дівоцтва, материнства й божественності.

— Яким же треба бути, щоб вам сподобатися? — вів далі Гренгуар.

— Треба бути мужчиною.

— А я? — спитав Гренгуар. — Хто ж я такий?

— У мужчини на голові шолом, у руці — меч, золоті остроги на каблуках.

— Оце так! — сказав Гренгуар. — Виходить, без острогів не можна бути мужчиною? Ви когось любите?

— Чи я когось кохаю?

— Атож, чи кохаєте?

Вона хвилинку сиділа задумана, потім з якимсь особливим виразом промовила:

— Я про це скоро дізнаюсь.

— А чому не сьогодні ввечері? — ніжно запитав поет. — Чому б вам не покохати мене?

Вона серйозно глянула на нього.

— Я покохаю лише того, хто зможе мене захистити.

Гренгуар почервонів і взяв ці слова до відома. Очевидно, дівчина натякала на те, що він не допоміг їй у критичній ситуації, в якій вона опинилася дві години тому. Цей спогад, стертий з пам’яті іншими пригодами того вечора, знову ожив. Гренгуар ляснув себе по лобі:

— До речі, мадмуазель, мені слід було почати саме з цього. Пробачте мені мою непростиму неуважливість. Як же вам пощастило уникнути пазурів Квазімодо?

— О жахливий горбань! — промовила вона, ховаючи обличчя в долонях. І затремтіла, немов її пройняв мороз.

— Справді жахливий. А все-таки, як же ви змогли врятуватися від нього? — повторив своє запитання Гренгуар.

Есмеральда усміхнулася, зітхнула й промовчала.

— А чи знаєте ви, чого він вас переслідував? — знову спитав Гренгуар, намагаючись з якогось іншого боку підійти до теми, що його цікавила.

— Не знаю, — відповіла дівчина і жваво додала: — Та й ви теж гналися за мною. Навіщо ви це робили?

— Слово честі, — запевнив Гренгуар, — я теж не знаю.

Запала тиша. Гренгуар різав своїм ножем стіл, дівчина усміхалась і наче дивилася на щось крізь стіну. Раптом ледь чутним голосом вона почала співати:

Quando las pintadas aves

Mudas estan, y la tierra…[48]

І, несподівано урвавши пісню, почала пестити Джалі.

— Яка гарненька тваринка, — промовив Гренгуар.

— Це моя сестричка, — відповіла дівчина.

— Чому вас звуть Есмеральдою? [49] — спитав поет.

— Я про це нічого не знаю.

— А все ж таки?

Вона дістала з-за корсажа невеличку овальну ладанку, що висіла у неї на шиї на ланцюжку із зерняток лаврового дерева і сильно пахла камфорою. Ця ладанка була обтягнута зеленим шовком і в центрі мала велике зелене скельце, схоже на смарагд.

— Може, через це, — сказала вона.

Гренгуар хотів був узяти ладанку. Есмеральда відсахнулася.

— Не торкайтесь! Це амулет. Або ви пошкодите чарам, або вони вам. Цікавість поета розпалювалась дедалі дужче.

— Хто вам дав її?

Вона притулила палець до уст і сховала амулет на грудях. Гренгуар спробував знову щось спитати, але вона відповідала неохоче.

— Що означає слово «Есмеральда»?

— Не знаю, — відповіла вона.

— А якою це мовою?

— Мабуть, циганською.

— Я так і думав, — промовив Гренгуар, — ви родом не з Франції?

— Про це я нічого не знаю.

— Ви маєте батьків?

У відповідь вона заспівала на мотив старовинної пісні:

Мій батько — наче птах,

Мов пташка — моя мати.

Я вмію без човна перепливати,

Я без човна пливу в річках.

Мов пташка — моя мати,

Мій батько — наче птах.

— Добре, — сказав Гренгуар. — Скільки вам було років, коли ви приїхали до Франції?

— Я була зовсім маленькою.

— А до Парижа?

— Торік. У ту мить, коли ми входили в папські ворота, я побачила, як у повітрі пролетіла очеретянка, — це було наприкінці серпня, — і я сказала собі: зима буде сувора.

— Вона й була такою, — сказав Гренгуар, зрадівши, що нарешті розмова зав’язалась. — Мені весь час доводилось гріти руки, хукаючи на пальці. Виходить, ви маєте дар пророцтва?

Вона знову почала відповідати лаконічно:

— Ні.

— Та людина, яку ви звете циганським князем, це вождь вашого племені?

— Так.

— Це ж він одружував нас, — несміливо зауважив поет. Вона зробила свою звичайну гримаску.

— Я навіть не знаю, як тебе звуть.

— Як мене звуть? Прошу: П'єр Гренгуар.

— Я знаю красивіше ім'я, — сказала вона.

— Недобра! — мовив поет. — Та байдуже, ви мене не розсердите. Послухайте, може, ви мене полюбите, пізнавши краще; крім того, ви розповіли мені свою історію так довірливо, що я не хочу залишатися перед вами в боргу. Отже, ви дізналися, що мене звуть П'єр Гренгуар. Я син сільського нотаря з Гонесса. Мого батька повісили бургундці, а матір зарізали пікардійці під час облоги Парижа, двадцять років тому. В шість' років я став сиротою, і підошвою моїх черевиків була тільки бруківка Парижа. Не знаю, як я прожив від шести до шістнадцяти років. То торговка овочами давала мені сливу, то булочник кидав скоринку хліба; увечері я намагався потрапити в руки нічного дозору, який вів мене до в’язниці, де був оберемок соломи. Усе це, як бачите, не перешкоджало мені рости й худнути. Взимку я грівся на сонці біля під'їзду особняка де Санс, дивуючись, чому це купальські вогні запалюють у липневу спеку. Коли мені минуло шістнадцять років, я захотів визначити своє становище в суспільстві. Поступово випробував усе: пішов у солдати, та не був досить хоробрим, пішов у ченці — та не був досить побожним і до того ж я не вмію пити. З відчаю пішов у підмайстри до теслярів-будівельників, але не був досить сильним. Мені дуже хотілося стати шкільним учителем; щоправда, я не вмів читати, та це мене не спиняло. Незабаром я помітив, що мені для всіх цих занять чогось бракує, і, побачивши, що я ні до чого не придатний, я за власним покликанням став поетом, почав складати вірші. Якщо ти бродяга, то завжди можеш узятися до цього ремесла, і це все ж таки краще, ніж красти, на що мене намовляли деякі злодійкуваті хлопці з моїх друзів. На щастя, одного чудового дня я зустрів дом Клода Фрол-ло, преподобного архідиякона Собору Паризької богоматері. Він виявив до мене співчуття, і йому я маю дякувати за те, що став освіченою людиною, яка знає латинь від «Повинностей» Ціцерона до «Слова про смерть» целестінських ченців. Я розуміюся на схоластиці, на піїтиці, на ритміці й навіть на герметиці — цій премудрості всіх премудростей. Це я автор містерії, яку з надзвичайним успіхом сьогодні виголошували при великому напливі народу в переповненому залі Палацу. Я також написав книгу обсягом шістсот сторінок про страшну комету 1465 року, через яку одна людина збожеволіла. У мене були й інші успіхи. Трохи знаючись на артилерійській справі, я брав участь у спорудженні тієї величезної бомбарди Жеана Moгa, що, як ви знаєте, вибухнула на мості Шарантон у день випробування й убила двадцять чотири роззяви. Як бачите, я для вас непогана партія. Далі, я знаю дуже багато цікавих фокусів, яких навчу вашу кізоньку. Наприклад, передражнювати паризького єпископа, цього проклятого святенника, млини якого забризкують перехожих грязюкою, коли вони йдуть мостом Мельників. Крім цього, за містерію я одержу багато грошей, якщо мені за неї заплатять. Отже, я весь до ваших послуг: і я, і мій розум, і мої знання, і моя ученість, я готовий жити з вами, мад-муазель, як ви побажаєте: цнотливо чи весело; як чоловік з жінкою, коли це вам до вподоби; як брат з сестрою, коли ви це вважаєте за краще.

Гренгуар замовк, очікуючи, яке враження справлять на дівчину його слова.

Вона опустила очі.

— Феб, — промовила вона стиха. Потім, звернувшись до поета, спитала: — «Феб» — що це означає?

Гренгуар, не зовсім розуміючи, який зв’язок між його словами й цим запитанням, був не від того, щоб блиснути своєю вченістю. Він відповів поважно:

— Це латинське слово, яке означає «сонце».

— Сонце, — повторила вона.

— Це ім'я чудового стрільця, який був богом, — додав Гренгуар.

— Богом, — повторила циганка, і в її голосі забриніло щось мрійливе й пристрасне.

У цю мить один з її браслетів розстебнувся й упав. Гренгуар швидко нахилився, щоб його підняти; коли він випростався, дівчина й кізочка щезли. Він почув, як клацнув засув невеличких дверцят, що, очевидно, вели до суміжної комірчини і замикалися зсередини.

«Чи залишила вона мені хоч постіль?» — подумав наш філософ.

Він обійшов комірчину. Єдиними меблями, придатними для спання, була досить довга дерев’яна скриня з різьбленим віком, і коли Гренгуар ліг на ньому, він відчув те, що, мабуть, відчув Мікромегас *, простягтись на вершині Альп.

— Нічого не вдієш, — сказав поет, вмощуючися зручніше, — треба підкоритись. Однак яка дивна пошлюбна ніч! А шкода: у цьому весіллі з розбитим кухлем було щось наївне й допотопне, що мені сподобалось.



КНИГА ТРЕТЯ


Illustration

Illustration

І. СОБОР БОГОМАТЕРІ


Безперечно, ще й тепер собор Паризької богоматері — велична й чудова будівля. Та хоч яким чудовим лишився Собор старіючи, не можна не вболівати й не обурюватися, дивлячись на ті численні пошкодження й руйнування, яких завдали і час, і люди цій поважній пам’ятці старовини, не шануючи ні Карла Великого, який заклав перший її камінь, ні Філіппа-Августа, який поклав останній.

На обличчі цього старого короля наших соборів поряд із зморшкою завжди знайдеш і шрам. Tempus edax, homo edacior [50]. Це я охоче переклав би так: час сліпий, людина нерозумна.

Коли б ми з читачем мали вільну хвилину, щоб розглянути один по одному численні сліди руйнувань, які відбилися на старовинному храмі, то пересвідчилися б, що час у них винен менше, аніж люди, особливо люди мистецтва. Кажу «люди мистецтва», бо знайшлися й такі серед них, які за останні два сторіччя привласнили собі звання архітекторів.

Насамперед, спиняючись тільки на найістотніших прикладах, зауважимо, що в історії архітектури мало залишилося сторінок, кращих за ту, якою є цей фасад, де послідовно і в сукупності постають перед нами три стрілчастих портали, над ними — ажурний карниз з двадцяти восьми ніш із статуями королів; кращих за величезне центральне вікно-розету між двох бокових вікон — наче священик з дияконом та іподияконом, високий і філігранний ряд арок трилистої форми, що на своїх тонких, тендітних колонах тримає важку площадку; нарешті дві похмурі й масивні башти з шиферними піддашками. Усі ці гармонійні частини прекрасного цілого, споруджені одна над одною у п’ять величезних ярусів, розгортають перед очима, багатообразно і водночас пластично, свої незліченні деталі скульптури, різьби й карбування, могутньо зв’язані у спокійній величі цілого. Все це — величезна кам’яна симфонія, колосальне творіння однієї людини й одного народу, єдине й складне, немов вірші «Іліади» та «Романсеро» *, з якими воно споріднене; чудовий твір спільних зусиль цілої епохи, на кожному камені якого відбиті сотні виявів фантазії робітника, керованої генієм художника; одне слово, рід могутнього й плідного творіння людського, подібного до творіння божественного, у якого воно перейняло його подвійний характер: різноманітність і вічність.

Те, що ми тут казали про фасад, слід сказати й про весь храм, а сказане про кафедральний собор Парижа стосується всіх християнських храмів середньовіччя. Усе в цьому мистецтві, яке з’явилося само по собі, логічне й пропорційне. Зміряти один палець ноги гіганта — це зміряти його всього.

Але повернімося до фасаду Собору Паризької богоматері, такого, яким він нам видається ще й тепер, коли ми йдемо благоговійно споглядати суворий і могутній храм, що, за словами його літописців, нагонить жах: quae mole sua terrorem incutit spectantibus [51].

Трьох важливих частин бракує нині цьому фасадові: насамперед одинадцяти східців, які колись підносили його над рівнем землі; не вистачає також нижнього ряду статуй, що стояли в нішах трьох порталів, і верхнього ряду статуй двадцяти восьми найстародавніших королів Франції, що прикрашали галерею першого ярусу, починаючи від Шільдеберга й кінчаючи Філіппом-Августом з королівською державою в руці.

А щодо сходів, то час, повільно й невпинно піднімаючи рівень грунту Сіте, примусив їх зникнути, давши дедалі більшому припливу паризького бруку поглинути одного по одному всі одинадцять східців, які посилювали враження величної височини цієї споруди; час дав Соборові, може, більше, ніж забрав у нього, бо саме час вкрив його фасад тим тьмяним кольором віків, завдяки якому період старості пам’ятників стає періодом їхньої краси.

Але хто скинув обидва ряди статуй? Хто спустошив ніші? Хто вирізав саме посередині центрального порталу цю недоладну нову стрілчасту арку? Хто насмілився вставити туди, поряд з арабесками Біскорнетта, ці позбавлені смаку важкі різьблені двері в стилі Людовіка XV? Люди, архітектори, художники наших часів.

А всередині храму — хто повалив цього колоса, статую святого Христофора, уславлену серед статуй так само, як Великий зал Палацу правосуддя серед інших залів, як шпиляста дзвіниця Страсбурзького собору серед дзвіниць? А безліч статуй, що населяли весь простір між колонами нефа та хорів, уклінні, виструнчені, кінні, статуї чоловіків, жінок, дітей, королів, єпископів, військових; кам’яні, мармурові, золоті, срібні, мідні, навіть воскові, хто їх брутально вигнав з храму? Не час.

А хто підмінив старовинний готичний вівтар, пишно заставлений раками, ковчежцями, цим великим мармуровим саркофагом, прикрашеним головами ангелів і хмарами, схожим на архітектурний взірець з церкви Валь-де-Грас або Дому інвалідів? Хто безглуздо вмурував цей громіздкий кам’яний анахронізм у карловінгську кам’яну підлогу роботи Еркандуса? Чи не Людовік XIV, що виконував заповіт Людовіка XIII?

А хто вставив холодні білі шиби замість барвистих вітражів, які приваблювали захоплений погляд наших батьків то до розети головного порталу, то до стрілчастих вікон вівтаря? Що сказав би який-небудь паламар XVI століття, побачивши цю жалюгідну жовту мазанину, якою наші ван-дали-архієпископи запаскудили свій собор? Він згадав би, що це була фарба, якою кат позначав будинки «затаврованих». Він згадав би палац Пті-Бурбон *, теж увесь вимазаний у жовтий колір на знак зради конетабля, «такою яскравою жовтою фарбою, — як каже Соваль, — і так добре виготуваною, що навіть ціле століття не змогло її знебарвити». Той паламар подумав би, що святе місце осквернили, і втік би.

А якщо ми, не спиняючи погляду на тисячах дрібних проявів варварства, піднімемося на самісінький дах Собору, то спитаємо себе: що зробили з цією невеличкою чарівною дзвіницею, яка спиралася на точку пересічення трьох нефів, не менш тендітна й не менш смілива, ніж її сусід (теж зруйнований), шпиль Святої Каплиці? Вона впиналася в небо набагато глибше від веж — струнка, загострена, дзвінка, ажурна! Один архітектор «доброго смаку» (1787) ампутував її і думав, що досить замаскувати рану цим широким свинцевим пластирем, схожим на покришку казана.

Отак поводилися з чудовими взірцями мистецтва середньовіччя майже в кожній країні, особливо у Франції. На руїнах Собору можна розрізнити три види пошкоджень, і всі три різною мірою порушують його цілість: насамперед час, який непомітно там і тут пощербив і вкрив іржею всю поверхню будівлі; згодом на нього безладно ринули сліпі й люті за своєю природою політичні та релігійні заколоти, що роздерли багаті шати його скульптур і різьблень, повибивали розети, розірвали намисто з арабесок і статуеток, знищили його статуї — одні за їхні тіари, другі — за їхні корони; і нарешті довершили руйнування моди, чимраз химерніші та безглуздіші, які при неминучому занепаді архітектури, починаючи з анархічних, але пишних відхилень доби Відродження, змінювали одна одну. Моди завдали більших пошкоджень, аніж заколоти. Вони вп’ялися в плоть, вони накинулися на кістяк середньовічного мистецтва; порушили його єдність, вони зрізали, покремсали, вбили форму і символ будівлі, її логіку й красу. А потім вони взялися до відбудови — на це не зважились ні час, ні заколоти. Вони зухвало, керуючись «добрим смаком», прикрасили рани пам’ятника готичної архітектури своїми жалюгідними недовговічними оздобами, мармуровими стрічками, металевими помпонами, яйцеподібними орнаментами, завитками, драпуваннями, обідками, гірляндами, торочками, кам’яними язиками полум’я, бронзовими хмарами, пухкенькими амурчиками і череватими херувимами, які, наче справжня проказа, починають роз'їдати лице мистецтва ще в каплиці Катерини Медічі і через два століття примушують його, змучене й спотворене, сконати в будуарі Дюбаррі *.

Отже, повторюємо, три види руйнувань, про які ми згадували вище, спотворюють тепер готичну архітектуру. Зморшки та нарости на шкірі —це справа часу. Сліди насильства, брутальності, побоїв, переламів — це справа заколотів від Лютера до Мірабо *. Покалічення, ампутації, вивихи, «реставрації", — це справа нібито грецької та римської, а по суті, варварської роботи професорів, що діють за приписами Вітрувія та Віньйоля *. Так чудове мистецтво, яке створили вандали, вбили академіки. До часу, до заколотів, які принаймні руйнують безсторонньо і не без величі, приєдналося безліч архітекторів, учених, дипломованих, присяжних і визнаних, які руйнували з холодністю та примхливістю поганого смаку, підміняли листям цикорію у стилі Людовіка XV мережива готики, для більшої слави Парфенона. Так осел хвицає конаючого лева, так гусінь точить, гризе й поступово з'їдає старого напівзасохлого дуба.

Який далекий той час, коли Робер Сеналіс, порівнюючи Собор Паризької богоматері з відомим храмом Діани в Ефесі, що був «так уславлений язичниками» і зробив безсмертним Герострата, вважав галльський Собор «пишнішим за довжиною, шириною, висотою та будовою» [52].

Зрештою, Собор Паризької богоматері аж ніяк не є тим, що можна назвати цілісною, завершеною, визначеною пам’яткою. Це вже не романський, але ще й не готичний храм. Ця будова не становить собою певного стилю. Собор Паризької богоматері, на відміну від Турнюсського абатства, зовсім не має суворої і могутньої масивності, круглого й широкого склепіння, від наготи якого віє холодом, величної простоти будівель, основою яких є кругла арка. Він не схожий і на собор у Буржі, прекрасну, легку, багатообразну формою споруду, пишну, наїжачену, розквітлу стрілками склепіння. Не можна залічити Собор і до стародавньої сім'ї похмурих, таємничих, приземкуватих, наче придавлених круглим склепінням храмів, схожих, за винятком їхньої стелі, на єгипетські, цілком ієрогліфічних, жрецьких, символічних, більш обтяжених у своїх орнаментах ромбами й зигзагами, ніж квітами, більш квітами, ніж тваринами, більш тваринами, ніж людськими постатями, — творіння скоріше єпископів, ніж архітекторів; це перше перетворення мистецтва, наскрізь пройнятого теократичним та військовим духом мистецтва, що брало свій початок у Східній Римській імперії й дожило до часів Вільгельма Завойовника *. Неможливо залічити наш Собор і до другої сім'ї соборів, високих, легких, багатих на вітражі та скульптури; гостроверхих формою, сміливих поставою, общинних і громадянських, як політичні символи; вільних, вибагливих, невгамовних, як твори мистецтва. Це перетворення архітектури, вже не ієрогліфічного, непорушного та жрецького, а художньо прогресивного й народного мистецтва, що починається після повернення з хрестових походів і кінчається за часів Людовіка X. I. Отож Собор Паризької богоматері — не суто романського походження, як перші, і не суто арабського походження, як другі.

Це будівля перехідного періоду. Саксонський архітектор закінчував споруджувати перші стовпи нефа, коли стрілчасте склепіння, принесене з хрестових походів, переможно лягло на широкі романські капітелі, призначені тримати тільки півкруглі арки. Стрілчасте склепіння, неподільно пануючи відтоді, визначило стиль побудови Собору. Скромне й боязке спочатку, це склепіння розвертається, збільшується, але ще стримує себе, ще не сміє злетіти в небо своїми гострими шпилями, як це воно зробило згодом у безлічі чудових соборів. Його ніби ще стримує сусідство важких романських колон.

А втім, ці будови перехідного періоду, від романського стилю до готики, не менш цінні для вивчення, ніж будови чистого стилю. Вони відображають той відтінок у мистецтві, який без них був би втрачений. Це — прищеплення стрілчастого склепіння до півкруглого.

Собор Паризької богоматері є особливо цікавим зразком такої різновидності. Кожен бік, кожен камінь цієї поважної пам’ятки є сторінкою не тільки історії країни, але й історії науки та мистецтва. Звернімо увагу хоча б на головні деталі: тоді як малі Червоні врата і стовпи нефа є чи не найвитонченішим взірцем готики п’ятнадцятого століття, стовпи нефа своїм обсягом і вагою схожі ще на будівлю каролінгського абатства Сен-Жермен-де-Пре, ніби між часом спорудження врат і стовпів нефа ліг проміжок щонайменше шість століть. І навіть герметики вбачали у символічних оздобах великого порталу скорочений зміст їхньої науки, досконалим виразом якої була церква Сен-Жак-де-ла-Бушрі. Отже, романське абатство, філософічна церква, готичне мистецтво, мистецтво саксонське, важкі круглі колони часів Григорія VII *, символіка герметиків, де Ніколя Фла-мель передував Лютерові, папське єдиновладдя, розкол церкви Сен-Жер-мен-де-Пре, Сен-Жак-де-ла-Бушрі — усе розплавилося, змішалося, злилося в Соборі Паризької богоматері. Ця головна церква, церква прамати, серед старих церков Парижа є чимось подібним до химери: вона має голову однієї церкви, кінцівки другої, торс — третьої і щось спільне з усіма.

Повторюємо, ці гібридні споруди однаково цікаві і для художника, і для антиквара, і для історика. Вони дають відчути, наскільки первісною є архітектура, доводячи так само, як і рештки циклопічних будов — єгипетські піраміди, велетенські індуські пагоди — що найбільші пам’ятки минулого, — це творіння не стільки індивідуальні, скільки колективні; це скоріше породження творчих зусиль народу, ніж спалах генія; це внесок нації, нашарування, зроблені віками, осад, що лишився внаслідок випаровувань людського суспільства; словом, свого роду органічні формації. Кожна хвиля часу залишає на пам’ятці свій намив, кожне покоління — свій шар, кожен індивід вмуровує свій камінь. Так роблять бобри, так роблять бджоли, так роблять і люди. Великий символ архітектури, Вавілонська башта — це вулик.

Великі будівлі, як і великі гори — витвори віків. Часто форма мистецтва вже змінюється, а вони все ще не закінчені: pendent opera interrupta [53]; вони повільно змінюються, відповідно до вже зміненого мистецтва. Нове мистецтво береться до пам’ятки в тому вигляді, в якому її знаходить, втілюється в неї, уподібнює її до себе, розвиває її відповідно до своєї фантазії і, якщо може, закінчує. Це відбувається спокійно, без зусиль, без протидії, згідно з природним непорушним законом. Це живець, який прищепився, сік, що бродить, рослина, що прийнялася. Безумовно, у цьому послідовному спаюванні багатьох мистецтв на різних висотах однієї і тієї ж будови є матеріал для багатьох книг, а часто і для всесвітньої історії людства. Людина, митець, особа зникають у цих величезних анонімних масах; людський розум знаходить у них свій вияв і свій загальний підсумок. Час — архітектор, народ — муляр.

Коли розглядати тут тільки європейську, християнську архітектуру, цю молодшу сестру великої архітектури Сходу, то вона постає перед очима величезною формацією, поділеною на три різко відмінних зони, що нашаровуються одна на одну: зона романська [54], зона готична і зона Відродження, яку ми охоче назвемо греко-римською. У романському нашаруванні, що є найстародавнішим і найглибшим, переважає півкругле склепіння, яке знову з’являється, підтримуване грецькою колоною, у найпізнішому, найвищому нашаруванні епохи Відродження. Стрілчасте склепіння перебуває між ними двома. Будівлі, що належать виключно до одного з цих трьох нашарувань, цілком оригінальні, єдині й завершені. Наприклад, абатство Жюмьєж, Реймський собор, церква Святого Хреста в Орлеані. Але ці три зони змішуються й зливаються по краях, немов кольори в сонячному спектрі. Звідси — змішаного стилю пам’ятки, будівлі, що несуть на собі відтінки перехідних епох. Бувають пам’ятки романські своєю основою, готичні — середньою частиною, греко-римські — верхівкою. Це тому, що їх будували шістсот років. Така різновидність трапляється рідко. її зразком є башта замку Етамп. Пам’ятки двох формацій трапляються частіше. Такий — Собор Паризької богоматері, будова із стрілчастим склепінням, що своїми першими стовпами заглиблюється в ту романську зону, до якої належать портал Сен-Дені і неф церкви Сен-Жермен-де-Пре. Таким є і чудовий напівготичний напівроманський за своїм стилем зал капітулу Бо-шервіля. Такий і Руанський собор, що був би цілком готичним, коли б не врізався вістрям свого центрального шпиля у зону Відродження [55].

А втім, усі ці відтінки й відмінності стосуються зовнішнього вигляду будови. Мистецтво змінило тут тільки оболонку. Сама будова християнського храму лишилася недоторканою. Це той же внутрішній скелет, те ж послідовне розташування частин. Яким би різьбленням та скульптурою не була прикрашена оболонка Собору, завжди під нею знаходиш хоча б у зародковому, початковому стані римську базиліку. Вона незмінно розташовується на землі за постійним законом. Це ті ж два навхрест пересічені нефи, верхня частина яких, заокруглена в абсиду, утворює хори. Це завжди ті самі низенькі бічні нефи для процесій усередині храму або для каплиці, щось на зразок бічних проходів, з якими центральний неф сполучається через проміжки між колонами. На цій непорушній основі кількість каплиць, порталів, дзвіниць, шпилів змінюється безліч разів, відповідно до фантазії століття, народу, мистецтва. Забезпечивши всі вимоги церков-ної відправи, архітектура робить те, що їй забагнеться. Статуї, вітражі, розети, арабески, різьблені прикраси, капітелі, барельєфи — все це вона поєднує згідно з тим правилом, яке їй до вподоби. Звідси дивовижна зовнішня різноманітність цих будов, в основі яких лежить так багато порядку та єдності. Стовбур дерева — незмінний, розгалуження — химерні.


II. ПАРИЖ З ВИСОТИ ПТАШИНОГО ПОЛЬОТУ


Ми спробували відтворити перед читачем чудовий Собор Паризької богоматері. Ми в загальних рисах згадали майже всі красоти, які він мав у п’ятнадцятому столітті і яких йому бракує сьогодні. Однак ми поминули головне, а саме, — панораму Парижа, що в ті часи відкривалася з висоти його веж.

І справді, коли, довго піднімаючись навпомацки по темних кручених сходах, що прямовисно пронизують масивні мури дзвіниць, ви несподівано виходили на одну з двох високих, залитих світлом і повітрям площадок, картина, яка одночасно з усіх боків поставала перед вашими очима, була чарівна. Видовище sui generis [56], яке легко можуть собі уявити ті наші читачі, котрі мали щастя бачити одне з готичних міст, цілісне, завершене й однорідне, а таких є ще кілька — Нюрнберг у Баварії, Вітторія в Іспанії; або навіть маленькі зразки таких міст, якщо тільки вони добре збереглися, типу Вітре в Бретані чи Нордгаузена в Пруссії.

Париж триста п’ятдесят років тому, Париж п’ятнадцятого століття уже був велетенським містом. Ми, парижани, взагалі помиляємося щодо площі, яку, на нашу думку, Париж зайняв відтоді. Проте Париж з часів Людовіка XI зріс не більше, як на одну третину. Він, безперечно, значно помітніше втратив у красі, аніж набув у розмірі.

Париж, як відомо, виник на стародавньому острові Сіте, що має форму колиски. Піщаний берег цього острова був його першим валом, а Сена — першим ровом. Багато століть Париж існував як острів з двома мостами, одним на півночі, другим на півдні, і двома передмостовими укріпленнями, що були водночас його брамами і його фортецями — Великим Шатле на правому березі та Малим Шатле — на лівому.

Згодом, з часів першої королівської династії, Париж, занадто стиснутий на своєму острові і не маючи вже змоги на ньому розвернутися, перекинувся через річку. Тоді перший пояс мурів та веж врізався в поля обабіч Сени, за обома Шатле. Від цієї старовинної огорожі ще до минулого століття зберігалися деякі сліди; нині від неї лишилися тільки спогади, кілька легенд та брами Боде, чи Бодуайє, porta Bagauda. Поступово потік будинків, невтомно виштовхуваний із серця міста, виступає з берегів, підточує, нищить і стирає цю загату. Філіпп-Август ставить йому нову греблю. Він заковує Париж у ланцюг товстих башт, високих і міцних. Понад сто років будинки тиснуться один до одного, нагромаджуються і, наче вода в басейні, все вище підносять свій рівень. Вони починають заглиблюватися в землю, вони нарощують поверх на поверх, пнуться один на одного, вириваються вгору, наче стиснута рідина, і кожен з них намагається стати на голову вище від своїх сусідів, щоб захопити трохи повітря. Вулиці щораз більше поглиблюються й звужуються; площі забудовуються і щезають. Нарешті будинки перестрибують через мур Філіп-па-Августа і весело, безладно й пустотливо розбігаються по рівнині. Там вони вільно викроюють собі серед ланів сади, влаштовуються якомога зручніше.

Починаючи з 1367 року, місто настільки розлилося за міські мури, що виникла потреба в новій огорожі, особливо на правому березі. Карл V спорудив її. Але таке місто, як Париж, зростає безупинно. Тільки такі міста і стають столицями. Це улоговина, куди зливаються всі географічні, політичні, моральні, інтелектуальні стоки країни, скеровані всі природні нахили народу; це, так би мовити, джерела цивілізації і водночас водоймища, де безперервно, крапля за краплею, століття за століттям згромаджуються торгівля, промисловість, духовна сила, народонаселення — усе, що є родючим, усе, що є життєдайним, усе, що є душею нації. І огорожа Карла V поділяє долю огорожі Філіппа-Августа. З кінця п’ятнадцятого століття будівлі перестрибують, переступають через неї, а передмістя поширюється далі. У шістнадцятому столітті здається, що огорожа ніби корчиться на очах і щораз більше стикається навколо старого міста. Вже до п’ятнадцятого століття — що на ньому ми й зупинимося — Париж стер три концентричні кільця мурів, зародком яких, за часів Юліана Відступника, були Мале та Велике Шатле. Могутнє місто розірвало на собі один по одному чотири пояси огорож — так на дитині рветься торішній одяг, з якого вона виросла. За Людовіка XI серед цього моря будинків де-не-де стирчали групи напівзруйнованих башт, залишки стародавньої огорожі, що височіли, мов вершини горбів у повінь, мов архіпелаги старого Парижа, затопленого припливом нового міста.

Відтоді Париж ще зазнав змін, що, на жаль, не тішать нам око, але тепер він переступив уже тільки одну огорожу — огорожу Людовіка XV, цю нікчемну ліплянку з грязі й плювка, гідну короля, що її спорудив, гідну поета, що її оспівав.

Мур, обмуровуючий Париж, робить Париж мурмотливим.

У п’ятнадцятому столітті Париж ще був поділений на три міста, цілком відмінних і відокремлених одне від одного, кожне із своїм власним обличчям, своїми особливостями, своїми нравами, своїми звичаями, своїми привілеями, своєю історією: Сіте, Університет і Місто. Сіте, розташоване на острові, найстародавніше, найменше розмірами, було матір'ю двох інших міст, стиснутих між ними, наче — хай дарують нам таке порівняння — маленька старенька жінка між двох огрядних вродливих доньок. Університет займав лівий берег Сени від башти Турнель до Нельської башти; в сьогоднішньому Парижі ці місця відповідають: перше — Винному ринкові, друге — Монетному двору. Його огорожа вирізала досить широке коло на тому полі, де Юліан Відступник збудував свої терми *. В межах цієї огорожі була і гора святої Женев'єви. Крайня точка цієї кам’яної дуги — Папська брама, тобто приблизно те місце, де нині здіймається Пантеон. Місто — найбільша з трьох частин Парижа — займало правий берег. Його набережна, що в багатьох місцях уривалася, точніше, переривалася, йшла вздовж Сени від башти Більї до башти Буа, тобто від місця, де сьогодні розташовано Продовольчі склади, до Тюїльрі. Ці чотири точки, в яких Сена перетинала огорожу столиці, залишаючи ліворуч Турнель і Нельську башту, праворуч — башту Більї та башту Буа, були відомі переважно під назвою «Чотири башти Парижа». Місто врізалося в поля ще глибше, ніж Університет. Крайньою точкою огорожі міста (збудованої Карлом V) були брами Сен-Дені та Сен-Мартен, як і нині.

Як ми вже сказали, кожна з цих трьох великих частин Парижа становила окреме місто, але місто надто обмежене, щоб бути цілком самостійним і обходитися без двох інших. Тому кожне з них мало цілком своєрідний зовнішній вигляд. У Сіте переважали церкви, у Місті — палаци, в Університеті — учбові заклади. Не торкаючись тут другорядних особливостей старого Парижа, його примхливих дорожніх законів, скажемо в загальних рисах, грунтуючись тільки на прикладах погодженості й однорідності у цьому хаосі общинної юрисдикції, що острів підлягав єпископові, правий берег — купецькому старшині, а берег лівий — ректорові. Над усіма був паризький прево — урядовець королівський, а не муніципальний. У Сіте був Собор Паризької богоматері, у Місті — Лувр і Ратуша, в Університеті — Сорбонна. Місто мало Центральний ринок, Сіте — Божий притулок, Університет — Студентський лужок. Провини, вчинені школярами на лівому березі, на їхньому Студентському лужку, розглядалися судом на острові, у Палаці правосуддя, а каралися на правому березі — на Мон-фоконі. Хіба що ректор, відчуваючи силу Університету і слабкість короля, втручався в справу: школярі мали привілей бути повішеними у себе. Зауважимо принагідно, що більшість цих привілеїв, серед яких були й важливіші, виривали у королів заколотами та бунтами. Так уже ведеться споконвіку: король тільки тоді дає, коли народ вириває. Є одна старовинна хартія, яка, між іншим, так наївно розповідає про вірність підданих: Civibus fidelitas in reges, quae tamen aliquoties seditionibus interrupta multa peperit privilegia [57].

У п’ятнадцятому столітті, в межах тодішньої огорожі Парижа, Сена омивала п’ять островів: Вовчий острів, де тоді росли дерева, а тепер продають дрова; острова Коров’ячий і Богоматері, обидва безлюдні, коли не рахувати однією-двох хижок, обидва ленні володіння єпископа (у сімнадцятому столітті ці два острови злито в один, забудовано й названо островом Людовіка Святого); нарешті острів Сіте, а біля його мису острів Перевізника корів, який пізніше зник під насипом Нового мосту. У ті часи Сіте мав п’ять мостів, з яких три з правого боку: кам’яні — Богоматері та Міняйл і дерев’яний міст Мельників; з лівого боку — кам’яний Малий міст і дерев’яний Сен-Мішель. Усі мости були забудовані. Університет мав шість брам, споруджених Філіппом-Августом; це були, починаючи від башти Турнель, брами Сен-Віктор, Бордельська, Папська, Сен-Мішель, Сен-Жермен. Місто мало також шість брам, збудованих Карлом V; це були, починаючи від башти Більї, брами Сент-Антуан, Тампль, Сен-Мар-тен, Сен-Дені, Монмартр, Сент-Оноре. Усі ці брами були міцні і, що аж ніяк не порушувало їхньої міцності, гарні. Широкий і глибокий рів, який під час зимової повені наповнювався стрімким потоком, ішов уздовж підніжжя мурів навколо Парижа. Вода по рову припливала із Сени. На ніч брами замикали, річку з обох кінців міста загороджували товстими залізними ланцюгами, і Париж спав спокійно.

З висоти пташиного польоту ці три частини — Сіте, Університет і Місто — являли собою, кожна зокрема, густу сітку химерно переплутаних вулиць. Однак з першого погляду видно було, що ці три частини столиці становили єдине ціле. Одразу ж впадали в око дві довгі паралельні вулиці, що тяглися безперервно, без поворотів, майже по прямій лінії, перетинаючи з кінця в кінець, з півдня на північ, перпендикулярно до Сени, всі три частини міста і сполучаючи їх. Вони змішували й безупинно переливали та перекидали людський потік з-за мурів однієї частини міста в мури іншої і з трьох міст робили одне. Перша з цих двох вулиць ішла від брами Сен-Жак до брами Сен-Мартен; у Місті вона звалася вулицею Сен-Мартен, у Сіте— Єврейським кварталом, а в Університеті — вулицею Сен-Жак; вона двічі перекидалась через річку мостами Богоматері і Малим. Друга називалася вулицею Ла-Гарп на лівому березі, Бондарською — на острові, вулицею Сен-Дені на правому березі, мостом Сен-Мішель на одному рукаві Сени, мостом Міняйл на другому і йшла від брами Сен-Мішель в Університеті до брами Сен-Дені в Місті. Зрештою під стількома різними назвами були відомі тільки дві вулиці, вулиці-матері, вулиці-прародительки, дві артерії Парижа. Усі інші вени потрійного міста або живилися від них, або в них вливалися.

Незалежно від цих двох головних спільних для всієї столиці поперечних вулиць, що перетинають Париж з краю в край, через усю його ширину, Місто й Університет мали кожен свою окрему головну вулицю, яка тяглася паралельно до Сени і під прямим кутом перерізала обидві «артеріальні" вулиці. Отже, у Місті від брами Сент-Антуан можна було пройти по прямій лінії до брами Сент-Оноре; в Університеті — від брами Сен-Віктор до брами Сен-Жермен. Ці два великі шляхи, перехрещуючись із двома згаданими, утворювали канву, на якій спочивала вузлувата й густа, подібна до лабіринту, сітка паризьких вулиць. Крім того, якщо уважно придивитися, у заплутаному малюнкові цієї сітки можна було розрізнити немовби два пучки, що розширювалися — один у напрямку Університету, другий — Міста, два великі жмути вулиць, що йшли, розгалужуючись, від мостів до брам.

Дещо з цього геометричного плану збереглося ще й дотепер.

Який же вигляд мало це місто в цілому з висоти башт Собору Паризької богоматері у 1482 році? Саме про це ми й спробуємо розповісти.

Задиханого глядача, що виходив по темних сходах на самісінький верх Собору, Париж насамперед осліплював виглядом дахів, димарів, вулиць, мостів, майданів, дзвіниць. Усе водночас впадало в око: різьблений шпиль, шпичастий дах, башточка на розі будинку, кам’яна піраміда одинадцятого століття, шиферний обеліск п’ятнадцятого століття, кругла й гола вежа замку, чотирикутна узорчата дзвіниця храму— і велике й мале, і масивне й легке. Погляд довго блукав у глибинах цього лабіринту, де все вражало оригінальністю, доцільністю, геніальністю і красою, все це було породженням мистецтва — починаючи від найменшого будиночка з розмальованим та різьбленим фасадом, із зовнішніми дерев’яними кріпленнями, низькою аркою дверей, з навислими над ними поверхами, аж до королівського Лувру, який тоді мав колонаду з башт. Але назвемо ті головні масиви, на які ви передусім звернете увагу, коли око призвичаїться до цього хаосу будівель.

Насамперед Сіте. «Острів Сіте, — за словами Соваля, у якого серед марнослів'я трапляються і вдалі вирази, — має вигляд великого судна, що загрузло в баговинні й віднесене течією до середини Сени». Ми вже пояснили, що в п’ятнадцятому столітті це «судно» було пришвартоване до обох берегів Сени п’ятьма мостами. Така форма острова, що нагадувала корабель, вразила навіть складачів геральдичних книг; бо, за Фавеном і Паск'є *, саме завдяки цій схожості, а не внаслідок облоги нормандців, на старовинному гербі Парижа зображене судно. Для того, хто вміє в ній розбиратися, геральдика — алгебра, геральдика — мова. Всю історію другої половини середньовіччя відбито в геральдиці, так само як історію першої половини — в символіці романських церков. Це ієрогліфи феодалізму, що прийшли на зміну ієрогліфам теократії.

Отож насамперед впадало в око Сіте, звернуте кормою на схід, а носом на захід. Ставши обличчям до носа корабля, ви бачили перед собою незліченний рій старих покрівель, над якими широко заокруглювався свинцевий дах Святої Каплиці, подібний до спини слона, обтяженого своєю башточкою. Тільки тут цією башточкою був найсміливіший, найвитончені-ший, найфілігранніший, найажурніший шпиль, крізь мереживний конус якого просвічувала блакить неба. Перед Собором Паризької богоматері з боку паперті лежав, оточений старовинними будинками, гарний майдан, на який виходили три вулиці. На південній стороні цього майдану височів потрісканий і похмурий фасад госпіталю Божий притулок з його, немов покритим пухирями та бородавками, дахом. Далі, праворуч і ліворуч, на схід і на захід, у цих порівняно тісних межах Сіте, здіймалися дзвіниці двадцяти однієї церкви різних епох, різних стилів і розмірів, від приземкуватої й сточеної червою романської дзвінички Сен-Дені-дю-Па (carcer Glaucini), до тонких шпилів Сен-П'єр-о-Беф і Сен-Ландрі. За Собором на півночі розкинулися монастир із своїми готичними галереями, на півдні—напів-романський палац єпископа, на сході — незабудований мис Террен. У цьому нагромадженні будинків можна було розрізнити по його високих ажурних кам’яних покриттях, що за тих часів вінчали всі, навіть дахові, вікна палаців, — особняк, подарований містом за часів Карла V. I. Ювеналові Де-зюрсену; трохи далі — просмолені лавки базару Палюс, ще далі — нову абсиду церкви Сен-Жермен ле В'є, подовжену в 1458 році за рахунок вулиці Фев; а ще далі—перехрестя, що кишіли народом, ганебний стовп, споруджений на розі вулиць, залишки прекрасної бруківки Філіппа-Авгус-та — чудову, вимощену плитами посеред вулиці дорогу для вершників, яку так невдало в шістнадцятому столітті замінили на жалюгідний брук, названий «Бруківкою Ліги»; безлюдний внутрішній двір з ажурною башточкою з крученими сходами, які звичайно будували в п’ятнадцятому столітті і які ще можна побачити на вулиці Бурдонне. Нарешті праворуч, на захід від Святої Каплиці, на березі річки — громаддя башт Палацу правосуддя. Високі дерева королівських садів, що вкривали західний клин Сіте, ховали від очей острівець Перевізника корів. Щодо води, то з висоти башт Собору Паризької богоматері її зовсім не було видно ні з одного, ні з другого боку: Сена ховалася під мостами, мости — під будинками.

А коли погляд, обминаючи ці мости з будинками, дахи яких передчасно запліснявіли від випаровувань води, спрямовувався ліворуч, до Університету, то насамперед вражав великий приземкуватий сніп башт Малого Шатле, широко роззявлена брама якого поглинала кінець Малого мосту. Потім, якщо ваш погляд пробігав берегом зі сходу на захід, від башти Турнель до Нельської башти, то перед ним поставав довгий ряд будинків із різьбленими балками, з кольоровими шибками, навислими один над одним поверхами — нескінченна ламана лінія гостроверхих дахів, часто перетята річищем якоїсь вулиці, та де-не-де обірвана фасадом чи кутом яко-го-небудь великого кам’яного палацу, що невимушено розлігся подвір'ями й садами, крилами й корпусами серед цього наброду стиснутих з усіх боків малих будиночків, наче вельможа серед юрби простолюду.

На набережній було п’ять чи шість таких палаців, починаючи від особняка де Лоррен, що займав разом з монастирем Бернардинів велику обгороджену територію поряд з Турнель, аж до Нельського палацу, головна башта якого була межею Парижа, а шпичасті його дахи три місяці на рік врізувалися своїми чорними трикутниками у багряний диск призахідного сонця.

Цей берег Сени мав значно менше торговельних закладів, ніж протилежний; тут більше галасували та юрмилися школярі, ніж ремісники, і, власне кажучи, набережна простягалась тільки від мосту Сен-Мішель до Нельської башти. Решта берега Сени була то голою піщаною смугою, як по той бік монастиря Бернардинів, то стовпищем будинків, що підступали до самої води, як, наприклад, між двома мостами. Тут з ранку до вечора лунав оглушливий ґвалт праль; вони кричали, базікали, співали, як і за наших днів, щосили вибиваючи прачами білизну. Це був веселий куточок Парижа.

Університет на перший погляд здавався суцільною брилою. З кінця в кінець це було однорідне і єдине ціле. Тисячі гострокутних, зведених докупи, майже однакових геометричною формою дахів, з висоти здавалися кристалами однієї й тієї ж речовини. Рови вулиць, хоч і химерно звивисті, розтинали цю масу домів на досить пропорційні скиби. Сорок два колежі Університету були досить рівномірно скрізь розсіяні. Різноманітні й кумедні гребені цих гарних будівель були витвором того самого мистецтва, що й скромні дахи, над якими вони височіли, і, по суті, являли собою тільки піднесення в квадрат або куб однієї геометричної фігури. Тому вони ускладнювали ціле, не порушуючи його, доповнювали, не переобтяжуючи. Геометрія — один з видів гармонії. Над мальовничими горищами лівого берега то тут, то там велично виступали кілька розкішних палаців: Невер-ський, Римський, Реймський, які нині щезли; і палац Клюні, що на втіху художникам зберігся й досі, але башту якого кілька років тому так безглуздо розвінчали, знявши її шпиль. Палац у романському стилі з гарними склепистими арками, біля Клюні — це терми Юліана. Тут було також багато абатств, більш скромної краси і величності більш суворої, але не менш гарних і пишних. Передусім привертали увагу: абатство Бернардинів з трьома дзвіницями; абатство святої Женев'єви, чотирикутна башта якого збереглася до наших днів і примушує шкодувати про решту; Сор-бонна — напівшкола, напівмонастир, від якої ще залишився чудовий неф; гарне чотиригранної форми абатство Матюринів; його сусід — монастир святого Бенедикта, у мури якого за час, що минув між сьомим і восьмим виданнями цієї книги, нашвидку ввіпхнули театр; абатство Кордільєрів з його трьома величезними, розташованими поряд піньйонами; абатство Ав-густинів, граціозна стрілка якого так само, як і Нельська башта, височіла на західній стороні цієї частини Парижа. Колежі являли собою ланку між монастирем і світом. Своєю суворістю, сповненою елегантності, різьбою менш легковажною, ніж у палаців, архітектурою менш суворою, ніж у монастирів, у цьому монументальному ланцюзі вони посідали середину між палацами та абатствами. На жаль, майже нічого не лишилося тепер від цих пам’яток, що в них готичне мистецтво з такою точністю поєднувало пишноту й поміркованість. Церкви (а вони були численні й прегарні, і тут, в Університеті, вони теж представляли всі епохи архітектури — від напівкруглих склепінь Сен-Жюльєна до стрілчастих арок Сен-Северина) домінували над усім, і, немов ще одна гармонія в цьому гармонійному цілому, раз по раз переривали складний обрис піньйонів різьбленими ажурними дзвіницями, тонкими шпилями, лінія яких була тільки чудовим збільшеним повторенням гостроверхих покрівель.

Місцевість, на якій розташувався Університет, була горбаста. Пагорб святої Женев'єви у південно-східній частині підносився, утворюючи опуклість, і з висоти Собору Паризької богоматері це скупчення вузеньких і звивистих вулиць (нині Латинський квартал) являло гідну подиву картину, ці грона будинків, розкиданих у всіх напрямах, бігли безладно і майже прямовисно з верхівки пагорба по його схилах аж до берега річки. Здавалося, що одні падають, інші дряпаються нагору, а всі разом чіпляються один за одного. Від безперервного припливу і відпливу тисяч чорних цяток, які кишіли на бруку, миготіло в очах. Такими здавалися з висоти і з великої відстані юрби народу на вулицях.

Нарешті у проміжках між цими незліченними покрівлями, шпилями, опуклостями будівель, що так дивовижно вигинали, викручували і вимережували крайню лінію Університету, то тут, то там виднілися великий шматок укритого мохом муру, товста кругла башта, зубчаста міська брама, що зображала фортецю: це була огорожа Філіппа-Августа; по той бік огорожі зеленіли луки, а далі розбігалися шляхи, обабіч яких тяглися останні будинки передмість, що рідшали в міру віддалення від міста.

Деякі передмістя мали певне значення. Це насамперед, починаючи від башти Турнель, передмістя Сен-Віктор з його одноарковим мостом на річці Б'євр, з його абатством, де зберігалася епітафія Людовіка Товстого, epitaphium Ludovici Grossi, з церквою, увінчаною восьмигранною гостроверхою дзвіницею, оточеною чотирма дзвіничками одинадцятого століття (таку дзвіницю можна побачити й досі в Етампі, її ще не зруйновано); далі — передмістя Сен-Марсо, яке вже тоді мало три церкви й один монастир; ще далі, залишаючи ліворуч чотири білі стіни млина Гобеленів, можна побачити передмістя Сен-Жак з гарним різьбленим хрестом на роздоріжжі, церкву Сен-Жак-дю-Го-па, яка тоді була готичною, гостроверхою й чарівною, церкву Сен-Маглаур чотирнадцятого століття, прегарний неф якої Наполеон перетворив на сінник, церкву Нотр-Дам-де-Шан, яка мала візантійську мозаїку. Нарешті на заході, обминаючи картезіанський монастир, що стоїть серед чистого поля, розкішну будівлю, ровесницю Палацу правосуддя, з її маленькими палісадниками та руїни Вовер, про які йшла недобра слава, око натрапляло на три романські шпилі церкви Сен-Жермен-де-Пре. Позад цієї церкви починалося передмістя Сен-Жер-мен — уже тоді це була досить велика громада — яке мало п’ятнадцять чи двадцять вулиць. На одному з кутів передмістя височіла гостроверха дзвіниця церкви Сен-Сюльпіс. Поряд видно було чотирикутну огорожу ярмаркового майдану Сен-Жермен, де тепер базар; далі — ганебний стовп абатства, гарненька кругла башточка під свинцевим конусоподібним куполом. Ще далі були цегельня й Пічна вулиця, що вела до хлібопекарні, млин на горбку та лікарня для прокажених — відокремлений будиночок, якого всі сторонилися. Але найбільше приваблювало око й надовго приковувало до себе, — це саме абатство Сен-Жермен. Безперечно, цей монастир, що справляв велике враження і як церква, і як папський маєток, цей абатський палац, в якому навіть паризькі єпископи вважали за щастя перебути хоча б одну ніч, цей трапезний зал, що його архітектор наділив гідними собору виглядом, красою та чудовим вікном-розетою, витончена каплиця пречистої діви, розкішна спальня, просторі сади, опускна решітка, підйомний міст, зубчасті мури, які наче врізалися в навколишню землю лугів, двори, що виблискували зброєю рицарів і золотом кардинальських риз, — усе це разом, згуртоване й зімкнуте навколо трьох високих дзвіниць з напівкруглим склепінням, міцно спертих на готичну абсиду, велично поставало на обрії.

Коли, нарешті досхочу надивившись на Університет, ви поверталися до правого берега, до Міста, панорама різко змінювалася. Бо Місто, значно більше за Університет, водночас було менш однорідним. З першого погляду було видно, як воно поділяється на кілька чітко відокремлених частин. Насамперед на сході, у тій частині міста, яку ще й досі звуть «багнищем» (у пам’ять про те болото, що до нього Камюложен затягнув Цезаря *), юрмилися палаци. Весь цей квартал тягнувся аж до берега річки. Чотири майже суміжні особняки Жуї, Сане, Барбо та палац королеви віддзеркалювали у водах Сени свої шиферні покрівлі, прорізані стрункими башточками. Ці чотири будівлі заповнювали весь простір між вулицею Нонен-дьєр та абатством Целестинів, шпиль якого граціозно відтіняв лінію піньйонів і зубчастих мурів. Кілька позеленілих від плісняви халуп, навислих над водою перед цими пишними особняками, не закривали гарних ліній їхніх фасадів, їхніх чотирикутних вікон з кам’яними лутками, їхніх стрілчастих портиків, прикрашених статуями, чіткі грані тесаних з каменя стін і всіх цих чарівних архітектурних несподіванок, завдяки яким здається, ніби готична архітектура в кожному пам’ятнику утворює нові комбінації. За цими особняками, розкинувшись у всі сторони, то розгороджена палісадами чи зубчастими мурами, немов фортеця, то схована під широкими деревами, наче заміський будиночок, простягалася безмежна садиба чудесного палацу Сен-Поль, що в ньому вільно й розкішно могли розміститися двадцять два принци королівської крові, такі як дофін і герцог Бургундський — з їхніми слугами та почтом, не рахуючи знатних вельмож та імператора, коли той відвідував Париж, а також левів, які мали окремий палац на території королівського палацу. Зауважимо, що в той час апартаменти царственої особи складалися не менш як з одинадцяти покоїв, від парадного залу і до молитовні, не рахуючи галерей, ванних кімнат, парної та інших «підсобних» кімнат; не кажучи про окремі сади, що відводилися для кожного королівського гостя, не кажучи про кухні, льохи, комори, загальні трапезні; про задні двори, де містилися двадцять два господарських приміщення, від хлібопекарні до винних льохів; про приміщення для різних ігор — у кулі, у м’яч, у обруч; про пташні, рибні ставки, звіринці, стайні; про бібліотеки, збройні кімнати та ливарні. Ось що являв собою тоді королівський палац, чи то Лувр, чи Сен-Поль. Це було місто в місті.

З тієї башти, що на ній ми стоїмо, палац Сен-Поль, напівзахований від нас за чотирма великими будівлями, про які ми щойно згадували, мав вигляд дуже величний і розкішний. У ньому легко можна було розрізнити три особняки, хоча вони майстерно з'єднувалися з головною будівлею довгими галереями з вітражами та колонами. Карл V прибудував їх до свого палацу. Це були: особняк Пті-Мюс із різьбленою балюстрадою, що граціозно облямовувала його дах; подібний до фортеці особняк абатства Сен-Мор, з масивною баштою, бійницями, амбразурами, невеличкими залізними бастіонами та щитом з гербом абатства на широкій саксонській брамі; особняк графа д’Етамп з круглою баштою, зруйнована верхівка якої була пощерблена, немов гребінь у півня; місцями три-чотири старі дуби, зрісшись, нагадували величезні качани цвітної капусти. У прозорих водах ставків, що мінилися смугами світла й тіні, плавали лебеді; виднілися мальовничі закутки численних дворів, Лев’ячий палац з низькими арками на приземкуватих саксонських колонах із залізними ґратами, з-за яких чути було безугавний звірячий рев; а над усім цим височіла луската стрілоподібна башточка церкви Аве-Марія. Ліворуч стояв будинок паризького прево, оточений чотирма різьбленими башточками. У центрі, у глибині, стояв сам палац Сен-Поль з його численними фасадами, поступово нагромаджуваними з часів Карла V прикрасами, — змішаного стилю наростами, що ними протягом двох століть його обтяжувала фантазія архітекторів, з усіма абсидами каплиць, піньйонами галерей, з тисячами флюгерів, повернутих на всі чотири боки, та двома суміжними баштами, конічні дахи яких, облямовані по краю зубцями, нагадували гостроверхі капелюхи з піднятими крисами.

Піднімаючися східець за східцем по цьому амфітеатру палаців, що широко розкинувся вдалині, перескочивши очима глибоку улоговину, немов вириту серед покрівель Міста, яка позначає вулицю Сент-Антуан, ваш погляд досягав нарешті Ангулемського палацу — просторої будови багатьох епох, що в ній нові, білосніжні частини так само мало пасували до цілого, як червона латка до блакитного камзолу. Однак надзвичайно гострий і високий дах нового палацу, наїжачений різьбленими жолобами, вкритий свинцевими смугами, на яких тисячами химерних арабесок вилися іскристі інкрустації з позолоченої міді, — цей дах, так своєрідно карбований металом, граціозно височів над темними руїнами старовинного палацу, товсті башти якого, роздувшись від часу, немов діжки, осіли від вет-хості й потріскалися згори донизу й нагадували товсте черево, на якому розстебнулися ґудзики жилетки. З-за цієї будови здіймався ліс шпилів Турнельського палацу. Ніщо в світі, ні Шамборський замок, ні Альгамбра* не могли створити більш чарівного, більш ефірного, більш казкового видовища, ніж ця гущавина стріл, дзвіничок, димарів, флюгерів, кручених сходів, ажурних ліхтарів, наче наскрізь порешечених пробійником, павільйонів, веретеноподібних башточок, або, як їх тоді називали, «вертушок» найрізноманітнішої форми, висоти та розміщення. Все це скидалося на велетенську кам’яну шахівницю.

Праворуч від Турнельського палацу — сніп величезних темних башт, що ховались одна за одну і яких оточував рів, ніби зв’язуючи докупи. Ця башта, в якій було прорізано більше бійниць, ніж вікон, цей вічно здиблений підйомний міст, ці — завжди опущені грати, все це — Бастілія. А подоби чорних дзьобів, що стирчать між зубцями і нагадують здалеку дощові жолоби, — гармати.

Під їхніми жерлами, біля підніжжя страхітливої будівлі — брама Сент-Антуан, стиснута двома баштами.

За Турнельським палацом до мурів Карла V розстилався багатими узорами зелені та квітів оксамитний килим королівських городів і парків, у центрі яких по лабіринту дерев та алей можна було пізнати славнозвісний сад Дедала, що його Людовік подарував Котьє. Обсерваторія цього медика височіла над лабіринтом, немов самотня могутня колона з маленьким будиночком замість капітелі. У цій лабораторії складено було не один жахливий гороскоп.

Нині на тому місці — Королівський майдан.

Як про це щойно згадано, палацовий квартал, про який ми намагалися дати читачеві деяке уявлення, відзначаючи тільки найпримітніші будови, заповнював кут, утворюваний на сході огорожею Карла V та Сеною. Центр Міста був захаращений мурашником будиночків простолюду. Сюди ж, на правий берег, виходили три мости Сени, а де мости, там раніше від палаців виростають халупи. Це нагромадження жител, скупчених, немов чашечки у вулику, не було позбавлено краси. Покрівлі великого міста, так само, як і морські хвилі — величне видовище. Схрещені, сплутані вулиці, поєднуючись, утворювали сотні химерних фігур. Навколо базарів вони з'єднувались у формі зірки з безліччю променів. Вулиці Сен-Дені та Сен-Мартен, з усіма їхніми численними розгалуженнями підносились одна біля одної, немов два могутніх дерева, що переплітаються своїми гілками; а далі зміїлися, куди не глянь, покручені лінії Штукатурської, Скляр-ської, Ткацької та інших вулиць. Де-не-де стриміли величні будівлі, що пронизували скам’янілу зиб цього моря піньйонів. Такою була башта Шатле біля самого мосту Міняйл, за яким, під биками мосту Мельників, пінилася Сена. Це була вже не римська башта часів Юліана Відступника, а феодальна, збудована в тринадцятому столітті з такого міцного каміння, що за три години роботи його не вдалося пробити кайлом глибше, ніж на п’ять пальців у глибину. Такою була і пишна квадратна дзвіниця церкви Сен-Жак-де-ла-Бушрі, оздоблена скульптурами, прекрасна вже в п’ятнадцятому столітті, хоч іще й не закінчена. їй бракувало, зокрема, тих чотирьох потвор, які згодом, умостившись по краях даху, ще й сьогодні здаються чотирма сфінксами, що загадують новому Парижу загадку Парижа старого. Скульптор Ро встановив їх тільки у 1526 році, одержавши за свою працю двадцять франків. Таким був і «Будинок з колонами», що виходив своїм фасадом на Гревський майдан, про який ми вже згадували. Далі — церква Сен-Жерве, з того часу зіпсована порталом «доброго смаку»; Сен-Мері, стародавні стрілчасті склепіння якої майже не відрізнялися від напівкруглих; церква Сен-Жан, що її чудовий шпиль увійшов у приказку, та ще десятки інших пам’яток, які не погребували темними, вузькими і глибокими вулицями, ховаючи серед них свою красу. Додайте до цього кам’яні різьблені хрести, якими ще більше, ніж шибеницями, рясніли перехрестя вулиць; цвинтар Невинних, майстерну огорожу якого було видно здалеку за покрівлями; ганебний стовп над дахами Центрального ринку з його верхівкою, що виступала між двох димарів вулиці Коссонрі; сходи, що піднімалися до церкви Круадю-Трауар, на перехресті тієї ж назви, де завжди кишів народ; кільце халуп Хлібного базару; то тут, то там залишки старовинної огорожі Філіппа-Августа, що загубилися серед маси будинків; башти, немов поточені плющем; браму, що розвалилася, частину мурів, напівзруйнованих і безформних; набережну з тисячами крамничок та закривавленими шкуродернями; Сену, заповнену суднами від Сінної гавані й до Єпископського форту, — уявіть собі все це, й ви матимете невиразне уявлення про те, чим була в 1482 році центральна, подібна формою до трапеції, частина Міста.

Крім цих двох кварталів, забудованих один палацами, другий — звичайними будинками, третьою частиною панорами правого берега був довгий пояс абатств, що облямовував майже все Місто від сходу на захід і утворював позад фортечних мурів, що замикають Париж, другу внутрішню огорожу з монастирів і каплиць. Таким чином, біля Турнельського парку, між вулицею Сент-Антуан та старою вулицею Тампль, розташовано було монастир святої Катерини, з його величезним господарством, що закінчувалося аж біля міської стіни Парижа. Між старою й новою вулицями Тампль містилося абатство Тампль — зловісне громаддя башт, високе й відлюдне, що стояло за широкою зубчастою огорожею. Між новою вулицею Тампль і Сен-Мартен, серед садів, було абатство Сен-Мартен — добре укріплена церква. Башти, що оперізували її, та дзвіниці, що. її вінчали, своєю могутністю й пишністю поступалися хіба що церкві Сен-Жер-мен-де-Пре. Між вулицями Сен-Дені та Сен-Мартен лежала огороджена садиба абатства Святої Тройці. А далі, між вулицями Сен-Дені та Мон-торгейль був монастир Христових наречених. Поряд з ним виднілися про-гнилі покрівлі та облуплена огорожа Двора чудес — єдина світська ланка В цьому благочестивому ланцюгу монастирів.

І нарешті четвертою частиною, що чітко вирізнялася серед нагромадження покрівель правого берега, займала західний кут міської стіни й увесь берег униз за течією річки, був новий вузол палаців і особняків, які тіснилися біля підніжжя Лувру. Стародавній Лувр Філіппа-Августа — колосальна будівля, головна башта якої, не рахуючи башточок, об'єднувала двадцять три інші могутні башти, що оточували її. Здалеку він здавався наче втиснутим між готичними верхівками палацу Аласон і Малого Бурбонського палацу. Ця багатобаштова гідра, велетенська охоронниця Парижа, з її незмінно настороженими двадцятьма чотирма головами, з її страшними, покритими свинцем та шиферною лускою крупами, що світилися металічним блиском, чудово завершувала обриси Міста із заходу.

Отже Місто являло собою велетенське громаддя житлових будинків, — саме те, що римляни називали insula — «острів», — яке мало обабіч два масиви палаців, увінчаних — один Дувром, другий — Турнель, обмежене з півночі довгим поясом абатств та городів; згори все це здавалося злитим і однорідним цілим. Над безліччю будов, черепичні й шиферні покрівлі яких химерними ланцюгами вирізьблювались одні на тлі інших, височіли ажурні, складчасті, узорчасті дзвіниці сорока чотирьох церков правого берега. Крізь товщу цього кварталу пробивалися міріади вулиць. З одного боку була огорожа з високих мурів з чотирикутними баштами (башти огорожі Університету були круглі), а з другого — прорізувана мостами Сена, що несла на своїх хвилях силу суден; таким було Місто у п’ятнадцятому столітті.

За міськими мурами до самих брам тиснулися передмістя, але не такі численні й більш розкидані, ніж на стороні Університету. Тут було зо два десятки халуп, що скупчилися за Бастілією навколо дивних статуй Круа-Фобена та упорних арок абатства Сент-Антуан-де-Шан; далі — Попенкур, що потопав серед нив; за ним Куртіль — веселеньке село з безліччю таверн; селище Сен-Лоран з церквою, дзвіниця якої здалеку зливалася з гостроверхими баштами брами Сен-Мартен; передмістя Сен-Дені, з просторою садибою монастиря Сен-Аадр; за Монмартрською брамою — Гранж-Бательєр в оточенні білих мурів; ще далі тяглися крейдяні схили Монмартру, у якому на той час було майже стільки церков, скільки млинів, і де тепер збереглися лише млини, бо сучасне суспільство потребує хліба, а не слова божого. Нарешті за Дувром видно було передмістя Сент-Оноре, вже й тоді досить просторе, що заглиблюється в поля, зелене селище Малу Бретань і великий Свинячий базар з жахливою круглою піччю в центрі, в якій колись живцем варили фальшивомонетників. Між передмістям Куртіль та Сен-Лоран ви вже, напевно, запримітили на верхівці горба, серед безлюдної рівнини, якусь будівлю, що здалеку скидалася на зруйновану колонаду з пошкодженим підмурівком. То був не Парфенон, не храм Юпітера Олімпійського. То був Монфокон.

Тепер, якщо перелік такої великої кількості будівель, хоч би яким коротким ми намагалися його зробити, не розпорошив остаточно в свідомості читача загального уявлення про старий Париж, у міру того як ми його намагалися змалювати, повторимо в кількох словах найістотніше.

Отже, у центрі — острів Сіте, подібний до велетенської черепахи, — висував з-під сірого щита дахів, наче лапи, свої, вкриті черепичною лускою, мости; ліворуч — монолітна трапеція Університету, масивна, збита, стиснута, наїжачена; праворуч — широке півколо Міста з численними садами та пам’ятниками. Усі три частини Парижа — Сіте, Університет і Місто — помережані безліччю вулиць. Поперек тече Сена, «годувальниця Сена», як її називає отець дю Брель, захаращена островами, мостами та суднами. Навколо простягається безкрая рівнина, що рясніє, немов латками, тисячею нив, усіяна гарненькими селами, ліворуч — Іссі, Ванвр, Вожірар, Монруж, Жантільї з його круглою та чотирикутною баштами; а праворуч— двадцять інших селищ, починаючи від Конфлана й кінчаючи Віль-л'Евек. Ген на обрії смуга горбів утворювала коло, ніби стінки басейну. Нарешті в далечині, на сході — Венсен з сімома чотиригранними баштами; на півдні — гостроверхі башточки Бісетра; на півночі — шпиль

Сен-Дені, на заході — Сен-Клу та його кріпосна башта. Ось Париж, яким з висоти Собору Паризької богоматері милувалися круки в 1482 році.

Однак саме про це місто Вольтер написав, що «до Людовіка XIV у ньому було лише чотири чудових пам’ятки»: купол Сорбонни, Валь-де-Грас, Новий Лувр, і, вже не пригадую, яка четверта, можливо — Люксембург. Проте, на щастя, Вольтер, крім цього, написав «Кандіда», і через те лишився серед нескінченного ряду поколінь людей, що змінювали одне одне, неперевершеним майстром диявольського сміху. А втім, це тільки доводить, що можна бути великим генієм в одній галузі мистецтва і зовсім нічого не розуміти в іншій. Адже Мольєр гадав, що віддав велику шану Рафаелеві та Мікеланджело, назвавши їх «Міньярами * свого часу». Та повернімося до Парижа п’ятнадцятого століття.

Він був у той час не тільки чудовим містом, але й суцільною пам’яткою, твором мистецтва та історії середніх віків, кам’яним літописом. Це було місто, архітектура якого складалася тільки з двох шарів — шару романського та шару готичного, бо римський шар уже давно зник, за ви-иятком терм Юліана, з яким він ще пробивався крізь товсту кору середньовіччя. Щодо кельтського шару, то його зразків уже не знаходили навіть тоді, коли копали криниці.

Через п’ятдесят років, коли епоха Відродження домішала до цієї, такої суворої і водночас такої різноманітної єдності блискучу пишноту своєї фантазії та архітектурних систем, оргію римських напівкруглих склепінь, грецьких колон і готичних ліній арок, свою надто витончену й досконалу скульптуру, свою виняткову любов до арабесок і акантів, своє, сучасне Лютерові, архітектурне язичество, — Париж постав перед нами, може, ще прекраснішим, хоч і менш гармонійним для ока й думки. Але цей розкішний період не був тривалим. Епоха Відродження не була безсторонньою: її не задовольняло творення — вона хотіла руйнувати, правда, вона потребувала вільного простору. Ось чому цілком готичним Париж був лише одну мить. Ще не закінчивши церкви Сен-Жак-де-ла-Бушрі, вже почали руйнувати старий Лувр.

Відтоді велике місто з дня на день втрачало своє обличчя. Зник у свою чергу Париж готичний, під яким стирався Париж романський. А хіба можна визначити, який Париж замінив його?

Є Париж Катерини Медічі — в Тюїльрі[58], Париж Генріха II — в Ратуші; обидві ці будови ще витримані у суворому стилі. Париж Генріxa IV — це Королівський майдан: цегляні фасади з кам’яними наріжниками і шиферними покрівлями, трикольорові будинки. Париж Людовіка XIII — у Валь-де-Грас: приплюснута й присадкувата архітектура, лінія склепіння нагадує ручку кошика, колони здаються пузатими, а куполи горбатими. Париж Людовіка XIV — у Будинку інвалідів, величний, пишний, позолочений і холодний. Париж Людовіка XV — у церкві Сен-Сюльпіс: кучерики, бантики, хмарки, стрічечки, листочки цикорію — усе вирізьблене із каменя. Париж Людовіка XVI — у Пантеоні, поганій копії собору святого Петра * в Римі (до того ж, будівля незграбно осіла, що аж ніяк її не прикрасило). Париж часів Республіки — у Медичній школі: це жалюгідне наслідування римлян і греків, що так само нагадує Колізей чи Парфенон, як конституція III року нагадує закони Міноса *, — в історії архітектури цей стиль звуть «стилем мессідора»; Париж Напо-леона — на Вандомському майдані: ця бронзова колона, вилита з гармат, справді чудова. Париж часів Реставрації — у біржі: це білосніжна колонада, що підтримує надзвичайно гладенький фриз; будівля має форму чотирикутника і обійшлася в двадцять мільйонів.

З кожною цією характерною для епохи пам’яток зв’язана подібністю стилю, форми та розміщення деяка кількість будівель, розкиданих по різних кварталах міста; око знавця одразу відрізнить їх і безпомилково визначить час їхньої побудови. Хто вміє бачити, той розпізнає дух століття й характер короля навіть по молотку, яким стукали в двері.

Отже, сучасний Париж не має визначеного обличчя. Це зібрання зразків архітектури багатьох століть, до того ж кращі зразки зникли. Столиця зростає тільки за рахунок будинків, але яких будинків! Якщо так піде й далі, Париж обновлятиметься кожні п’ятдесят років. Тому історичне значення його архітектури з кожним днем стирається. Усе рідше й рідше зустрічаються пам’ятки; житлові будинки немов затоплюють і поглинають їх. Наші батьки мали кам’яний Париж, наші сини матимуть Париж гіпсовий. Що ж до нових пам’яток сучасного Парижа, то ми охоче утримуємося від розмови про них. Це не означає, що ми не віддаємо їм належного. Церква святої Женев'єви, творіння Суфло * безперечно, є одним із найвдаліших савойських тістечок, які будь-коли випікалися з каміння. Палац Почесного легіону теж дуже вишукане тістечко. Купол Хлібного базару дуже нагадує великих розмірів кашкет англійського жокея; башти церкви Сен-Сюльпіс скидаються на два великих кларнети, — це не гірше від чого-небудь іншого, — а погнута, викривлена вишка телеграфу на їхньому даху вносить приємну різноманітність. Портал церкви святого Рока своєю розкішшю дорівнює лише порталові церкви святого Фоми Аквінсько-го. Він теж має рельєфне зображення Голгофи, вміщене у заглибленні, та ще й сонце з позолоченого дерева. Усе це справді чудове! Ліхтар лабіринту Ботанічного саду теж дуже химерний. Що ж до будинку Біржі, грецького колонадою, римського дугоподібною формою вікон і дверей та рене-сансового великим, низьким склепінням, то загалом це, безперечно, пам’ятка цілком бездоганного й чистого стилю. Доказом цього є те, що вінчає його небачена навіть в Афінах аттічна надбудова, чудову й сувору лінію якої місцями граціозно перетинають пічні труби. Зауважимо, до речі, що коли за правилами архітектура будинку повинна відповідати його призначенню в такий спосіб, що призначення будинку само по собі мусить проявлятись у зовнішньому його вигляді, то, безумовно, слід захоплюватися пам’яткою, яка однаково може бути і королівським палацом, і палатою громад, міською ратушею і навчальним закладом, манежем і академією, складом товарів і будинком суду, музеєм і казармою, гробницею, храмом, театром. Але поки що це тільки Біржа. Кожен будинок повинен бути пристосований до певного клімату. А ця Біржа, очевидно, спеціально споруджена для нашого холодного дощового неба. Вона має майже такий плоский дах, як на Сході. Тому зимою, під час снігопадів, його підмітають, бо ж нема сумніву, що дахи для того й будуються, щоб їх підмітали. А щодо призначення, про яке ми щойно говорили, воно відповідає йому чудово: будівля з таким же успіхом править у Франції за біржу, з яким у Греції могла б правити за храм. Правду кажучи, архітектор мав досить мороки, щоб сховати циферблат годинника, який міг би порушити чистоту чудових ліній фасаду. Але на відшкодування ми маємо колонаду, що оперізує будівлю, і в тіні цієї колонади, в урочисті дні релігійних свят, може велично пройти процесія біржових маклерів і торговельних посередників.

Усе це, безперечно, чудові пам’ятки. До них можна додати ще безліч красивих вулиць, веселих і різноманітних, на зразок вулиці Ріволі, і я не втрачаю надії, що колись панорама Парижа з повітряної кулі явить те багатство ліній, ту пишність деталей, ту розмаїтість, видів, те граціозне в простому і несподіване в прекрасному, що не піддається визначенню і характеризує шахівницю.

Але хоч яким чудовим здавався б вам сучасний Париж, відновіть Париж п’ятнадцятого століття, відтворіть його в пам’яті, подивіться на білий світ крізь цей дивовижний ліс шпилів, башт, дзвіниць; розлийте по неосяжному місту Сену, всю в зелених і жовтих переливах, більш мінливу, ніж гадюча шкіра, розірвіть її клинами островів, стисніть її арками мостів; накресліть на блакитному обрії готичний профіль старого Парижа, примусьте його контури коливатися в зимовому тумані, що чіпляється за незліченні димарі; занурте місто в глибоку нічну пітьму і помилуйтеся химерною грою світлотіней у цьому похмурому лабіринті будов; киньте на нього промінь місяця, який тьмяно окреслить і виведе з туману великі голови башт; або залишіть силует міста в темряві, згустіть тіні на гострих кутах шпилів та піньйонів і примусьте його виступити більш зубчастим, ніж паща акули, на мідному призахідному небі — а тоді вже порівнюйте.

Але якщо ви хочете мати від старого міста таке враження, якого сучасний Париж вам уже дати не може, то ранком святкового дня, при сході сонця, на Великдень чи на тройцю, вийдіть на будь-яке високе місце, щоб згори дивитися на столицю, і дочекайтеся пробудження дзвонів. Дивіться, як за сигналом, що його подасть небо першим променем сонця, водночас здригнуться тисячі церков. Спочатку — розрізнений передзвін, що перекидається з однієї церкви на другу, немов оркестранти попереджають один одного про початок. Потім, раптово, дивіться, — бо здається, що іноді й вухо стає зрячим, — дивіться, як від кожної дзвіниці одночасно, здіймається ніби колона звуків, хмара гармонії. Спочатку голос кожного дзвона здіймається у прозоре ранкове небо, простий, чистий і наче відокремлений від інших. Але поступово звуки наростають, вони зливаються, вони змішуються, вони розчиняються один в одному, вони з'єднуються у чудовому концерті. Тепер це вже єдиний потік дзвінких вібрацій, що ллється з безлічі церков. Він тремтить, в'ється, стрибає, кружляє над містом і поширює ген за обрій оглушливі хвилі своїх вібрацій.

А проте це море співзвуччя аж ніяк не хаотичне. Незважаючи на всю широчінь і глибину, воно не втрачає прозорості. Ви розрізняєте всі групи звуків, що зміяться, вириваючись із кожної дзвіниці. Ви можете прислухатися до діалога то поважного великого дзвона, то верескливого малого; ви бачите, як октави перепурхують з дзвіниці на дзвіницю, ви можете спостерігати, як линуть угору крилаті й легкі октави срібних дзвонів і як падають — побиті й фальшиві — дерев’яних. Ви тішитесь багатою га-мою семи дзвонів церкви святого Євстафія, що безупинно злітає й опадає; ви спостерігаєте, як де-не-де промиготять, немов блискавка, трьома-чотир-ма сліпучими зигзагами ясні й гострі нотки, промиготять і згаснуть. Там заспівує скрипучим і надтріснутим голосом абатство Сен-Мартен; а ближче чути похмурий, зловісний спів Бастілії, з іншого кінця — низький бас товстої башти Лувру. Величний хор дзвонів Палацу правосуддя безперервно кидає в усі кінці променисті трелі, на які, немов молот на ковадло, падають і розіскрюють їх важкі удари сполошного дзвону Собору Паризької богоматері. Іноді в різноманітних сполученнях долітає звук потрійного набору дзвонів церкви Сен-Жермен-де-Пре. І час від часу цей величний гомін розступається, пропускаючи з церкви Аве-Марія швидку, різку музичну фразу, яка, розсипаючись, миготить, наче зоряний фонтан. І невиразно, приглушено долинає із самих надр оркестру церковний спів, який проникає крізь склепіння, що тремтять від звуків. Воістину, ось опера, яку варто послухати.

Змішаний гул, що звичайно стоїть над Парижем удень, це гомін міста; вночі — це його подих; а тепер — спів. Прислухайтесь до цього хору дзвонів; приєднайте до нього гомін півмільйонного населення, споконвічний шум річки, безперервний подих вітру, урочистий віддалений квартет чотирьох околишніх лісів, що розкинулися на обрії, немов велетенські труби органів; пом’якшіть цією півтінню те, що в головній партії оркестру звучить, може, надто хрипко й надто різко, і скажіть, чи є в цілому світі щось пишніше, радісніше, яскравіше й прекрасніше, ніж цей заколот дзвонів і дзвіниць, ніж це горно музики, ніж ці десять тисяч мідних голосів, що звучать зграйно з кам’яних флейт заввишки триста фунтів, ніж це місто-оркестр, ця симфонія, що гуде, немов буря?


КНИГА ЧЕТВЕРТА


Illustration

Illustration

І. ДОБРІ ДУШІ


За шістнадцять років до описуваної нами події, одного погожого недільного ранку на провідному тижні, після обідні в Соборі Паризької богоматері, на дерев’яний настил на лівому боці паперті поклали живу істоту. Цей настил був проти велетенського зображення святого Христофора, на яке з 1413 року дивилася уклінна кам’яна статуя рицаря месіра Антуана Дезессара доти, доки раптом не надумалися скинути і святого, і віруючого. На це дерев’яне ложе мали звичай класти підкидьків, волаючи до людського милосердя. Звідси забирав їх хто хотів. Перед настилом стояла мідна мисочка для пожертв.

Та подоба живої істоти, яка лежала вранці провідної неділі 1467 року на цих дошках, очевидно, збуджувала велике зацікавлення досить численної групи глядачів, що юрмилися біля настилу. Група складалася переважно з осіб прекрасної статі, здебільшого старих жінок.

Чотири жінки, які стояли попереду, схилившись нижче від усіх над настилом, привертали до себе увагу. їхній сірий, чернечого покрою одяг свідчив про те, що вони належали до одного благочестивого братства. Я не бачу причин, чому б історії не увічнити для нащадків імена цих чотирьох скромних і шанованих осіб. Це були Агнеса ла Герм, Жеанна де ла Тарм, Генрієтта ла Готьєр і Гошера ла Віолет. Усі чотири — вдови, усі чотири— сестри з братства Етьєн-Одрі, що, згідно із статутом П'єра д’Ельї, вийшли з дому за дозволом своєї настоятельки, щоб послухати проповідь.

А втім, якщо в цю хвилину славні сестри й додержували статуту П'єра д’Ельї, то вони, безперечно, з легким серцем порушували статут Міше-ля де Браш і кардинала Пізанського, що так жорстоко приписував їм мовчати.

— Що це таке, сестрице? — спитала Агнеса у Гошери, розглядаючи маленьке створіння, яке скиглило й щулилося, налякане великою кількістю спрямованих на нього очей.

— Що тільки з нами станеться, коли тепер почали народжувати на світ таких дітей? — промовила Жеанна.

— Я не розуміюся на дітях, — підхопила Агнеса, — але певна, що на цю й дивитися гріх.

— А воно й не дитина, Агнесо.

— Це невдале мавпеня, — зауважила Гошера.

— Це знамення, — додала Генрієтта ла Готьєр.

— У такому разі, — сказала Агнеса, — це вже третє, починаючи з неділі середохресного тижня: не минуло ще й восьми днів, як сталося чудо з тим нечестивцем, якого так божественно покарала богоматір Обервільська за його глузування з прочан, а те було другим чудом за цей місяць.

— Потвора якась, а не підкидьок, — сказала Жеанна.

— Так верещить, що може оглушити й півчого, — вела далі Гошера. — Чи замовкнеш ти нарешті, горлань?

— І подумати тільки, що монсеньйор архієпископ Реймський посилає таке страховисько монсеньйорові архієпископу Парижа! — вигукнула Готьєр, побожно склавши руки.

— Як на мене, — сказала Агнеса ла Герм, — то це тварина, звіреня, нечистий плід; словом, щось нечестиве; його треба кинути або у воду, або у вогонь.

— Я певна, що ніхто не стане його домагатися, — промовила ла Готьєр.

— О боже мій, — журилася Агнеса. — Бідні ці годувальниці притулку для підкидьків, — там, у кінці набережної вулички, біля житла монсеньйора єпископа! Що з ними буде, коли їм доведеться годувати цю потвору! Я б воліла дати грудь упиреві.

— Ну й наївна ця сердешна ла Герм, — підхопила Жеанна. — Та невже ви не бачите, сестро, що цьому маленькому страховиську щонайменше чотири роки і що йому більше смакував би шматок печені, ніж ваша грудь.

Справді, це «маленьке страховисько» (нам і самим було б важко його назвати інакше) не було новонародженим немовлям. Це була якась невеличка брила, дуже незграбна й дуже рухлива, ввіпхнута в полотняну торбину, позначену ініціалами месіра Гійома Шартьє, тодішнього паризького єпископа. З торбини стирчала потворна голова. Було видно лише копицю рудого волосся, одне око, рот і зуби. Око плакало, рот горлав, зуби, здавалося, тільки й чекали, щоб укусити, — усе разом борсалося в торбині, збуджуючи подив і острах натовпу, що дедалі зростав.

Пані Алоїза де Гонделор'є, шляхетна й багата жінка, яка вела за руку гарненьку дівчинку років шести і волочила за собою довгу вуаль, що звисала з її золотистого конусоподібного головного убору, проходячи повз настил, зупинилась і хвилину розглядала нещасне створіння, а її чарівна донечка Фльорделіс де Гонделор'є, уся в шовку та оксамиті, водячи гарненьким пальчиком по прибитій до настилу дошці, по складах розбирала напис: «Діти-підкидьки».

— А я думала, що сюди кладуть тільки дітей! — промовила дама, відвертаючись з огидою.

І вона відійшла, кинувши до мисочки пожертв срібного флорина, що задзвенів серед мідних монет і викликав великий подив у бідних представниць братства Етьєн-Одрі.

За хвилину з’явився поважний і вчений Робер Містріколь — королівський протонотаріус, який в одній руці ніс величезний требник, а другою підтримував свою дружину (уроджену Гійометту ла Мересс), маючи, таким чином, при собі двох своїх керівників — духовного і світського.

— Підкидьок, — сказав він, придивляючись, — і, мабуть, знайдений на березі Флегетону.

— У нього тільки одне око, а друге закрите бородавкою, — зауважила Гійометта.

— Це не бородавка, — заперечив метр Робер Містріколь, — а яйце, що ховає в собі такого ж демона, який, у свою чергу, має маленьке яєчко, що теж містить у собі диявола, і так далі.

— Звідки це вам відомо? — спитала Гійометта де Мересс.

— Я знаю це достовірно, — відповів протонотаріус.

— Пане протонотаріус, — запитала Гошера, — як ви гадаєте, що віщує цей лжепідкидьок?

— Якнайжахливіші нещастя, — відповів Містріколь.

— О боже мій! — вигукнула якась стара жінка з натовпу. — Уже й без того торік була така страшна чума, а тепер кажуть, ніби в Арфле збираються висадитись озброєні англійці!

— Це може перешкодити королеві у вересні приїхати до Парижа, — підхопила інша, — а торгівля вже й так погіршується.

— На мою думку, — вигукнула Жеанна де ла Тарм, — для парижан було б значно краще, якби цього маленького чаклуна кинули не на настил, а на в’язку хмизу.

— У вогонь з доброї в’язки хмизу, — додала стара.

— Це було б розсудливіше, — сказав Містріколь.

Якийсь молодий священик уже кілька хвилин прислухався до розумувань черниць та сентенцій протонотаріуса. У нього було суворе обличчя, високе чоло, глибокий погляд. Він мовчки відсторонив рукою людей, що стояли біля настилу, поглянув на «маленького чаклуна» і простяг над ним руку. Це було дуже вчасно, бо всі святенники вже облизувалися на саму згадку про «вогонь з доброї в’язки хмизу».

— Я усиновляю цю дитину, — сказав священик.

Він загорнув її в свою сутану й поніс. Присутні проводжали його спантеличеними поглядами. Через хвилину він зник за Червоною брамою, що вела тоді з собору до монастиря.

Коли остовпіння минуло, Жеанна де ла Тарм прошепотіла на вухо Генрієтті ла Готьєр:

— Я ж вам давно казала, сестро, що цей молодий священик, Клод Фролло, — чорнокнижник.


II. КЛОД ФРОЛЛО


Справді, клод фролло був людиною незвичайною. Він належав до однієї з тих середніх родин, які не вельми шанобливою мовою минулого століття звалися іменитими городянами або дрібними дворянами. Ця родина успадкувала від братів Пакле ленне володіння Тіршап, що підлягало паризькому єпископові. Двадцять один будинок цього володіння був у тринадцятому столітті предметом нескінченних позовів у консисторському суді. Як власник цього володіння, Клод-Фролло був одним із ста сорока одного феодалів, що мали право на стягнення орендної плати в Парижі та його передмістях. І довго у списках, що зберігаються в Сан-Мартен-де-Шан, його ім'я як ленного власника Тіршапа стояло між володінням Танкрвіль метра Франсуа ле Воз і Тур-ським колежем.

Клодові Фролло ще змалку батьки визначили духовну кар'єру. Його, навчили читати латинські книги, опускати очі долу й говорити притишеним голосом. Батько віддав його ще зовсім маленьким до колежу Торші в університетській частині міста. Там він зростав, сидячи над требником і лексиконом.

Це була сумовита, спокійна, серйозна дитина, яка вчилася із запалом і швидко засвоювала знання. Клод не галасував під час перерв, майже не брав участі в учнівських гулянках на вулиці Фуар, не знав, що таке dare alapas et capillos laniare [59], і був непричетний до бунту 1463 року, який літописці внесли до хроніки під гучною назвою «Шостий університетський заколот». Рідко доводилося йому знущатися з бідних школярів колежу Монтегю за їхні довгополі підрясники, через які вони й дістали своє прізвисько, або стипендіатів колежу Дорман за їхні тонзури та суконний одяг, блакитного й бурого кольору — azurini coloris et bruni, як каже хартія кардинала Чотирьох корон.

Та зате він ретельно відвідував великі й малі навчальні заклади вулиці Сен-Жан-де-Бове. Першим школярем, якого помічав проти своєї кафедри абат із Сен-П єр-де-Валь, починаючи виклад канонічного права в школі Сен-Вандрежезіль, був Клод Фролло із своїм роговим каламарем. Він, немов прирісши до колони, покусуючи перо і взимку хукаючи на пальці, писав щось, підставивши під зошит потерте коліно. Першим слухачем, якого бачив щопонеділка доктор історії церковних положень месір Міль д'Ільє, був той самий Клод Фролло, що, задихавшись, прибігав, коли відчиняли двері школи Шеф-Сен-Дені. Тому в шістнадцять років юний учений міг позмагатися з містичної теології з першим-ліпшим отцем церкви, з канонічної теології — з першим-ліпшим членом собору, а із схоластичної теології — з доктором Сорбонни.

Покінчивши з теологією, він узявся до церковних положень. Вивчивши «Звід сентенцій», він перейшов до вивчення «Капітулярій Карла Великого». У своїй жадобі знань він поглинав одну по одній декреталії Теодора, єпископа Гіспальського, Бушара, єпископа Вормського, декреталії Іва, єпископа Шартрського; «Положення Граціана», що поповнили капітуля-рії Карла Великого; потім — збірник Григорія IX і «Super specula» [60] — послання Гонорія III. Він глибоко ознайомився з широким і заплутаним періодом виникнення цивільного та канонічного права, які складалися в боротьбі й праці, серед хаосу середніх віків, періодом, що його розпочинає єпископ Теодор у 618 році й закінчує папа Григорій IX у 1227.

Перетравивши історію церковних положень, він накинувся на медицину і вільні мистецтва — простудіював науку лікувальних трав та цілющих мазей, набув знань у лікуванні лихоманок, ран і наривів. Жак д’Епар визнав би його лікарем, а Рішар Еллен — хірургом. З таким же успіхом він здобув усі вчені ступені ліценціата, магістра та доктора. Він опанував латину, грецьку і єврейську мови, — потрійну премудрість, мало кому знайому в ті часи. Це була справжня гарячка здобування та нагромадження скарбів науки. У вісімнадцять років він закінчив усі чотири факультети. Юнакові здавалося, що життя має, тільки одну мету — знання.

Саме в той час, унаслідок надзвичайно жаркого літа 1466 року, вибух-ла епідемія страшної чуми, яка скосила понад сорок тисяч людей у Паризькому графстві, і в тому числі, як каже Жеан де Труа, «метра Арну, королівського астролога, людину доброчесну, мудру і люб’язну». В Університеті поширилася чутка, що вулиця Тіршап зазнала найбільших спустошень. Якраз там у своєму ленному маєткові мешкали батьки Клода. Надзвичайно схвильований, молодий учений побіг до батьківського дому. Коли він прийшов, його мати й батько були вже мертві — вони померли напередодні. Зостався живий тільки його брат — немовля, який лежав у колисці й плакав. Це було все, що лишилося від його сім'ї. Юнак узяв дитину на руки і вийшов у глибокій задумі. Досі він жив тільки наукою, а тепер зіткнувся з реальним життям.

Ця катастрофа була переворотом у житті Клода. У дев’ятнадцять років, ставши сиротою і водночас главою сім'ї, він раптом відчув, що життя, відірвавши від шкільних мрій, поставило його перед суворою дійсністю. І тоді, перейнятий жалем, він запалав пристрасною й самовідданою любов’ю до дитини, до свого брата. Для нього, Клода, який досі любив тільки книжки, дивним і солодким було це людське почуття.

Прихильність до брата розвинулася в ньому з надзвичайною силою; для такої незайманої душі це було ніби першим коханням. З дитячих років відірваний від батьків, яких зовсім мало знав, поринувши у свої книжки, наче замурувавшись у них, сповнений понад усе жадоби до науки і пізнання, дбайливий лише до потреб свого розуму, який збагачувався наукою, та до своєї уяви, що живилася читанням, бідний школяр не мав досі часу прислухатися до голосу свого серця. Маленький братик, що лишився без батька, без матері, ця дитина, що несподівано, немов з неба, впала йому на руки, зробила з нього нову людину. Він ясно побачив, що на світі, крім теоретичних розумувань Сорбонни й віршів Гомера, є щось інше; що людина потребує тепла; що життя без ніжності й любові — це просто бездушний, скрипучий механізм. Та оскільки в його віці одна ілюзія поступається місцем іншій, він уявив, що людині необхідні тільки кровні, родинні почуття і що любові до маленького брата досить, щоб вкрай заповнити людське існування.

Він полюбив маленького Жеана з усією пристрастю уже сформованої глибокої натури, палко і зосереджено. Ця безпомічна, слабка істота, гарненька, золотоволоса, рум’яна, цей сирота, зданий на ласку сироти, зворушував його до глибини душі; і він, мислитель, почав думати про долю брата з безмірною ніжністю. Він доглядав його і дбав про нього, як про щось дуже тендітне й дорогоцінне. Він був для дитини більш, ніж братом, він став для нього матір'ю.

Жеан втратив матір ще немовлям. Клод знайшов для нього годувальницю. Крім маєтку Тіршап, він успадкував по батькові ще й маєток Му-лен, сюзереном якого був власник чотирикутної башти Жантільї. Це був млин, який стояв на горбку, біля замку Вінчестр (Бісетр), поблизу Університету. У той час дружина мірошника годувала свою гарну й здорову дитину, і Клод відніс до неї маленького Жеана.

Відтоді, усвідомлюючи, що на ньому лежить важкий тягар, він почав дивитися на життя набагато серйозніше. Братик став для нього не тільки розрадою, але й метою всієї наукової праці. Він вирішив цілком присвятити себе майбутньому хлопчика, за якого він відповідав перед богом, і назавжди відмовитися від думки про одруження та власну дитину, а жити виключно задля щастя й благоденства брата. Тож більше, ніж будь-ксли, він укріпився в думці про своє духовне покликання. Його заслуги, знання та становище васала паризького єпископа широко відкривали перед ним двері церкви. У двадцять років він став, за спеціальним дозволом папської курії, священиком і, як наймолодший з капеланів Собору Паризької богоматері, правив службу в боковому вівтарі, що його, через пізню годину відправи, називали altare pigrorum [61].

Ще більше поринувши в свої улюблені книжки, які залишав тільки заради того, щоб на годину збігати на млин, він швидко здобув пошану й захоплення всього монастиря, який дивувався з його вченості та суворості звичаїв, що так рідко трапляються у молодому віці. З монастиря його слава ученого поширилася серед народу, де вона, як частенько тоді бувало, обернулася на репутацію чорнокнижника.

І от саме тоді, коли у провідну неділю, відправивши обідню у вівтарі «ледарів» біля дверей на хори, що звисали над правим нефом поблизу статуї богоматері, він повертався додому, його увагу привернула вересклива група старих жінок, що стояли навколо настилу для підкидьків.

Він підійшов до жалюгідного малого створіння, яке викликало стільки ненависті й погроз. Вигляд цієї покинутої, нещасної потворної дитини, як і раптова в'їдлива думка, що коли б він, Клод, помер, то його коханий братик Жеан так само міг би опинитися на настилі для підкидьків — усе це вразило його серце. Безмежне почуття жалю охопило його, і він забрав дитину до себе.

Коли він витягнув маля з мішка, то побачив, що воно й справді страшенно потворне. У бідолахи була на лівому оці бородавка, голова глибоко сиділа в плечах, хребет був вигнутий дугою, грудна клітка випнута, ноги викривлені; але малюк здавався живучим і, хоч не можна було здогадатись, якою мовою він белькотів, його крик свідчив про здоров’я й силу. Вигляд цієї потворності ще збільшив у Клода почуття жалю; з любові до брата він у душі дав собі обітницю виховати цю дитину з тим, щоб цей акт милосердя, вчинений в ім'я маленького брата, був зарахований Жеанові в усіх його майбутніх прогрішеннях. Це був немов надійний вклад капіталу благодіянь, що його Клод вносив на рахунок молодшого брата, сказати б, запас благородних вчинків, який він заздалегідь хотів приготувати для Жеана на випадок, коли б малому пустуну не вистачило цієї монети, єдиної, що відкриває браму до раю.

Він охрестив свого приймака і назвав його «Квазімодо» [62], чи то в пам’ять про день, в який він знайшов його, чи то, щоб висловити, до якої міри ця нещасна мала істота була недосконалою і незавершеною. Бо й справді, Квазімодо, одноокий, горбатий, клишоногий, був тільки «ніби» подібним до людини.


III. IMMANIS PECORIS CUSTOS, IMMANIOR IPSE [63]


Отож у 1482 році Квазімодо був уже дорослим. Кілька років тому він став дзвонарем Собору Паризької богоматері з ласки свого названого батька Клода Фролло, який на той час уже був архідияконом Жозаським з ласки свого сюзерена, їх милості Луї де Бомона, що став у 1472 році, по смерті Гійома Шартьє, паризьким єпископом з ласки свого патрона Олів'є де Дена, з ласки божої цирульника Людовіка XI.

Отже, Квазімодо був дзвонарем Собору Паризької богоматері.

З часом виник якийсь невловимий тісний зв’язок між дзвонарем і Собором. Відрізаний назавжди від світу подвійним нещастям: своїм невідомим походженням і своєю фізичною потворністю, замкнутий з дитячих років у цьому подвійному непереборному зачарованому колі, бідолаха звик не помічати нічого, що лежало за стінами Собору. У міру того, як він виростав і розвивався, Собор був для нього поступово: яйцем, гніздом, домом, батьківщиною, всесвітом.

Безперечно, існувала якась таємниця й одвічна гармонія між цією істотою і цією будівлею. Коли ще зовсім маленьким Квазімодо повзав, звиваючись і підстрибуючи в сутінку склепінь, він із своїм людським обличчям і звірячим тулубом здавався плазуном, що природно виник серед цих вологих і похмурих плит підлоги, на якій тіні від романських капітелей малювали безліч химерних візерунків.

Згодом, коли він уперше випадково вчепився за мотузку, що звисала з башти, повис на ній і розгойдав дзвін, у Клода, його названого батька, склалося враження, що у дитини розв’язався язик і вона почала говорити.

Мало-помалу, розвиваючись під невпинним впливом Собору, перебуваючи в ньому день і ніч, майже не виходячи з нього, повсякчас залишаючись під його таємничою владою, Квазімодо кінець кінцем став схожий на нього, так би мовити, вріс у нього, став його складовою частиною. Випнуті частини його тіла ніби вкладалися (хай нам пробачать таке порівняння!) у ввігнуті кути будівлі, і здавалося, що він не тільки мешканець Собору, але й природний його вміст. Можна сказати, що він набрав форми Собору, як слимак набирає форми своєї черепашки. Собор був його оселею, його лігвом, його оболонкою. Між ним і старим храмом було стільки глибокого інстинктивного взаєморозуміння, стільки фізичної спорідненості, що Квазімодо приріс до Собору, як черепаха до свого щитка. Шорсткі стіни храму стали його панциром.

Зайва річ попереджати читача, що не слід буквально сприймати ті риторичні фігури, до яких ми змушені вдаватися, щоб висловити це дивне, безпосереднє, майже органічне злиття людини та будівлі. Зайвим було б також описувати, до якої міри, завдяки такому тривалому інтимному співжиттю, Квазімодо ознайомився й освоївся з усім Собором. Це житло було ніби створене для нього. Не було таких глибин, до яких би він не проник, таких висот, на які б він не видерся. Дуже часто траплялося йому, чіпляючись тільки за виступи скульптурних прикрас, вилазити по фасаду Собору на самий верх. Не раз можна було бачити, як Квазімодо, немов ящірка, звиваючись, лазив по прямовисній зовнішній стіні башти. Ці дві башти, велетенські сестри-близнята, такі високі, грізні й могутні, не викликали в нього ні млості, ні страху, ні запаморочення. Спостерігаючи, як вони підкоряються йому, як легко він по них видряпується, можна було подумати, що він їх приручив. Постійно стрибаючи й лазячи в Соборі, він став чимось подібним до мавпи чи сарни і нагадував калабрійських дітей, які починають раніше плавати, ніж ходити, і зовсім маленькими бавляться з морем.

Здавалося, що під впливом Собору формується не тільки його тіло, а й душа. В якому стані була вона, в якому напрямі вона розвинулася під цією незграбною оболонкою, в умовах цього дикого відлюдного життя? Важко сказати, Квазімодо народився однооким, горбатим, кульгавим. Тільки внаслідок великих зусиль і великої терплячості вдалося Клодові Фролло навчити його говорити. Але над нещасним підкидьком тяжів фатум. Коли в чотирнадцять років він став дзвонарем Собору, ще одне нещастя завершило його каліцтво: від дзвонів у нього лопнули барабанні перетинки: він оглух. Єдині двері в світ, які природа залишила перед ним широко відчиненими, раптом зачинилися назавжди. Зачиняючись, вони погасили єдиний промінь світла й радості, що проникав у душу Квазімодо. Ця душа поринула в глибоку пітьму.

Смуток нещасного став таким же повним і невиліковним, як і його потворність. До того ж втрата слуху зробила його до певної міри й німим. Щоб не виставляти себе на посміховисько, Квазімодо, пересвідчившись у тому, що оглух, твердо дав собі обітницю мовчанки, яку порушував лише на самоті. Він добровільно наклав пута на свій язик, що його свого часу Клод Фролло з такими труднощами розв’язав. Усе це призвело до того, що коли потреба примушувала Квазімодо заговорити, язик його повертався незграбно й важко, наче двері на заржавілих завісах.

Якби ми спробували пробитися крізь тверду й товсту кору душі Квазімодо, якби ми змогли виміряти глибини цієї недоладної споруди, якби ми мали змогу заглянути за цю непрозору огорожу, дослідити вкрите темрявою нутро цієї непрозорої істоти, розглядіти темні закутки, недоладні глухі закамарки й кинути яскраве світло на сковану в глибині цієї печери душу, ми, напевно, побачили б її, нещасну, в такому ж жалюгідному, скорченому й захирілому вигляді, в якому перебувають оті вдвоє зігнуті в’язні венеціанських пломб *, що конають у низьких і коротких кам’яних коробках.

Безперечним є те, що в убогому тілі убожіє й дух. Квазімодо тільки невиразно відчував у собі сліпі поривання душі, створеної за образом і подобою його тіла. Зовнішні враження на шляху до його свідомості зазнавали значної деформації, його мозок був якимось особливим середовищем: думки, пройшовши крізь нього, виходили зовсім перекручені. Внаслідок цього, природно, його поняття ставали суперечливими й викривленими.

Звідси поставали тисячі оптичних обманів, тисячі неправильних суджень і тисячі відхилень, серед яких блукала його думка, то розбурхана, то немічна.

Першим наслідком такого складу розуму був викривлений погляд Квазімодо на навколишню дійсність. Квазімодо майже зовсім був позбавлений можливості безпосередньо її сприймати. Зовнішній світ здавався йому значно більш віддаленим, ніж нам.

Другим наслідком його нещастя була його злобливість.

Він справді був злий, тому що був дикий; він був дикий, тому що був потворний. Його природа мала свою логіку, як наша свою.

Його непомірно розвинена фізична сила була ще однією причиною цієї злобливості. «Malus puer robustus» [64], — каже Гоббс.

А втім, слід віддати Квазімодо належне, ця злобливість, очевидно, не була вродженою. З перших своїх кроків серед людей він відчув, а згодом і переконався, що він затаврований, обпльований, упосліджений. Кожне звернуте до нього слово було знущанням або прокльоном. Ставши дорослим, він відчув, що його оточує сама ненависть. І він у свою чергу всотав у себе цю загальну злобу: він підняв зброю, якою його було поранено.

Квазімодо неохоче звертав свій погляд на людей. З нього було досить Собору. Храм був заселений мармуровими статуями королів, святих, єпископів, які не сміялись йому в лице і завжди дивилися на нього спокійним і доброзичливим поглядом. Статуї страховиськ і демонів теж не мали до нього ненависті: він був надто подібний до них. Вони охочіше глузували з інших людей. Святі були йому друзями і благословляли його; страховиська були йому друзями і оберігали його. Тому Квазімодо подовгу й щиро виливав перед ними свою душу. Сидячи навпочіпки перед якоюсь із цих статуй, він інколи годинами розмовляв з нею. Коли хтось приходив, він утікав, немов коханець, зненацька захоплений під час серенади.

Собор заміняв йому не тільки людей, але й увесь світ, усе, що існує. Квазімодо не мріяв про інші сади, крім тих, що вічно квітли на вітражах, про іншу тінь дерева, крім тієї, що її стелили навколо повні пташок кам’яні крони саксонських капітелій, про інші гори, крім велетенських башт храму, про інші океани, крім міста, що вирувало біля їх підніжжя.

Але що він любив понад усе у своєму рідному Соборі, що збуджувало його душу та допомагало розгортати немічні, завжди складені крила, те єдине, що інколи робило його щасливим, — були дзвони. Він любив їх, пестив, говорив до них, розумів їхню мову. До кожного з них він був сповнений ніжності, починаючи від найменших дзвонів ажурного шпиля аж до найбільшого дзвона порталу. Центральна стрілчаста дзвіничка та дві башти були для нього немов три великі клітки, в яких викохувані ним птахи співали тільки для нього. А це ж були ті самі дзвони, що позбавили його слуху: однак і матері часто найдужче люблять саме ту дитину, яка завдала їм найбільше страждань.

Власне кажучи, голос дзвонів був єдиним, який він ще міг чути. Тому найбільше він любив великий дзвін, названий «Марією». Квазімодо надавав «Марії" перевагу перед усіма іншими з цієї галасливої сім'ї, що метушилася навколо нього у дні свят. «Марія» мешкала у південній башті разом? з своєю сестрою «Жакліною», яка була не такою великою і займала поруч трохи меншу клітку. «Жакліною» її назвали на честь дружини Жеана де Монтегю, який пожертвував цього дзвона церкві, що однак зовсім не перешкодило жертводавцеві бути обезглавленим на Монфоконі. У другій башті висіло шість інших дзвонів, і нарешті ще шість, найменших, тулились у стрілчастій дзвіничці, разом з дерев’яним дзвоном, в який калатали тільки раз на рік від полудня великого четверга до ранку великої суботи. Отже, Квазімодо мав у своєму гаремі п’ятнадцять дзвонів, але фавориткою була огрядна «Марія».

Важко уявити собі радість Квазімодо в дні великих свят. Тільки-но архідиякон відпускав його, сказавши: «Починай!» — він злітав угору крученими сходами дзвіниці швидше, ніж хтось інший міг би збігти ними вниз. Він входив, задиханий, до ажурної кімнати «Марії". Кілька хвилин розглядав її з любов’ю й благоговінням, гладив рукою, мов доброго коня перед далекою дорогою. Він наперед жалів її, знаючи, як важко доведеться їй попрацювати. Після цих перших пестощів він гукав до своїх помічників, які чекали на нижньому поверсі башти, щоб вони починали. Помічники повисали на линвах, коловорот скрипів, і величезне металеве тіло повільно починало розгойдуватися. Квазімодо, тремтячи від зворушення, стежив за ним очима.

Від першого удару серця дзвона об його бронзові стіни, дерев’яні балки, на яких висів дзвін і на які вилізав Квазімодо, починали тремтіти. Квазімодо вібрував разом із дзвоном. «Гей-га!» — кричав він, заходячись несамовитим реготом. Частота коливання дзвона-велетня дедалі збільшувалась, і в міру того, як «Марія» описувала щораз більший кут, око Квазімодо розплющувалося ширше й ширше, запалюючись і виблискуючи фосфоричним світлом.

Нарешті починався великий благовіст, уся башта тремтіла — балки, покрівля, кам’яні стіни — усе гуло водночас, від паль підмурівка до трилисників, що увінчують склепіння. У такі хвилини Квазімодо обливався гарячим потом, бігав туди й сюди, тремтів разом з баштою від голови до п’ят. Дзвін, розгнузданий і шалений, розверзав то до одного, то до другого просвіту свою бронзову пащу, з якої виривався подих бурі, що розлягався на чотири милі. Квазімодо ставав перед цією роззявленою пащею; він присідав, коли вона наближалася, підводився, коли відходила, впивався її могутнім подихом, кидав погляд то на глибоке в двісті футів провалля, що кишіло людьми, то на велетенське серце дзвона, яке щохвилини підлітало, щоб заревти йому у вуха. Це був єдиний голос, який доходив до його слуху, єдиний звук, що порушував пануючу навколо нього тишу. Квазімодо купався в ньому, немов птах у промінні сонця. І раптом шал дзвона передавався йому: погляд ставав несамовитим, дзвонар чатував на дзвона, як павук на муху, і зненацька, прожогом кидався на нього. Тоді, повиснувши над безоднею, втягнений у шалений рух, він чіплявся за вуха бронзової потвори, стискав її колінами, пришпорював п’ятами і з усієї сили, усією вагою тіла подвоював шал коливання. Башта хиталася, а Квазімодо кричав і скреготав зубами; його руда чуприна наїжачувалася, груди хекали, мов ковальський міх, око метало полум’я; бронзовий дзвін-потвора іржав під ним, наче засапаний кінь, і тоді вже не було ні великого дзвона Собору богоматері, ні Квазімодо — це була якась маячня, якийсь вихор, якась буря, шаленство, що осідлало гул; мара, що вп’ялася в літаючий круп; дивовижний кентавр *, напівлюдина, напів-дзвін; якийсь жахливий Астольф *, що мчить на крилатому коні з ожилої бронзи.

Присутність такої незвичайної істоти, як Квазімодо, ніби сповнювала весь храм невловимим подихом життя. Здавалося (принаймні така перебільшена слава ходила серед забобонних людей), він випромінював якусь таємничу силу, що оживлює все каміння Собору і розбуджує найглибші надра старої будівлі. Досить було знати, що він перебуває десь близько, щоб вам привиджувалося, ніби тисячі статуй на галереях і порталах дихають і рухаються. І справді, Собор справляв враження якоїсь слухняної й покірної владі Квазімодо істоти; він очікував на його наказ, щоб підвищити свій могутній голос, Квазімодо володів ним, сповнював його собою, немов якийсь домовик. Велетенська будівля дихала його подихом. І справді, він ніби множився, був водночас скрізь, у всіх закутках храму. Люди, жахаючись, помічали на верхівці башти якогось дивовижного гнома, що дряпався, звивався, ліз, вихилявся над безоднею, перескакував з виступу на виступ і нишпорив у надрах різьблених горгон; це Квазімодо виганяв круків. То знову в якомусь темному закутку храму натрапляли на щось подібне до живої химери, що, насупившися, сиділа навпочіпки; це був замислений Квазімодо. Іншого разу впадала в очі величезна голова і клубок потворних щупальців, які розлючено гойдались на кінці линви; це Квазімодо дзвонив до вечірні чи до «Angelus» [65]. Часто серед ночі видно було, як чиясь огидна постать блукає по мережаній балюстраді, що вінчає обидві башти і облямовує абсиду, — це теж був горбань із Собору богоматері. Тому сусідки розповідали одна одній, що храм набирав химерного, надприродного, жахливого вигляду. Тут і там роззявлялися пащеки, спалахували очі, чути було гавкіт, сичання і виття кам’яних псів, зміїв і драконів, які, витягнувши шиї й широко відкривши пащі, день і ніч стережуть суворий Собор. А в ніч проти різдва, коли охриплий від утоми великий дзвін закликав віруючих на відправу, похмурий фасад Собору набирав такого вигляду, що головна брама здавалася пащею, яка поглинає юрбу, а розета — оком, яке дивиться на неї. І все це йшло від Квазімодо. В Єгипті його зробили б божеством цього храму; у середні віки його вважали б демоном; а насправді він був душею Собору.

Для всіх, хто знає про колишнє існування Квазімодо, Собор богоматері здається бездушним, мертвим. Відчувається, що йому чогось бракує; це величезне тіло, яке ніби втратило життя, це — кістяк, дух його покинув, лишилась тільки оболонка, от і все. Це — череп, у якому ще зяють очні западини, а зір погас.

IV. СОБАКА І ЙОГО ГОСПОДАР


І все-таки на світі була людська істота, яку Квазімодо виключав із кола своєї злобливості й ненависті і яку він любив так само, а може, й більше, ніж Собор; це був Клод Фролло. Воно й цілком зрозуміло. Клод Фролло дав йому притулок, усиновив, вигодував, виховав. Малою дитиною Квазімодо, тулячись до ніг Клода Фролло, шукав захисту, коли його переслідували собаки й діти. Клод Фролло навчив його говорити, читати, писати. Клод Фролло, нарешті, зробив його дзвонарем, а повінчати великий дзвін з Квазімодо — все одно, що віддати Ромео Джульєтту.

Тож і вдячність Квазімодо була глибока, палка, безмежна; і хоч обличчя його названого батька часто було похмуре й суворе, хоч його мова звичайно була різка, суха, владна, вдячність Квазімодо ніколи й на хвилину не послаблювалася. Архідиякон мав в особі Квазімодо найпокірнішого раба, найслухнянішого слугу, найчуйнішого собаку. Коли нещасний дзвонар оглух, між ним і Клодом Фролло встановилася таємнича мова знаків, зрозуміла тільки їм. Таким чином, архідиякон був єдиною людською істотою, з якою Квазімодо міг порозумітись. У нього було тільки два зв’язки із зовнішнім світом: Собор і Клод Фролло.

Ні з чим не можна порівняти влади архідиякона над дзвонарем і прив’язаності дзвонаря до архідиякона. На перший знак Клода, з одного бажання зробити йому приємність, Квазімодо ладен був кинутися з висоти башт Собору. Здавалося дивним, що так надзвичайно розвинену фізичну силу Квазімодо сліпо підкорив волі іншої людини. Безперечно, що в цьому виявилася й синівська відданість, і прив’язаність слуги, але також був і непереможний вплив одного розуму на інший. Убогий, незграбний і неповороткий розум дивився з благанням і покорою на розум високий і проникливий, могутній і піднесений. Але над усіма панувала вдячність. Вдячність, розвинена до таких меж, що її важко з будь-чим порівняти. Серед людей важко знайти гідне порівняння. Тому ми скажемо, що Квазімодо любив архідиякона так, як ніколи ні собака, ні кінь, ні слон не любили свого господаря.


V. ПРОДОВЖЕННЯ РОЗДІЛУ ПРО КЛОДА ФРОЛЛО


У 1482 році квазімодо було близько двадцяти років, Клодові Фролло — близько тридцяти шести; перший змужнів, другий постарів.

Клод Фролло вже не був скромним школярем колежу Торші, ніжним опікуном маленького брата, молодим і мрійливим філософом, який знав багато, але ще багато чого не знав. Тепер це був суворий, поважний, похмурий священик, пастир душ; преподобний архідиякон Жозаський, другий помічник єпископа, керівник двох благочиній: Монлері і Шатофор та ста сімдесяти чотирьох сільських парафій. Це була поважна і понура особа, перед якою тремтіли діти-півчі в стихарях, органісти, братія святого Августіна та паламарі Собору богоматері, коли архідиякон повільно проходив під високим стрілчастим склепінням хорів, величний і задумливий, схрестивши руки й схиливши на груди голову так низько, що видно було тільки високе полисіле чоло.

Тим часом дом Клод Фролло не залишив ні своєї науки, ні виховання молодшого брата, двох головних занять його життя. Але згодом до цих солодких його серцю занять домішалася крапля гіркоти. З часом, каже Поль Діакр, найкраще сало гіркне. Малий Жеан Фролло, прозваний Мельником на честь місця, де його було вигодувано, не розвинувся в тому напрямку, що визначив для нього Клод. Старший брат сподівався, що з Жеана буде побожний, слухняний, сумлінний і гідний пошани учень. А тим часом, подібно до тих деревців, що не виправдовують зусиль садівника й уперто повертаютсья до сонця й повітря, молодший брат випускав буйні та пишні паростки тільки в напрямі ледарства, неуцтва й гульні. Це було справжнє чортеня, завжди невгамовне і водночас надзвичайно втішне й дотепне, яке часто примушувало Клода насуплювати брови, але іноді викликало в нього й усмішку.

Клод віддав його до колежу Торші, в якому сам, серед праці й роздумувань, провів свої дитячі роки, і йому було боляче, що ця святиня науки, яка колись пишалася прізвищем Фролло, тепер була з нього обурена. З цього приводу Клод інколи читав Жеанові дуже довгі й суворі нотації, які той мужньо вислухував. А втім, молодий гульвіса, як це буває в усіх комедіях, мав добре серце. Однак, вислухавши нотації, він знову зовсім спокійно брався за свої пустощі та бешкети. То він, дотримуючись цінної і до сьогодні збереженої традиції, на знак привітання відлупцював якогось «жовторотого» (так називали в Університеті новачків). То підмовив зграю школярів, які, quasi classico excitati [66], за всіма класичними правилами атакували шинок, побили шинкаря «наступальними палицями», пограбували таверну й порозбивали винні бочки у винарні. Після цього заступник настоятеля колежу боязко підносив дом Клодові довгий рапорт, писаний по латині, з такою сумною приміткою: «Rixa; prima causa vinum optimum potatum» [67]. Нарешті ходили чутки — просто жах, шістнадцятирічна дитина! — що Жеанова розгнузданість частенько заводила його аж на вулицю Глатіньї.

Засмучений і розчарований у своїх найкращих почуттях, Клод ще за-пальніше кинувся в обійми науки, тієї сестри, яка принаймні не насміхається з вас і завжди платить, правда, іноді не досить повноцінною монетою, за пошану до неї. Отже, він ставав дедалі глибшим ученим і водночас, цілком природно, суворішим, як священик, і сумнішим, як людина. Для кожного з нас існує певне співвідношення між нашим розумом, способом буття і вдачею, які розвиваються безперервно, і це співвідношення порушується тільки при великих життєвих потрясіннях.

Оскільки Клод Фролло вже за юнацьких років пройшов майже все коло людських знань позитивних, офіційних, дозволених законом, він мусив, якщо не хотів зупинитися ubi defuit orbis [68], йти далі і шукати іншої поживи для задоволення невситимої активності свого розуму. Стародавній символ змії, що жалить власний хвіст, насамперед може бути застосований до науки. Очевидно, Клод Фролло впевнився в цьому на власному досвіді. Багато серйозних людей твердило, що, вичерпавши все fas [69] людського пізнання, він насмілився проникнути в nefas [70]. Казали, що, покуштувавши послідовно всіх плодів дерева пізнання, він, чи з голоду, чи з пересичення, нарешті покуштував плода забороненого. Читачі пам’ятають, що Фролло брав участь у нарадах теологів Сорбони, у філософських зборах Сент-Ілер, у диспутах докторів канонічного права при Сен-Мартен, у конгрегаціях медиків при «Кропильниці богоматері", — ad cupam Nostrae-Dominae. Він поглинув усі дозволені й схвалені страви, які ці чотири величезні кухні, що іменуються чотирма факультетами, могли виготувати та подати розумові, і пересичення настало раніше, ніж заспокоєння голоду. Тоді він почав підкопуватись далі, глибше, продиратися значно нижче, ніж тогочасна наука, завершена, конкретна, визначена; може, він ризикнув своєю душею, сівши за таємничий стіл алхіміків, астрологів та герме-тиків, один кінець якого займають у середні віки Аверроес, Гійом Паризький та Ніколя Фламель і який, освітлений семисвічником, тягнеться аж на Схід, і другий кінець якого займають Соломон, Піфагор та Зороастр.

Справедливо чи ні, але так говорили про Клода.

Беззаперечним є тільки те, що архідиякон часто відвідував цвинтар Невинних, де були поховані його батьки разом з іншими жертвами чуми 1466 року; але певним є і те, що він не стільки схиляв голову перед хрестом на їхній могилі, скільки перед дивовижними статуями, якими були об-тяжені споруджені поряд гробниці Ніколя Фламеля та Клода Пернеля.

Безперечним є і те, що не раз бачили, як Клод Фролло йшов Ломбардською вулицею і крадькома завертав до маленького будиночка на розі вулиць Письменників і Маріво. Цей будиночок, що його поставив Ніколя Фламель і в якому він помер приблизно 1417 року, стояв пусткою. Його стіни почали вже руйнуватися, бо герметики та шукачі філософського каменя, прибуваючи з усіх країн, нищили їх, вирізаючи на них свої імена. Дехто з сусідів навіть твердив, що, підглядаючи крізь отвір, бачив, як одного разу архідиякон Клод рив, копав і пересипав землю в двох льохах, що мали кам’яні підпори, списані численними віршами та ієрогліфами самого Ніколя Фламеля. Припускали, що Фламель закопав тут філософський камінь. І от, протягом двох століть алхіміки, починаючи з Ма-жістрі й кінчаючи патером Пасіффаком, доти колупали там землю, доки будинок, безжалісно переритий і перекопаний, нарешті розсипався на порох під їхніми ногами.

Безперечним є також і те, що архідиякон запалав особливою пристрастю до символічного порталу Собору богоматері, до цієї сторінки чорнокнижної премудрості, викладеної в кам’яних письменах єпископом Гійомом Паризьким, який, без сумніву, потрапив у пекло за блюзнірський заголовок до божественної поеми, що її протягом віків співає вся будівля. Базікають також і про те, що архідиякон досконало дослідив велетенську статую святого Христофора, цю високу загадкову скульптуру, що височіла в ті часи біля входу на паперть і яку народ, насміхаючись, прозвав «Захмелілим паном». Але, в усякому разі, кожен міг бачити, як Клод Фролло, сидячи на огорожі паперті, уважно розглядав скульптурні прикраси головного порталу, вивчаючи то постаті нерозумних дів з перевернутими світильниками, то постаті дів мудрих з піднесеними світильниками, то немов обчислюючи кут, під яким вирізьблений над лівим порталом крук дивиться на невідому таємничу цятку в глибині Собору, де, безсумнівно, було заховано філософський камінь, якщо його нема в льоху будинку Ніколя Фламеля.

Дивна доля, зауважимо побіжно, випала на той час Соборові Паризької богоматері, доля бути любимим з однаковою силою, хоч зовсім по-різному, двома такими несхожими істотами, як Клод і Квазімодо. Один з них — подоба напівлюдини, дикий, керований лише інстинктом, любив Собор за красу, за статурність, за гармонію, що випромінювалася з цього величавого цілого. А другий — людина з палкою, збагаченою знаннями уявою, любив у ньому внутрішній зміст, затаєну в ньому суть, його легенду, його символіку, що криється за скульптурними прикрасами фасаду, подібно до первісних письмен стародавнього пергаменту, захованих під пізнішим текстом, — словом, любив ту загадку, якою вічно залишається для людського розуму Собор Паризької богоматері.

І, нарешті, безперечним є й те, що архідиякон уподобав у тій башті Собору, яка звернута до Гревського майдану, малюсіньку потайну келію, що безпосередньо прилягала до дзвіничної клітки й куди ніхто, як ходив поговір, навіть сам єпископ, не смів проникнути без його дозволу. Ця келія майже на самій верхівці башти, серед воронячих гнізд, була колись споруджена єпископом Гуго Безансонський [71], який свого часу займався там нечестивими справами. Що таїла в собі ця келія — ніхто не знав. Та нерідко вночі з Терренського берега бачили, як у невеличкому даховому віконці башти з’являвся, щезав і знову з’являвся через короткі й рівномірні проміжки часу нерівний, багровий, дивний вогник, немов від переривчастих віддихів ковальського міху. Він скоріше нагадував відблиск вогнища, ніж світильника. У темряві, на такій височині цей вогонь справляв моторошне враження, і кумасі говорили: «Архідиякон дмухає — пекельний вогонь мерехтить у віконці".

У всьому цьому, кажучи правду, ще не було незаперечливих доказів чаклунства, але було досить диму, щоб запідозрювати вогонь, і тому архідиякон аж ніяк не користувався доброю славою. А втім, ми мусимо визнати, що всі науки Єгипту, — некромантія, магія, навіть та, найбільша і найневинніша — біла магія, — не мали заклятішого ворога, нещаднішого викривача перед судом консисторії Собору Паризької богоматері, ніж архідиякон Клод Фролло. Може, це було щирою огидою, може, тільки хитрощами злодія, який кричить «лови злодія!» у кожному разі, воно не заважало вченим мужам капітулу дивитися на архідиякона як на душу, що заблукала перед порогом пекла, провалилася в безодню кабалістики, йдучи навпомацки серед темряви оккультних наук. А народ теж не був сліпий: кожна, хоч трохи прониклива людина, вважала Квазімодо дияволом, а Клода Фролло чаклуном. Було очевидно, що дзвонар зобов’язався служити архідияконові до певного строку, а потім забере його душу, як плату за свою службу. Ось чому на архідиякона, незважаючи на виняткову суворість його поведінки, християни поглядали скоса. І не було святенниці, яка б своїм носом не відчула в ньому чорнокнижника.

Якщо з часом у його пізнаннях розверзалися безодні, то такі самі безодні розверзалися і в його серці. Так принаймні слід було думати, вглядаючись у це обличчя, на якому кожен промінь душі був немов оповитий чорною хмарою. Чого полисіло це високе чоло, чому завжди схилялася додолу його голова, а груди здіймалися від безперервних зітхань? Яка таємна думка викривлювала гіркою посмішкою його уста тоді, коли нахмурені брови зближалися, мов два бики, готові кинутися в бій? Чому посивіло його поріділе волосся? Яке внутрішнє полум’я спалахувало часом у його погляді, роблячи очі архідиякона схожими на отвори у стінці горнила?

Усі ці ознаки бурхливого внутрішнього неспокою досягли особливої сили саме на той час, коли почали розгортатись описувані нами події. Не раз траплялося, що якась дитина-півчий, зустрівшись у соборі віч-на-віч з архідияконом, з жахом тікала геть, таким дивним і вогненним був його погляд. Не раз на хорах, у години відправи, його сусід по лаві чув, як до співу церковних гімнів, ad omnem tonum [72] він додавав якісь незрозумілі слова. Не раз місцева праля, «обпираючи капітул», з острахом помічала на стихарі преподобного архідиякона Жозаського сліди пазурів і судорожно скорчених пальців.

Тим часом Клод став ще суворішим і бездоганнішим, ніж завжди. Як за своїм станом, так і за складом свого характеру він завжди уникав жінок, а тепер, здавалося, він ненавидів їх більше, ніж будь-коли. На самий тільки шелест шовкової спідниці архідиякон опускав каптур на очі. Він був настільки ревним охоронцем установлених правил, що, коли їх високість пані де Боже, дочка короля, побажала в грудні 1481 року відвідати монастир Собору Паризької богоматері, він висловив серйозне заперечення, нагадавши єпископові статут Чорної книги, позначений передднем свята Варфоломія 1334 року. Цей статут забороняв вхід до монастиря кожній жінці, «старій чи молодій, пані чи служниці". У відповідь на це єпископ мусив послатися на постанову легата Одо, в силу якої деякі високопоставлені особи жіночої статі, як виняток, допускалися в монастир, aliquae magnates mulieres, quae sine scandalo evitari non possunt [73]. Але й тоді архідиякон заперечив, посилаючись на те, що постанова легата, видана в 1207 році, на сто двадцять сім років передує Чорній книзі й, таким чином, повинна вважатися за недійсну. І він відмовився з’явитися перед принцесою.

Між іншим, з деякого часу стали помічати, що в архідиякона посилилась огида до циганок і вуличних танцівниць. Він клопотав перед єпископом про видання особливого указу, за яким циганкам було б суворо заборонено танцювати та бити в тамбурин на Соборному майдані. Водночас він копався в зотлілих архівах консисторії, добираючи з них ті судові справи, де за постановою церковного суду чаклуни й чаклунки засуджувалися до спалення на вогнищі або до шибениці за зурочення людей з допомогою цапів, свиней та кіз.


VI. НЕПОПУЛЯРНІСТЬ


Як ми вже казали, архідиякон і дзвонар не користувались особливою любов’ю ні серед людей вельможних, ні серед простолюду, що мешкав поблизу Собору Паризької богоматері. Частенько Клод і Квазімодо виходили разом і йшли — пан попереду, слуга за ним — холодними, вузькими й похмурими вулицями кварталу Собору Паризької богоматері. Услід їм летіли зле слівце, глузлива пісенька та образливе зауваження; але траплялося, хоча й рідко, коли Клод Фролло йшов, високо піднісши голову, і його відкрите чоло та суворий, майже царствений вигляд примушували зубоскалів мовчати.

Обидва вони нагадували в своїй околиці тих поетів, про яких Реньє * каже:

Глузує набрід всякий над поетом, —

Так берестянки переслідують сову.

Часом це був пустун-хлопчисько, що ризикував своїми кістьми і шкурою заради невимовної насолоди встромити шпильку в горб Квазімодо. Часом якась гарненька весела й надто зухвала дівчина ніби мимохідь зачіпала чорну сутану прелата, наспівуючи йому під ніс уїдливу пісеньку:

Ага, ага, впіймався чорт!

Іншого разу гурт неохайних бабів, що примостилися на східцях паперті, бурчали, побачивши архідиякона та дзвонаря, і з лайкою посилали їм услід таке підбадьорливе привітання: «Гм! У цього душа така ж самісінька, як у того тіло». Або ж ватага школярів і пустунів, що грала в котел, схоплювалась і зустрічала їх глузливим латинським вигуком: «Еіа! Еіа! Claudius cum claudo!» [74] Але найчастіше усі ці образи не доходили ні до священика, ні до дзвонаря. Для того, щоб почути такі люб’язності, Квазімодо був надто глухий, а Клод надто заглиблений у свої думки.


КНИГА П’ЯТА


Illustration

Illustration

I. ABBAS BEATI MARTINI [75]


Про отця клода розійшлася широка слава. Приблизно в той час, коли він відмовився з’явитися перед принцесою де Боже, ця слава, власне, й спричинилася до візиту, що надовго залишився в його пам’яті.

Одного вечора Клод повернувся після відправи до своєї чернечої келії в монастирі Собору богоматері. За винятком, може, кількох колб, відставлених у куток і наповнених якимось досить підозрілим порошком, дуже подібним до пороху, в його келії не було нічого дивного ані таємничого. Щоправда, тут і там на стінах виднілося кілька написів, але це були прості наукові або релігійні сентенції благочестивих авторів. Архідиякон сам сів при світлі мідного трисвічника перед великою скринею, наповненою манускриптами. Він сперся ліктем на розгорнуту книгу Гоноріуса д’Отена «De praedestinatione et libero arbitrio» [76] і в глибокій задумі перегортав сторінки якогось щойно принесеного з собою фоліанта — єдиної друкованої книги, що була в цій келії. Стукіт у двері вирвав його із задуми.

— Хто там? — крикнув учений з привітністю пса, якому перешкоджають гризти кістку.

За дверима відповіли:

— Ваш друг, Жак Котьє. Клод підвівся, щоб відчинити.

Це був справді медик короля, чоловік років п’ятдесяти; жорстокий вираз його обличчя пом’якшувався хитруватим поглядом. Його супроводив якийсь незнайомець. Обидва були вдягнені в довге сіре, підбите білячим хутром, наглухо застебнуте й підперезане вбрання, в каптурах того самого матеріалу і кольору. Руки ховались під рукавами, ноги під довгим одягом, очі — під каптурами.

— Боже милий! — сказав архідиякон, вводячи їх. — Я аж ніяк не сподівався о цій порі таких вельмишановних гостей.

Отак чемно промовляючи, він переводив з медика на його супутника неспокійний і допитливий погляд.

— Ніяка пора не є пізньою, щоб відвідати такого славнозвісного вченого, як дом Клод Фролло з Тіршапа, — відповів доктор Котьє з франш-контуаським акцентом *, що надавав його фразам величної повільності; вони тяглися, наче шлейф пишних шат.

Після цього між архідияконом і медиком розпочався попередній обмін люб’язностями, який, за звичаєм тієї епохи, передував кожній розмові між ученими і водночас аж ніяк не перешкоджав їм від щирого серця ненавидіти один одного.

А втім, те ж саме ми спостерігаємо й сьогодні: уста вченого, який хвалить свого колегу, є келихом жовчі, підсолодженої медом.

Люб’язності Клода Фролло, звернуті до Жака Котьє, були насамперед натяком на численні мирські блага, які шановний медик, протягом своєї кар'єри, що викликала стільки заздрощів, умів витягти з кожної недуги короля. Це була алхімія більш досконала й певна, ніж та, що шукає філософський камінь.

— Воістину, шановний докторе Котьє, мене надзвичайно порадувала звістка про призначення на єпископа вашого племінника, вельмишановного сеньйора П'єра Версе. Адже він став єпископом Ам'єнським?

— Так, преподобний архідияконе; це ласка й благодать божа.

— А знаєте, ви мали величний вигляд у дні різдва, коли ви йшли на чолі всіх членів рахункової палати, дуже величний вигляд, шановний пане голова.

— Заступник голови, дом Клоде. На жаль, тільки заступник голови.

— А як далеко посунулося будівництво вашого розкішного палацу на вулиці Сент-Андре-Дезарк? Це справжній Лувр. Мені надзвичайно подобається абрикосове дерево, вирізьблене на дверях з цим дотепним написом: «l'abri-cotier» [77].

— Ох, метре Клод! Усе це будівництво вже чорт зна скільки мені коштує. В міру того, як дім будується, я руйнуюсь.

— Та що ви! Хіба ж у вас нема прибутків від в’язниці і різних інституцій Палацу правосуддя та ренти від усіх цих будинків, будиночків, крамничок і хижок у міській огорожі? А це ж непогана дійна корівка.

— Кастелянство в Пуассі цього року нічогісінько мені не принесло.

— Зате шляхове мито на заставах Трієль, Сен-Жам, Сен-Жермен-ан-Ле і досі дає добрі прибутки.

— Усього сто двадцять ліврів, та й то не паризьких.

— Ви займаєте посаду королівського радника. А це вже діло певне.

— Правда, колего Клод, але та клята сеньйорія Поліньї, про яку стільки плещуть язиками, не дає мені як в урожайний, так і в неврожайний рік навіть шістдесяти екю.

У люб’язностях дом Клода на адресу Жака Котьє відчувалося дошкульне й приховане глузування, сумна й жорстока посмішка людини обдарованої, але нещасливої, яка недбало кепкує з грубого благополуччя людини обмеженої. Останній цього не помічав.

— Присягаюсь, — сказав нарешті Клод, тиснучи йому руку, — радий бачити вас у такому чудовому здоров'ї.

— Спасибі, метре Клод.

— До речі, — вигукнув дом Клод, — як же почуває себе ваш царстве-ний хворий?

— Не дуже-то щедро він оплачує свого лікаря, — відповів медик, скоса поглядаючи на супутника.

— Ви так вважаєте, любий Котьє? — запитав той.

Ці слова, в яких звучали здивування й докір, привернули до нього увагу архідиякона, хоч, правду кажучи, відколи незнайомець переступив поріг келії, він ні на хвилину не забував про його присутність. Тільки поважні причини, що вимагали підтримувати добрі стосунки з медиком Жаком Котьє, всемогутнім лікарем короля Людовіка XI, примусили Клода Фролло прийняти Котьє, хоч його супроводив якийсь незнайомець. І тому вираз обличчя архідиякона аж ніяк не можна було назвати привітним, коли Жак Котьє звернувся до нього із словами:

— До речі, дом Клоде, я привів вашого колегу, який, почувши про вашу славу, побажав познайомитися з вами.

— Вельмишановний займається наукою? — спитав архідиякон, пильно й проникливо дивлячись на супутника Котьє. З-під повік незнайомця назустріч йому блиснув не менш проникливий і недовірливий погляд.

Це був, наскільки слабке світло світильника дозволяло розглядіти, літній чоловік років шістдесяти, середній на зріст, досить хворобливий і старезний на вигляд. Профіль незнайомця не відзначався благородством ліній, але в ньому було щось владне й суворе, з-під глибоких надбрівних дуг виблискували зіниці, немов полум’я в глибині печери, а під низько навислим каптуром вирізнялися властиві обдарованим людям обриси широкого чола.

Незнайомець сам відповів на запитання архідиякона.

— Вельмишановний метре, — сказав він поважно, — ваша слава дійшла до мене, і я хотів попросити у вас поради. Я лише скромний провінціаль-ний дворянин, який скидає свої сандалії перед дверима вченого. Та ви ще не знаєте мого імені. Мене звуть кум Туранжо.

«Дивне ім'я для дворянина», — подумав архідиякон. Проте він відчував, що перед ним якась владна й значна особа. Його високий інтелект допоміг йому відгадати, що під хутряним каптуром кума Туранжо ховається високий розум; і в міру того, як він вдивлявся в це суворе обличчя, іронічна посмішка, викликана на його понурому обличчі присутністю Жака Котьє, поступово танула, мов сутінки з настанням ночі. Він сів, похмурий і мовчазний, у своє глибоке крісло, звично спершись ліктем на стіл і

похиливши голову на руку. По кількох хвилинах роздумів він знаком руки запросив гостей сідати і звернувся до кума Туранжо.

— Ви прийшли порадитися зі мною, метре. З питань якої науки?

— Вельмишановний метре, — відповів кум Туранжо, — я хворий, я дуже хворий. Про вас іде слава, як про великого ескулапа, і я прийшов просити у вас медичної поради.

— Медичної! — промовив архідиякон, похитавши головою. Він, здавалося, на якусь мить замислився, а потім сказав:

— Куме Туранжо, якщо вас так звуть, оберніться: ви побачите готову відповідь, написану на стіні.

Кум Туранжо послухався й прочитав над своєю головою вирізьблений на мурі напис: «Медицина — дочка сновидінь. Ямбліх» *.

Доктор Жак Котьє вислухав запитання свого приятеля з досадою, яка ще більше посилилася від відповіді Клода. Нахилившись до вуха кума Туранжо, він сказав тихо, щоб не почув архідиякон:

— Я ж попереджав, що це божевільний. А ви неодмінно хотіли його побачити!

— Та в тому-то й річ, докторе Жак, що, мабуть, він має рацію, цей божевільний, — відповів теж притишеним голосом кум Туранжо, гірко посміхаючись.

— Як собі знаєте! — сухо сказав Котьє і звернувся до архідиякона: — Та й швидко ж ви, дом Клоде, розв’язуєте питання. Розправитися з Гіппократом для вас, очевидно, так само легко, як мавпі з горішком. Медицина— сновидіння! Коли б аптекарі та медики були тут, то навряд чи утрималися б вони від того, щоб не закидати вас камінням. Отже, ви заперечуєте вплив любовних напоїв на кров, вплив мазей на шкіру! Відкидаєте споконвічну аптеку рослин і металів, що зветься природою, створену саме для цього вічно хворого, що зветься людиною!

— Я не заперечую, — холодно відповів Клод, — ні ліків, ні хвороб. Я заперечую медиків.

— Виходить, — з гнівним запалом провадив далі Котьє, — це неправда, що подагра — це нутряний лишай, що рана від вогнестрільної зброї загоюється, коли прикладати до неї печену мишу, що вміло впорскнута кров юнака повертає молодість старечим венам; неправда, що два і два — чотири, що від судорог тіло вигинається спочатку вперед, а потім назад?

Архідиякон відповів спокійно:

— Є речі, про які я маю власну думку. Котьє почервонів від гніву.

— Ну, годі, годі, — промовив кум Туранжо, — навіщо нам гніватися, мій любий Котьє! Адже преподобний архідиякон наш друг.

Котьє заспокоївся і пробубонів півголосом:

— Та й справді це ж божевільний!

— їй-бо, метре Клод, — помовчавши трохи, знову почав кум Туранжо, — ви просто спантеличили мене. Я мав надію попросити у вас дві поради: щодо мого здоров’я і щодо моєї зірки.

— Добродію, — відповів архідиякон, — якщо тільки це привело вас сюди, то ви даремно втомлювалися, піднімаючись до мене сходами. Я не вірю в медицину. Я не вірю в астрологію.

— Справді? — здивовано вигукнув кум Туранжо. Котьє вимушено засміявся.

— Ну що, тепер ви самі бачите, що він божевільний, — стиха сказав Котьє кумові Туранжо. — Він не вірить в астрологію!

— Невже можна, — вів далі дом Клод, — уявляти, наче кожен промінь зірки є ниткою, яку прив’язано до голови людини!

— А в що ж ви вірите? — спитав кум Туранжо.

Архідиякон хвилину вагався, на його обличчі проти волі з’явилася похмура посмішка, яка ніби заперечувала вимовлені ним слова:

— Credo in Deum [78]

— Dominum nostrum [79], — додав, перехрестившись, кум Туранжо.

— Amen [80], — закінчив Котьє.

— Вельмишановний метре, — не вгавав Туранжо, — я радію душею, що бачу вас таким непохитним у вірі. Але невже, бувши великим ученим, ви дійшли до того, що перестали вірити в науку?

— Ні, — відповів архідиякон, схопивши кума Туранжо за руку, і живий вогонь спалахнув у його потьмянілих очах. — Ні, я не відкидаю науки. Бо ж на те я, впиваючись пазурами в землю, так довго повз на животі крізь незліченні розгалуження цієї печери, щоб далеко поперед себе, в кінці темного проходу, помітити світло полум’я, щось ясне, напевне відблиск тієї сліпучої головної лабораторії, де всі терпеливі й мудрі знаходять бога.

— Але, зрештою, — перебив Туранжо, — що ви вважаєте справжнім і незаперечним?

— Алхімію. Котьє аж скрикнув:

— Пробачте, дом Клоде, алхімія, безперечно, має свою цінність, але навіщо нехтувати медициною і астрологією?

— Ваша наука про людину — ніщо! Ваша наука про небо — ніщо! — владно промовив архідиякон.

— Це все одно, що одним махом покінчити з Епідавром і Халдеєю, — ¦ глузуючи, зауважив медик.

— Послухайте, месіре Жак. Кажу щиро. Я не медик короля, і їх величність не подарували мені Дедалівського саду, щоб з нього я спостерігав сузір'я. Не гнівайтесь і вислухайте мене. Я не кажу про медицину, яка є цілком безглуздою, але скажіть, які істини добули ви з астрології? Перелічіть мені достоїнства вертикального бустрофедона, відкриття, зроблені за допомогою чисел зіруф і зефірот.

— Ви, може, почнете заперечувати симпатичну силу клавікули і те, що від неї веде свій початок уся кабалістика?

— Помилковий погляд, месіре Жак! Жодна з ваших формул не дає позитивних наслідків. А тим часом в алхімії є справжні відкриття. Чи станете ви заперечувати такі факти: лід, що пролежав тисячоліття в надрах землі, перетворюється на гірський кришталь; свинець є прабатьком усіх металів (бо золото не метал, золото — світло). Отож для свинцю досить чотирьох періодів, по двісті років кожен, щоб поступово перетворитися на червоний миш’як, з червоного миш’яка — на олово, з олова — на срібло. Це хіба не факти? Але вірити в клавікулу, в лінію долі та в зорі так само смішно, як заодно з жителями Китаю вірити, що іволга перетворюється на крота, а хлібні зернята на золотих рибок!

— Я вивчав герметику, — вигукнув Котьє, — і тверджу!.. Запальний архідиякон не дав йому докінчити.

— А я вивчав медицину, астрологію і герметику. Але тільки в цьому криється правда (і, кажучи це, він узяв із скриньки колбу, наповнену тим порошком, про який ми вже згадували), тільки тут міститься світло! Гіппократ — омана, Уранія — омана, Гермес — ось де мисль. Золото — це сонце, уміти робити золото, це — бути рівним богові. Ось єдина наука. Я вивчив медицину й астрологію до самих глибин і кажу вам: все це ніщо! Ніщо! Тіло людське — річ незбагненна; світила — річ незбагненна!

І він величним і натхненним рухом відкинувся на спинку крісла. Кум Туранжо мовчки дивився на нього. Котьє вимушено посміхався, непомітно знизував плечима і стиха повторював: «Безумець!»

— А ваша чудесна мета? — раптом заговорив кум Туранжо. — Ви до-сягли її? Ви зробили золото?

— Коли б я його зробив, — повільно й чітко, немов зважуючи кожне слово, відповів архідиякон, — то короля Франції звали б Клодом, а не Людовіком.

Кум Туранжо насупив брови.

— Та що це я кажу? — вів далі з погордливою посмішкою дом Клод. — Що для мене трон Франції, коли я мав би змогу відновити Східну імперію!

— Щасти вам боже! — сказав Туранжо.

— Ох, нещасний безумець! — промимрив Котьє. Архідиякон проказав, немов розмовляючи сам з собою:

— Та ні, я ще тільки повзаю; обдряпую собі лице й коліна об гостре каміння підземних ходів. Я поки що передбачаю, але ще не бачу! Не читаю, а тільки розбираю по складах!

— А коли навчитеся читати, то зробите золото? — спитав кум Туранжо.

— Хто ж у цьому сумнівається? — вигукнув архідиякон.

— У такому разі, — богородиця свідком, як мені потрібні гроші, — і я б дуже хотів навчитися читати по ваших книгах. Скажіть, вельмишанований метре, ваша наука часом не ворожа і не противна пречистій діві?

На це питання дом Клод відповів з гордовитим спокоєм:

— А кому ж я служу як архідиякон?

— Це правда, метре. Отже, чи не були б ви такі ласкаві посвятити мене в таємниці вашої науки? Навчіть мене читати по складах за вами.

Клод прибрав величну позу, немов якийсь первосвященик Самуїл.

— Старче, щоб пуститися в мандри через цей таємничий світ, треба мати перед собою значно більше років, яких у вас уже немає. Ваша голова вже давно посивіла, а з цієї печери виходять сиві, а входять до неї тільки з чорним волоссям. Наука й сама чудово вміє знебарвити, зсушити і покласти борозни на людські обличчя й не потребує, щоб старість приносила їй свої, вже зморшкуваті лиця. Якщо ви у ваші роки все ж маєте тверде бажання стати учнем і вивчати небезпечну азбуку мудреців, гаразд, приходьте до мене, я спробую. Я не примушу вас, немічного старого, вивчати ні усипальні пірамід, про які згадує стародавній Геродот, ні цегляної вежі Вавілона, ні велетенського, з білого мармуру, святилища індійського храму в Еклінзі. Я так само, як і ви, не бачив халдейських кам’яних споруд, що відтворюють священну форму Сікри *, ні зруйнованого храму Со-ломона, ні розбитої кам’яної брами з гробниці ізраїльських царів. Ми задовольнимося уривками з книги Гермеса, що є у нас. Я поясню вам значення статуї святого Христофора, символи сівача та двох ангелів порталу Святої Каплиці, з яких один занурив свою долоню в чашу, а другий — сховав свою в хмарі…

Саме в цю хвилину Жак Котьє, який спочатку був спантеличений палкими словами архідиякона, тепер, відчувши новий приплив сил, перебив його тріумфуючим тоном ученого, що виправляє помилку свого колеги:

Erras, amice Claudi [81]. Символ — не число. Ви помилково вважаєте Орфея за Гермеса.

— Це ви помиляєтесь, — поважно відповів архідиякон. — Дедал — це підмурок, Орфей — стіни, Гермес — будівля в цілому. Отож, — провадив він далі, звертаючись до Туранжо, — ви прийдете, коли забажаєте. Я покажу вам крихточки золота, що осіли на дні тигля Ніколя Фламеля, і ви порівняєте їх із золотом Гійома Паризького. Я відкрию вам таємничі властивості грецького слова peristera [82]. Але насамперед я навчу читати одну по одній мармурові літери алфавіту, гранітні сторінки великої книги. Від порталу єпископа Гійома і від Сен-Жан-ле-Рон ми пройдемо до Святої Каплиці, а потім до будиночка Ніколя Фламеля на вулиці Маріво, до його могили на цвинтарі Невинних, до двох його госпіталів на вулиці Мон-морансі. Я навчу вас розбирати ієрогліфи, якими вкриті чотири великі залізні решітки на Залізній вулиці та на порталі шпиталю Сен-Жерве. Ми разом поступово розберемося також у тому, про що розповідають фасади церков Сен-Ком, Сен-Женев'єв-дез-Ардан, Сен-Мартен, Сен-Жак-де-ла-Бушрі…

Туранжо, незважаючи на весь свій розум, що світився в його погляді, вже давно перестав розуміти дом Клода. Він перепинив його: — Годі-бо! Про які це книжки ви згадуєте?

— А ось одна з них! — сказав архідиякон.

І, відчинивши вікно своєї келії, він показав пальцем на велетенський Собор богоматері, який на тлі усіяного зірками небосхилу вирізьблювався чорним силуетом обох своїх башт, кам’яних боків і всього свого дивовижного корпусу; він нагадував величезного двоголового сфінкса, що розсівся посеред міста.

Якийсь час архідиякон мовчки вдивлявся у велетенську будівлю, потім, зітхнувши, простягнув праву руку до друкованої книги, що лежала розгорнутою на столі, а ліву — витягнув до Собору і, переводячи сумовитий погляд з книги на храм, промовив:

— На жаль! Це вб'є т. е.

Котьє, який поспішно підійшов до книги, не втримавсь і вигукнув:

— Годі-бо! Та що ж тут такого страшного: «Glossa in epistolas D. Pauli», Norimbergae, Antonius Koburger. 1474 [83]. Це річ не нова. Книжка П'єра Ломбара — звід сентенцій. А може, ця книга лякає вас тому, що вона друкована?

— Ви вгадали, — сказав Клод. Немов поринувши у глибокі роздуми, він стояв, притискуючи зігнутим пальцем фоліант, що вийшов з-під славних нюрнберзьких друкарських пресів. Потім він додав такі загадкові слова: — На жаль, великі речі знищуються малими; один-однісінький зуб кришить цілу товщу. Нільський щур убиває крокодила; меч-риба вбиває кита, книга вб'є будівлю!

Монастирський дзвін подав сигнал гасити вогонь у ту мить, коли метр Жак, невідомо вже вкотре, стиха повторив своєму супутникові: «Він безумець!» На цей раз Туранжо відповів: «Мабуть, що так!»

Настав час, коли жодна стороння людина не могла залишатися на території монастиря. Гості зібралися йти.

— Метре, — промовив, прощаючись із архідияконом, кум Туранжо, — я люблю вчених і ціню їхній високий розум, а до вас я відчуваю особливу пошану. Приходьте завтра до палацу Турнель і спитайте абата із Сен-Мартен-де-Тур.

Архідиякон повернувся до своєї келії зовсім приголомшений, зрозумівши нарешті, хто такий кум Туранжо. Він пригадав те місце із збірки грамот монастиря Сен-Мартен-де-Тур, де сказано: «Abbas beati Martini scilicet rex Franciae, est canonicus de consuetudine et habet parvam praebendam quam habet sanctus Venantius et debet sedere in sede thesaurarii» [84].

Люди казали, що відтоді архідиякон мав часті розмови з Людовіком XI, коли їх величність прибували до Парижа, та що довір'я, яким користувався Клод, непокоїло Олів'є ле Дена і Жака Котьє, який, за своїм звичаєм, грубо дорікав за це королю.

II. ЦЕ ВБ'Є ТЕ




Наші читачки пробачать нам, якщо ми на хвилину відхилимося, щоб спробувати розгадати значення загадкових слів архідиякона: «Це вб'є т. е. Книга вб'є будівлю».

Як нам здається, за цими словами крилася подвійна думка. Насамперед це була думка священика: страх духовної особи перед новою силою — друкарством. Це був жах і крайнє здивування слуги вівтаря перед світлоносним друкарським верстатом Гутенберга. Це амвон і манускрипт, усне слово і слово рукописне були в тривозі перед словом друкованим; так переполошився б горобець, побачивши ангела-велетня, який розгортає всі свої шість мільйонів крил. Це був зойк пророка, що вже чує, як вирує і клекоче визволене людство, бачить майбутнє, коли розум похитне віру, а вільна думка повалить з престолу релігію, світ скине з себе ярмо Риму. Було це пророцтво філософа, що помічає, як людська думка здобула крила завдяки друку, лине, немов пара з-під скляного ковпака теократії. То був жах воїна, який, спостерігаючи бронзовий таран, каже: «Башта повалиться». Це означало, що нова сила вже йде на зміну старій. Це означало: друкарство вб'є церкву.

Але за цією першою й, безперечно, найпростішою думкою, була, як ми гадаємо, ще й інша, новітніша, що неминуче випливає з першої, думка, яку важче помітити й легше заперечувати. Був це так само філософський погляд, але вже не тільки священика, а й ученого і митця. Це було передчуття, що людська думка, змінюючи форму, одночасно змінить і засіб її виразу, що панівна ідея кожного покоління вже увічниться іншими засобами, за допомогою іншої матерії, що кам’яна книга, така міцна й довговічна, поступиться місцем ще міцнішій, ще довговічнішій книзі з паперу. З цього погляду неясний вислів архідиякона мав ще й друге значення — тобто, що одне мистецтво поступиться місцем іншому. Він означав: «Друкарство вб'є архітектуру».

Справді, з первісних часів аж до п’ятнадцятого століття християнської ери включно, архітектура була великою книгою людства, тим основним, що виявляло суть людини на різних стадіях її розвитку, чи то фізичного, чи духовного.

Коли пам’ять перших поколінь відчула себе переобтяженою, коли вантаж спогадів людського роду став таким важким і плутаним, що просте летюче слово могло їх порозгублювати в дорозі, тоді ці спогади було записано на грунті найбільш наочно і якнайтривкіше, а водночас найбільш природно — кожен історичний переказ був утілений в якомусь пам’ятнику.

Першими пам’ятниками були звичайні кам’яні брили, яких «не торкалося залізо», як каже Мойсей. Архітектура виникла так само, як усяке письмо. Спочатку вона була азбукою. Ставили сторч камінь, і він був літерою, кожна літера була ієрогліфом, а на кожнім ієрогліфі, немов капітель на колоні, спочивала група ідей. Так робили перші покоління всюди, одночасно, на поверхні всієї земної кулі. «Стоячий камінь» кельтів знаходять і в азіатському Сибіру, і в американських пампасах.

Пізніше створено слова: ставили камінь на камінь, з'єднували гранітні склади, а склади почали утворювати перші слова. Кельтські дольмен і кромлех *, етруський тумулюс *, європейський гальгаль * — це слова. Деякі з них, особливо тумулюси, це імена власні. Іноді, коли каміння було досить і площа велика, виписували цілі фрази. Величезне кам’яне нагромадження в Карнаку * — вже ціла формула.

Нарешті створено було книги. Перекази породили символи і самі щезли під ними, як стовбур дерева щезає під листям. Усі ці символи, в які людство вірувало, поступово зростали, множилися, схрещувалися, ускладнювалися; перші пам’ятники вже не могли їх умістити в собі, і вони вилилися назовні. Пам’ятники були здатні виражати тільки первісну думку, просту, як вони самі, нескладну, таку, що зрослася з грунтом. Символ для свого пишного розквіту потребував будівлі. Отже, архітектура розвинулася разом з людською думкою; вона стала тисячоголовим і тисячоруким велетнем і закріпила в невмирущій наочній і відчутній формі всю цю рухливу символіку. Поки Дедал — символ сили — виміряв, поки Орфей — символ духу — співав, колона — символ літери, аркада — символ складу, піраміда — символ слова, приведені в рух розумом за законами і геометрії, і поезії, гартувалися, об'єднувалися, зливалися, знижувалися, підносилися, громадилися на землі, здіймалися в небо — аж поки під диктовку панівної ідеї епохи написали ті чудові книги, які водночас є також і чудовими будівлями: пагоди в Еклінзі, мавзолей Рамзеса в Єгипті та Соломонів храм.

Первісна думка — слово — містилася не лише в глибині змісту всіх цих будівель, але і в їхній формі. Храм Соломона, наприклад, не був тільки обкладинкою святої книги, він сам був книгою. На кожнім з його концентричних мурів жерці могли читати витлумачене і явлене слово і з святилища в святилище стежити за його перетвореннями, аж поки спостигли слово в його святая святих, в його найконкретнішій формі, що теж належить до архітектури: в кіоті завіту. Отже, слово зберігалося в самій будівлі, але образ слова був утілений на її оболонці так само, як зображення тіла людини на віку її саркофага.

І не тільки форма будівель, але й саме місце, на якому вони зводилися, розкривали висловлювану ними думку. Відповідно до того, світлий чи похмурий був символ, Греція вінчала свої гори милими для ока храмами, а Індія видовбувала свої гори, щоб у них витесати незграбні підземні пагоди, підтримувані шеренгами велетенських гранітних слонів.

Отож протягом перших шести тисяч років світової історії, починаючи з найстародавнішої пагоди Індостану й кінчаючи Кельнським собором, архітектура була найвеличнішою книгою людства. Незаперечність цього і в тому, що не лише кожен релігійний символ, але й кожна людська думка мають у цій велетенській книзі свою сторінку і свій пам’ятник.

Будь-яка цивілізація починається з теократії, а кінчається демократією. Цей закон заміни єдиновладдя свободою записаний в архітектурі. Бо, звертаємо на це увагу, не слід думати, що будівельне мистецтво здатне тільки споруджувати храми, відображати міфи та релігійну символіку, записувати ієрогліфами на кам’яних сторінках таємничі скрижалі законів. Якби воно було так, то в силу того, що в кожнім людськім суспільстві настає момент, коли священний символ стирається і блідне під впливом вільної думки, коли людина виривається з-під впливу священика, а розростання філософій і систем роз'їдає обличчя релігії, коли б так було, архітектура не могла б відобразити цей новий стан людського розуму, її сторінки, списані тільки з одного боку, були б пусті з другого, її твір був би незавершений, її книга — неповною. Але це не так.

Візьмімо за приклад середньовіччя, в якому нам легше розібратися, бо воно ближче до нас. Протягом його першого періоду, коли теократія встановлює свій лад в Європі, коли Ватікан збирає й заново групує навколо себе елементи нового Риму, зліпленого з руїн стародавнього Риму, що лежать навколо Капітолія, коли християнство розкопує серед уламків попередньої цивілізації всі шари суспільства і за допомогою цих руїн будує новий ієрархічний світ, основою якого є духовенство, — тоді в цьому хаосі спочатку ледь пробивається якась сила, що торує собі шлях, далі поступово все виразніше під подувом християнства, з-під руки варварів, із звалища мертвої грецької та римської архітектури починає поставати ця таємнича романська архітектура — сестра теократичних споруд Єгипту та Індії, ця немеркнуча емблема чистого католицизму, незмінний ієрогліф папської єдності.

І справді, тогочасна думка відбивається в цьому похмурому, романському стилі. Від нього віє владністю, єдністю, непроникністю, абсолютизмом, словом, папою Григорієм VII; у всьому почувається вплив священика, а не людини, вплив касти, а не народу.

Та ось починаються хрестові походи. Це великий народний рух; а кожен великий народний рух, незалежно від причини й мети, завжди дає ніби осад, з якого виникає дух волелюбності. Нові сили пробиваються на денне світло. Починається бурхливий період жакерій, прагерій і ліг *. Влада розхитується, єдиновладдя розколюється. Феодалізм вимагає поділу влади з теократією, очікуючи неминучої появи народу, що, як звичайно, забере собі лев’ячу частку. Quia nominor leo [85]. Так з-під духовенства починає пробиватися дворянство, з-під дворянства — міська община. Змінилося обличчя Європи. І тоді ж таки відповідно змінюється обличчя архітектури. Вона так само, як і цивілізація, перегорнула сторінку і готова писати під диктовку нового духу часу. З хрестових походів вона повернулася, принісши стрілчасте склепіння, так само, як народи — волелюбний дух. І ось, у міру того, як розпадається Рим, вмирає і романська архітектура.

Ієрогліф залишає храми і переходить на горби замкових башт, щоб надати престижу феодалізмові. Сам храм, ця будівля, колись так підпорядкована догмам, тепер захоплена міщанством, міською общиною, свободою, вислизає з-під влади священика і підпадає під владу митця. Митець перебудовує її відповідно до своїх уподобань. Прощавайте, таїнство, міф, закон! Хай живе фантазія і примха! Священикові аби мати свій храм і вівтар, більше він нічого й не вимагає. А стіни належать митцеві.

Відтоді книга архітектури вже не належить духовенству, релігії, Риму — вона під владою фантазії, поезії, народу. Звідси раптові й незліченні перетворення цієї архітектури, що має за собою тільки три століття — перетворення, які так вражають нас після стійкої нерухомості архітектури романської, що налічує шість чи сім століть.

Тим часом мистецтво рухається вперед велетенськими кроками. Геній народу, в усій своєрідності його творчості, виконує ті завдання, що їх колись виконували єпископи. Кожне покоління мимохідь вписує свій рядок до цієї книги. Воно зішкрябує стародавні романські ієрогліфи з фасадів храмів, і вже з великими труднощами можна розібрати, як з-під новона-несених символів пробивається стара догма. Релігійний кістяк ледве помітний під покривом народної творчості. Важко уявити собі, яких віль-ностей припускалися архітектори, навіть коли йшлося про церкви. Ось капітелій у вигляді вирізьблених монахів і монашок, що непристойно обнімаються, як, наприклад, у Каміновій залі Палацу правосуддя. Ось історія Ноя, «буква в букву» вирізьблена на головному порталі в Буржі. Ось вакхічний монах з ослячими вухами і келихом у руці регоче в лице всій братії, як, наприклад, на умивальнику в Бошервільському абатстві. За тих часів вирізьблена на камені думка користувалася привілеєм, схожим на сучасну свободу нашої преси. Це був період свободи архітектури.

Ця свобода заходить дуже далеко. Іноді символічний зміст якогось порталу, фасаду або й цілого храму є чужий, а то й просто ворожий релігії й церкві. Уже в тринадцятому столітті Гійом Паризький, а потім у п’ятнадцятому — Ніколя Фламель написали не одну таку єретичну сторінку. Весь Сен-Жак-де-Бушрі був утіленням духу опозиції.

Тогочасна думка могла бути вільною лише в архітектурі, тож і повністю вона могла бути висловлена тільки в тих книгах, що звалися будівлями. Інакше, якби вона замість цієї мурованої форми необачно набрала форми манускрипта, її прилюдно спалила б рука ката. Думка, втілена в церковному порталі, була б свідком страти думки, втіленої в книзі. Тому, маючи єдиний шлях, щоб вийти на світло денне, шлях архітектури, вона прагнула до нього звідусюди. Це й зумовило появу такої безлічі церков, які вкрили Європу, кількість їх така численна, що, навіть перерахувавши їх, важко було її уявити. Усі матеріальні й духовні сили суспільства зосереджувалися в одному: в архітектурі. Таким чином, під приводом спорудження божих храмів велично розвивалося мистецтво.

За тих часів той, хто народжувався поетом, ставав архітектором. Розпорошений серед народних мас геній, пригнічуваний феодалізмом, немов тим «testudo» [86] з бронзових щитів, маючи вихід тільки в архітектурі, знаходив свій вияв у цій формі мистецтва, а його епічні твори набирали форми соборів. Усі інші мистецтва підпорядковувались архітектурі. Вони були робітниками, що споруджували великий твір. Архітектор — поет — майстер об'єднував у самому собі скульптуру, що оздоблювала фасад, живопис, що розцвічував вітражі, музику, що розгойдувала дзвони й гула в органних трубах. Навіть нещасна поезія, що вперто животіла в манускриптах, коли вона хотіла мати хоч якесь значення, мусила включитися в будівлю, перетворившись на гімн або хорал. Таку саму роль у релігійних святах Греції відіграли Есхілові трагедії або «Книга буття» — у храмі Соло-мона.

Отже, аж до Гутенберга, архітектура є головною формою письменства, спільного для всіх народів. До цієї гранітної книги, розпочатої на Сході, продовжуваної стародавніми Грецією та Римом, середньовіччя вписало останню сторінку. Зрештою, це явище заміни кастової архітектури архітектурою народною, яке ми щойно відмітили у середніх віках, аналогічно повторюється в людській свідомості і за інших великих історичних епох.

Подамо лише в загальних рисах той закон, широке пояснення якого вимагало б цілих томів. На Сході, у цій колисці первісного людства, після індуської архітектури прийшла архітектура фінікійська — ця пишна мати арабської архітектури; за античних часів, після єгипетської архітектури, різновидами якої є етруський стиль і циклопічні будівлі, настає доба грецької архітектури та її продовження — римський стиль, обтяжений карфагенським куполом; у пізніші часи архітектуру романську змінила готична. І, поділяючи на дві групи ці три види, в усіх трьох старших сестер — індуській, єгипетській та романській архітектурі — ми знайдемо однаковий символ: теократію, касту, єдиновладдя, догму, міф, бога; а в трьох молодших сестер — фінікійській, грецькій і готичній архітектурах, незалежно від усієї різноманітності властивих їм форм, ми матимемо теж тільки одне значення: свободу, народ, людину.

Чи буде це брамін, жрець, папа — в індуській, єгипетській та романській архітектурі завжди відчувається священик і тільки священик. Зовсім не те в народній архітектурі — у ній більше розкоші й менше святості. У фінікійській відчувається купець, у грецькій — республіканець, у готичній — городянин.

Основними характерними рисами всякої теократичної архітектури є косність, страх перед прогресом, зберігання традиційних ліній, освячення первісних зразків, підпорядкування всіх форм людського тіла, витворів природи незбагненній химерності символа. Це темні книги, читати які можуть лише втаємничені. Зрештою, кожна форма, навіть кожне її викривлення має значення, яке робить їх недоторканними. Марно вимагати від індуської, єгипетської чи романської архітектури, щоб вони змінили свій рисунок, поліпшили свою різьбу. Будь-яке вдосконалення для них — блюзнірство. Косність догми, застигши в камінні створених нею пам’яток, здається, піддала їх повторному скам’янінню. Навпаки, характерними рисами будівель народної архітектури є різноманітність, прогрес, самобутність, багатство, вічний рух. Вони вже настільки відірвані від релігії, що можуть думати про свою красу, невпинно дбати про неї, невпинно вдосконалювати свої прикраси з статуй та арабесок. Вони діти своєї епохи. їм властивий елемент людського, що його вони невпинно домішують до божеського сим-ролу, в ім'я якого ще постають ці будівлі. Саме тому вони зрозумілі кожній душі, кожному розумові, кожній уяві. Вони ще символічні, але легко зрозумілі, як сама природа. Теократична і ця нова архітектура так само відрізняються одна від одної, як відрізняється церковна мова від розмовної, ієрогліф від мистецтва, Соломон від Фідія.

Якщо в загальних рисах, поминувши тисячі доказів і тисячі дрібних зауважень, підсумувати все досі сказане, то висновок буде такий: до п’ятнадцятого століття архітектура була головним літописом людства; за цей час у світі не виникало жодної більш-менш складної ідеї, яка б не була відображена в будівлі; кожна народна ідея і кожен релігійний закон мали свій пам’ятник; словом, кожну значну думку людство відобразило в камені. Чому? Бо всяка думка, чи то релігійна, чи філософська, прагне себе увічнити; бо ідея, що сколихнула одне покоління, хоче сколихувати наступні й залишити по собі слід. І яке ж ненадійне безсмертя манускрипта! А натомість, яка міцна, тривка й довговічна книга — будівля! Щоб знищити написане на папері слово, досить одного палаючого віхтя або одного варвара. Щоб зруйнувати побудоване слово, потрібен або суспільний заколот, або стихійне лихо. Колізей витримав навалу варварів, а піраміди, мабуть, встояли б навіть перед потопом.

У п’ятнадцятому столітті все змінюється.

Людська думка знаходить ще тривкіший, ще витриваліший засіб увічнити себе, до того ж простіший і легший. Валиться трон архітектури. Кам’яні літери Орфея замінюються свинцевими літерами Гутенберга.

КНИГА ВБ'Є БУДІВЛЮ

Винайдення друку — найбільша історична подія. У ньому — зародок усіх революцій. Це зовсім новий спосіб висловлювання людської думкн; думка набуває нової форми; це означає, що той символічний змій, який з часів Адама втілював людський розум, остаточно й безповоротно змінив шкіру.

У вигляді друкованого слова думка стає довговічною, як ще ніколи досі, стає крилатою, невловимою, непереможною. Вона зливається з повітрям. За часів панування архітектури вона, мов гора, могутньо здіймалася над певним століттям, над певною місцевістю. Тепер вона перетворюється на зграю птахів, розлітається в усі боки і водночас перебуває в усіх точках простору.

Повторюємо — хто ж заперечуватиме, що таким чином думка стає майже всемогутньою? Втрачаючи міцність, вона стала живучішою. Довговічність вона змінила на невмирущість. Можна знищити масу, але як викоренити всюдисуще? Настане потоп, гора зникне під хвилями, а птахи все ще літатимуть; і нехай тільки один ковчег залишиться на поверхні всеруй-нуючої стихії, птахи сядуть на нього і разом з ним дочекаються, поки спаде вода, і новий світ, що виникне з цього хаосу, пробудившись, побачить, як над ним ширяє жива й окрилена думка потонулого світу.

І коли врахуєш, що цей новий спосіб вислову думок не тільки краще зберігає їх, але що він до того ж і найпростіший, найзручніший, найдоступніший для всіх, коли подумаєш, що він не вимагає великого вантажу, громіздкого знаряддя, коли порівняти ту думку, яка для свого втілення в будівлі вимагала залучення в дію чотирьох чи п’яти інших мистецтв, тонни золота, гори каміння, лісу, крокв, армії робітників — коли порівняти її з думкою, що набрала форми книги, якій досить трохи паперу, трохи чорнила і одного пера, — то чи ж можна дивуватися, що людський розум відмовився від архітектури заради друку? Перетніть раптово первісне річище каналом, який викопано нижче рівня річки, і річка покине своє річище.

Тож погляньте, як з моменту винаходу друку архітектура потроху занепадає, марніє, відмирає. Ви помітите, що вода в цьому річищі спадає, життєві соки відпливають, що думка століть і народів віддаляється від нього!

У п’ятнадцятому столітті це збайдужіння ще майже непомітне. Друковане слово ще надто слабке, воно здатне лише витягати з архітектури надмір її життєвих соків. Але починаючи з шістнадцятого століття, за-непад сил в архітектурі цілком очевидний. Вона перестає бути головним засобом висловлення суспільних ідей і в жалюгідний спосіб перетворюється на класицизм. З галльської, європейської, самобутньої вона стає грецькою та римською, з правдивої та відповідної добі — псевдокласичною. І саме добу такого занепаду звуть добою Відродження. Проте цей занепад величний, бо старий готичний геній, це сонце, що заходить за гігантськими друкарськими пресами Майнца, ще деякий час пронизує своїм промінням це гібридне накопичення латинських аркад і корінфських колонад.

І це призахідне сонце ми сприймаємо як світанок.

Але з тієї хвилини, як архітектура стає лише мистецтвом, таким самим, як інші, тільки-но вона перестає бути мистецтвом всеосяжним, мистецтвом панівним, тиранічним, вона вже не має сили стримувати розвиток інших мистецтв. Вони визволяються, скидають ярмо архітектури і йдуть своїми шляхами. І кожне з них виграє на цьому розриві. У відокремленні все зростає. Різьблення стає скульптурою, іконопис — живописом, церковний спів — музикою. Сказати б, це імперія, що розпадається по смерті свого Александра і провінції якої стають окремими королівствами.

Так з’явилися Рафаель, Мікеланджело, Жан Гужон, Палестріна * — ці світочі осяйного шістнадцятого століття.

Одночасно починається всебічне визволення людської думки. Вже єре-сіархи середніх віків зробили широкі проломи в католицизмі *. Шістнадцяте століття остаточно розбиває єдність церкви. До винайдення друкарства реформація була б лише церковним розколом, друкарство робить її революцією. Без книгодрукування єресь була б немічною. Волею фатуму чи провидіння Гутенберг — предтеча Лютера.

Отож, коли остаточно зайшло сонце середніх віків, коли готичний геній назавжди згас на горизонті мистецтва, архітектура все більше тьмяніє, блідне. Друкована книга — той шашіль, що точить будівлю, смокче її й гризе. Будівля, мов те дерево, що оголюється, втрачає листя, сохне на очах. Архітектура стає мізерною, убогою, вона — ніщо. Вона вже нічого не висловлює — навіть спогаду про мистецтво давніх часів. Полишена сама на себе, покинута іншими мистецтвами — бо і людська думка покинула її — вона, за браком справжніх митців, закликає на допомогу ремісників. Проста шибка замінює вітраж, каменяр заступає скульптора. Зникає сила, оригінальність, життєвість, внутрішній зміст. Немов злиденний майстровий, архітектура животіє на самому тільки копіюванні. Мабуть передчуваючи, що з шістнадцятого століття почнеться відмирання архітектури, у Мікеланджело з’явилась остання думка, думка відчаю. Цей титан мистецтва нагромадив Пантеон на Парфенон і створив Собор святого Петра в Римі. Це чудовий витвір, який заслуговує на те, щоб залишитись неповторним, останнє зусилля архітектурної самостійності, останній розчерк митця-велетня, поставлений у кінці могутньої кам’яної книги, яка вже закривається.

Що ж робить після смерті Мікеланджело ця жалюгідна архітектура, яка пережила саму себе у вигляді тіні й примари? Бере Римський Собор святого Петра, копіює його, пародіює. Це вже справжня жалюгідна манія. Кожне століття має свій Собор святого Петра: сімнадцяте — Валь-де-Грас, вісімнадцяте — церкву святої Женев'єви. Кожна країна має свій собор святого Петра: Лондон — свій, Петербург — свій*. А Париж має їх два чи три. Та все це — спадщина, що не має ніякої вартості, останнє белькотіння постарілого великого мистецтва, що перед смертю дитиніє.

Коли з характерних пам’ятників, про які щойно йшлося, ми перенесемо свою увагу на загальний стан архітектурного мистецтва, за період від шістнадцятого до вісімнадцятого століття, ми помітимо ті самі ознаки виснаження й відмирання. Починаючи від Франціска II, архітектурна форма будівлі дедалі більше згладжується й відкриває подібну до кістяка схудлої, хворої людини геометричну форму. Привабливі лінії митця поступаються місцем холодним і суворим лініям геометра. Будівля перестала бути будівлею, це — просто многогранник. Проте архітектура силкується прикрити свою наготу. І ось грецький фронтон вводиться в римський і навпаки. Це знову той самий Пантеон у Парфеноні, той самий Собор святого Петра в Римі. Ось цегляні будинки з наріжними каменями доби Генріха IV; ось Королівський майдан і майдан Дофіна. Ось церкви часів Людовіка XIII, важкі, присадкуваті, низькі, незграбні, придавлені куполом, наче горбом. Ось архітектура часів Мазаріні, колеж Чотирьох Націй *, ця погана підробка під італійські будівлі. Ось палаци Людовіка XIV, довгі дворянські казарми, непривітні, холодні, нудні. Ось нарешті будівлі часів Людовіка XV, з листям цикорію, макарончиками та всіма тими бородавками й наростами, що опоганюють цю стару, ветху архітектуру, хоч беззубу, та кокетливу. Від Франціска II до Людовіка XV недуга зростала в геометричній прогресії. Від старого мистецтва лишилися самі шкіра та кості. Воно жалюгідно конає.

А що тим часом діється з друкарством? Усі життєві сили, що залишають архітектуру, вливаються в нього. У міру того, як архітектура занепадає, друкарство розвивається й зростає. Запас сил, який людська думка витрачала на спорудження будівель, відтепер витрачається на створення книг. Так, з шістнадцятого століття друкарство, порівнявшись із умираючою архітектурою, веде проти неї боротьбу і вбиває її. У сімнадцятому воно вже настільки могутнє, тріумфуюче і певне своєї перемоги, що може влаштувати світові бенкет великого літературного століття. У вісімнадцятому, після тривалого перепочинку, при дворі Людовіка XIV, воно хапається за старий меч Лютера, озброюючи ним Вольтера, і бурхливо кидається в наступ на цю стару Європу, уже вбивши перед тим її архітектурну форму. Наприкінці вісімнадцятого століття друкарство завершує свою нищівну роботу. У дев’ятнадцятому столітті воно почне заново будувати.

Отже, спитаємо тепер, яке з цих двох мистецтв протягом трьох століть є справжнім представником людської думки? Яке з них її відображає? Яке відбиває не тільки її літературні й схоластичні захоплення, але й увесь її широкий, глибокий, всеосяжний рух? Яке постійно, незмінно й безперервно нашаровується на роді людському, цьому тисячоногому страховиську, що рухається вперед? Архітектура чи друкарство?

Друкарство. Не слід помилятися: архітектура вмерла, вмерла безповоротно, вбита друкованою книгою, вбита тому, що вона менш тривка, що вона дорожче коштує. Кожен собор — це мільярд. Уявіть собі тепер, яких величезних коштів треба було б, щоб знову написати архітектурну книгу; щоб знову вкрити землю тисячами будівель; щоб повернутися до тих часів, коли кількість пам’ятників була така, що, за словами очевидця, «здавалося, наче струснувшись, світ скинув із себе старий одяг, щоб убратися в білі церковні шати». (Erat enim ut si mundus, ipse excutiendo semet, rejecta vetustate, candidam ecclesiarum vestem indueret. Glaber ra-dulphus).

Книга так швидко створюється, так мало коштує і здатна так далеко поширитися! То хіба дивно, що вся людська думка йде цим схилом? Це, зрештою, не означає, що архітектура вже неспроможна створити то тут, то там якийсь окремий чудовий пам’ятник. Ще час від часу, навіть за панування друку, з’являтимуться колони, відлиті з гармат цілою армією, як за панування архітектури цілим народом створювалися із зібраних і злитих воєдино уривків Іліади й Романсеро, Махабхарати і Нібелунги *. Видатний твір якогось геніального архітектора може випадково з явитися і в двадцятому столітті так, як у тринадцятому з’явився твір Данте. Але архітектура вже ніколи не стане мистецтвом суспільним, мистецтвом колективним, мистецтвом панівним. Велика поема, велика будівля, великий твір людства вже не будуватиметься, а друкуватиметься.

І в майбутньому, якщо архітектура випадково й підніметься, то вже ніколи вона не буде володаркою. Вона підпаде під закони літератури, яка колись корилася її законам. Взаємини обох мистецтв різко змінилися. Безперечним є те, що за епохи архітектури поетичні твори — щоправда, нечисленні — були подібні до архітектурних пам’ятників. В Індії — поеми Віаза *, заплутані, химерні, непроникні, як пагода. На Сході, в Єгипті — поезія, як і архітектура, велична й незворушна; в стародавній Греції вона має красу, ясність, спокій; у християнській Європі — велич католицизму, простодушність народу, багатий і пишний розквіт епохи оновлення. Біблія подібна до пірамід, Іліада — до Парфенону, Гомер — до Фідія. Данте в тринадцятому столітті — це остання романська церква, Шекспір у шістнадцятому— останній готичний собор.

Отож, щоб коротко підсумувати все, на чому ми зупинилися, скажемо: людство має дві книги, два літописи, два заповіти — архітектуру й друкарство, біблію кам’яну й біблію паперову. Без сумніву, коли порівняти ці дві біблії, так широко розкриті у віках, мимоволі стає шкода наочної величі гранітного письма, цього велетенського алфавіту, складеного з колонад, обелісків, порталів, цих споруджених людьми гір, що вкривають світ і тягнуться в минуле, від піраміди до дзвіниці, від Хеопса до Страсбурзького собору. Треба невпинно перечитувати минуле по цих мармурових сторінках. Треба милуватися з цієї книги, написаної архітектурою, невпинно перегортати її сторінки; але не слід заперечувати й величі будівлі, спорудженої друкарством.

Ця будівля воістину велична. Якийсь статистик підрахував, що, кладучи один на один усі томи, які від часів Гутенберга вийшли з-під пера, можна б заповнити простір між Землею й Місяцем; та не про таку велич збираємося ми говорити. Хоча, коли спробуємо охопити думкою викінчений образ усіх нагромаджених аж до наших днів друкованих творів, чи не постане перед нами така цілість як неосяжна споруда, підмурком якої є увесь світ, споруда, над якою людство працює невтомно, могутня вершина якої губиться в непроглядному тумані майбутнього? Це якийсь мурашник умів. Це вулик, куди золоті бджілки уяви зносять свій мед; споруда з тисячами поверхів. Тут і там на її стінах зяють похмурі печери науки, які перехрещуються в її надрах. Всюди на поверхні стін мистецтво щедро розгорнуло перед нашими очима свої арабески, розети й мережива. Тут кожен поодинокий твір, хоч би яким відокремленим та примхливим він здавався, має своє місце, свій виступ. Тут усе пройняте гармонією. Від собору Шекспіра до мечеті Байрона над цією метрополією людської думки безладно громадяться тисячі дзвіничок. Біля підніжжя споруди відтворено кілька старовинних грамот людства, не відбитих в архітектурі. Ліворуч від входу вмуровано старий, з білого мармуру, барельєф Гомера, праворуч — Біблія підносить свої сім голів з багатьма язиками. Далі їжиться гідра Романсеро, а також кілька інших гібридних постатей, Веди й Нібелунги.

Проте ця чудова споруда все ще не закінчена. Друкарство, цей велетенський механізм, що безупинно викачує всі розумові соки суспільства, невтомно вивертає із своїх надр нові будівельні матеріали для свого творення. Людство — все у риштуваннях. Кожен розум — це муляр. Навіть найпокірніший з них замуровує щілину або кладе свій камінь — навіть Ре-тіф де ла Бретон * тягне свій кошик щебінки. Щоденно зростає новий шар кам’яної кладки. Незалежно від окремого, самостійного внеску кожного письменника, є частки, що їх вони вносять спільно. Вісімнадцяте століття дало «Енциклопедію» *, доба революції створила «Монітер» *.

Воістину друкарство — це теж споруда, яка зростає і лине вгору нескінченними спіралями; у ній така сама мішанина мов, безперервна діяльність, невтомна праця, запекле змагання всього людства; у ній — обіто-ваний притулок для думки на випадок нового всесвітнього потопу, нового нашестя варварів. Це друга Вавілонська башта роду людського.


КНИГА ШОСТА


Illustration

Illustration

І. БЕЗСТОРОННІЙ ПОГЛЯД НА СТАРОВИННУ МАГІСТРАТУРУ


Надзвичайно щасливою людиною був року божого 1482-го шляхетний Робер д’Естутвіль, рицар, сйор де Бейн, барон д'Іврі й Сент-Андрі в ла Марш, радник і камергер короля та паризький прево. Минуло вже сімнадцять років з того часу, коли він одержав від короля 7 листопада 1465 року, тобто року появи комети [87], цю чудову посаду, що її вважали скоріше вотчиною, аніж службою: dignitas, — каже Іоанн Лемней, — quae cum non exiqua potestate politiam concernente, atque praerogativis multis et juribus conjuncta est [88].

Дивно було бачити в 1482 році на королівській службі дворянина, призначення на посаду якого видано ще за часів одруження побічної доньки Людовіка XI з позашлюбним сином герцога Бурбонського. У той день, коли Робер д’Естутвіль заступив Жана де Вільє в званні паризького прево, метр Жеан Дове зайняв місце месіра Елі де Торрета, першого голови трибуналу вищого суду; Жеан Жувенель Дезурсен витіснив П'єра де Морвільє з посади верховного судді Франції, а Реньйо де Дорман не виправдав сподівань П'єра П’юї на одержання місця постійного доповідача при королівському суді, зайнявши його сам. Ось скільки людей змінилося в званнях голови, канцлера верховного суду і доповідача відтоді, коли Робер д’Естутвіль дістав посаду паризького прево. її він дістав «на збереження», як про це провіщали жалувані грамоти, і, безперечно, він добре зберігав цю посаду. Він учепився в неї, вріс у неї, він настільки з нею зріднився, що уник тієї манії змін, якою був пройнятий Людовік XI, король недовірливий, сварливий і діяльний, який вважав, що, завдяки частим змінам, призначенням та усуванням, він підтримуватиме гнучкість своєї влади. Більше того, славний рицар домігся для свого сина права успадкування після його, Робера, смерті цієї посади. І ось уже два роки, як поруч його імені, в перших рядках реєстру постійних членів паризького міського суду красується ім'я дворянина Жака д’Естутвіля, зброєносця. Виняткова, звичайно, і небувала ласка! Правда, слід визнати, що Робер д’Естутвіль був хоробрим солдатом, що він мужньо підняв рицарський прапор проти «Ліги суспільного блага», що він підніс королеві в день її в'їзду до Парижа, 14… року, напрочуд гарного цукрового оленя. До того ж він користувався особливою прихильністю месіра Трістана л’Ерміта, голови королівського суду.

Надзвичайно солодким і приємним було життя месіра Робера. Насамперед дуже добра платня, до якої долучалися й звисали, мов додаткові грона в його винограднику, прибутки від цивільної та кримінальної канцелярії всієї судової округи, та ще й прибутки з цивільних і кримінальних справ, які розглядалися в судових залах підвалля Шатле, не рахуючи деяких невеликих зборів у його користь за переїзд через мости Мант і Корбейль, копиткового мита з паризьких базарів за продаж безрогої худоби та збіжжя, а також поборів з міряльників дров і вагарів солі. Додайте до цього насолоду роз'їжджати верхи по місту в супроводі цілого почту общинних старост і квартальних наглядачів, одягнутих у напівчервоні й напівбрунатні вбрання і вирізнятися серед них своїм шоломом, пом’ятим у битві під Монлері, та чудовим військовим убранням, яким ви можете захоплюватися ще й сьогодні, бо воно вирізьблене на гробниці Робера д’Естутвіля в абатстві Вальмон у Нормандії. А далі, хіба це не втіха, — мати цілковиту зверхність над судовими старшинами, воротарем і вартою Шатле, двома членами суду Шатле, auditores Castelleti [89], шістнадцятьма комісарами шістнадцятьох кварталів, тюремником Шатле, чотирма меншими чиновниками, ста двадцятьма кінними сержантами, ста двадцятьма сержантами-жезлоносцями, начальником нічного дозору з усіма йому підлеглими? А хіба це дрібниця — вершити правосуддя у найважливіших справах, мати право колесувати, вішати й четвертувати, не рахуючи дрібної юрисдикції в першій інстанції (in prima instantia, як сказано в хартіях) по всьому паризькому віконтству, так почесно наділеному сімома дворянськими судовими округами? Чи можна собі уявити щось привабливіше, ніж провадити арешт, чинити суд і розправу, як це щоденно робив месір Робер д’Естутвіль у Великому Шатле під широким приземкуватим склепінням епохи Філіппа-Августа — і щовечора вертатися на відпочинок до свого чарівного будиночка за огорожею королівського палацу, на вулиці Галілея, що його він одержав як посаг за дружиною, Амбруазою де Лоре. Адже прево бував стомлений тим, що відправляв усіляких бідолах ночувати у «тій маленькій халупі на Шкуродерній вулиці, яку судді та старшина Парижа часто використовували під в’язницю, бо вона мала одинадцять футів завдовжки, сім футів та чотири дюйми завширшки й одинадцять футів заввишки»! [90]

Месір Робер д’Естутвіль не обмежувався тільки своїми судовими правами прево та паризького віконта, він ще закидав оком і в'їдливим словом у верховний королівський суд. Не було такої хоч скільки-небудь високопоставленої особи, яка, перш ніж попасти до ката, не пройшла б через його руки. Це він подався у Бастілію Сент-Антуан, щоб доставити на майдан Ринку благородного пана герцога Немурського та щоб відправити на Гревський майдан шляхетного пана Сен-Поля, який упирався і кричав, на велику радість пана прево, що не любив конетабля.

Усього цього, звичайно, більш ніж досить, щоб зробити життя людини щасливим і пишним і щоб пізніше заслужити знаменну сторінку в тій цікавій історії паризьких прево, з якої дізнаємся, що Удард де Вільнев мав будинок на вулиці М’ясників, що Гійом де Лангаст купив велику та малу Савойю, що Гійом Тібу заповідав черницям монастиря святої Женев'єви свої будинки на вулиці Клопен, що Гюг Обріо мешкав у палаці «Дикобраз», і багато інших подробиць приватного життя.

Однак, незважаючи на те, що месір Робер д’Естутвіль мав усі підстави для того, щоб сприймати життя спокійно й радісно, він прокинувся ранком 7 січня 1482 року в дуже похмурому настрої Звідки взявся цей настрій? На таке питання він не зміг би й сам відповісти. Чи був цей настрій навіяний тим, що небо було хмарне, або тим, що пряжка його старої портупеї часів Монлері була погано застебнута й туго стягала його огрядну, як в усіх прево, постать? Чи, може, тому, що він побачив ту зневагу, з якою поставилися до його особи гультяї, що проходили повз його вікна по чотири вряд, у камзолах без сорочок, у дірявих капелюхах, з торбинами та фляжками при боці? Чи, може, це було невиразним передчуттям того, що майбутній король Карл VIII з наступного року уріже прибутки паризького прево на триста сімдесят ліврів шістнадцять соль-дів і вісім деньє? Нехай читач дошукується причини сам, а щодо нас, то ми схильні припускати, що він був у поганому настрої саме тому, що мав поганий настрій.

Зрештою, це був день після свята, обтяжливий день для всіх, а надто для службової особи, що зобов’язана прибирати всі нечистоти в прямому й переносному розумінні цього слова, які кожне свято залишає в Парижі. Крім того, він мав засідати у Великому Шатле. А ми помітили, що судді звичайно роблять так, щоб день свого поганого настрою використати для судових засідань і тим самим мати до своїх послуг когось, на кому можна було б зігнати злість іменем короля, закону та правосуддя.

Тим часом засідання розпочалося без нього. Його роботу, за звичаєм, виконували заступники по цивільних, кримінальних та особливих справах. Уже з восьмої години ранку кілька десятків городян і городянок, скупчені й стиснуті у темному кутку між міцною дубовою перегородкою та стіною залу засідань Шатле, з насолодою споглядали різноманітне і розважальне видовище цивільного й кримінального правосуддя, що його безладно, абияк чинив метр Флоріан Барбедьєн, аудитор Шатле, помічник пана прево.

Зал був невеличкий, низький, склепистий. Стіл із зображенням квітів лілії стояв у глибині перед великим кріслом з різьбленого дуба, яке належало панові прево й було порожнім. Ліворуч від нього — стілець для аудитора, метра Флоріана. Нижче сидів і щось швидко писав протоколіст. Навпроти — юрба; а перед дверима й перед столом — сила-силенна судових слуг у фіолетових камлотових опанчах з білими хрестами на грудях. Два сержанти міської ради общинних старост, одягнені в напівчервоні й напівблакитні камзоли, стояли на варті біля низьких замкнутих дверей, що виднілися позад столу. Єдине вузьке стрілчасте вікно, прорізане в товстому мурі, освітлювало блідим січневим промінням дві кумедні постаті: вирізьбленого химерного кам’яного демона, що звисав з центра склепіння, та суддю, який сидів у глибині залу на тлі королівських лілій.

А й справді, уявіть собі за судовим столом, між двох стосів справ, людину, що сперлася на лікті, поставивши ноги на шлейф власної коричневої суконної мантії, з вуграстим обличчям, що потопає у білому смушковому комірі, два шматочки якого, здавалося, заміняли на ньому брови; уявіть до того ще кліпаючі очі, велично обвислі товсті щоки, що ніби зустрічалися під підборіддям, — і ви матимете образ метра Флоріана Барбедьєна, аудитора Шатле.

І до того ж аудитор був глухий. Зовсім незначна для аудитора вада. Вона аж ніяк не перешкоджала метрові Флоріану судити непохибно і безапеляційно. Зрештою, для судді досить лише вдавати, що він слухає; а шановний аудитор тим краще виконував цю умову, єдино важливу в доброму правосудді, що його увагу не міг відвернути ніякий сторонній шум.

Крім того, серед слухачів була присутня особа, що з суворою вимогливістю стежила за всіма його діями і вчинками. Це був наш друг, Жеан Фролло дю Мулен, школяр, з яким ми вчора познайомились, це «шмигляло», яке можна було зустріти по всіх закутках Парижа, але тільки не перед професорською кафедрою.

— Дивися, — сказав він пошепки своєму супутникові Робену Пуспену, який, сидячи поруч, реготав з його коментарів до сцен, що відбувалися перед їхніми очима, — ось Жанетта де Бюїссон. Гарненька донька гульвіси з Нового ринку! Клянуся душею, він її засуджує, цей стариган! Очевидно, йому бракує не тільки вух, а й очей. П’ятнадцять сольдів і чотири паризьких деньє штрафу за те, що вона начепила на себе пару чоток. Це трохи дорогувато! Lex duri carminis [91]. А це ж хто такий? А! Робен Шьєф де Віль, кольчужний майстер. Це він сплачує вступний внесок за те, що його прийнято до вищезгаданого цеху і що він дістав звання майстра. Що це! О! Двоє дворян серед цих гультіпак! Егле де Суан та Ютен де Мальі — двоє зброєносців, клянуся тілом христовим! Ага! Вони грали в кості. І коли вже я побачу тут нашого ректора? Сто паризьких ліврів штрафу на користь короля! Цей Барбедьєн лупить добряче! Як і годиться глухому. Нехай я перетворюся на мого брата архідиякона, коли це мені перешкодить грати; грати вдень, грати вночі, жити граючи, вмерти граючи, і, програвши останню сорочку, поставити на карту й свою душу! Пречиста діво! А скільки дівок! Так і йдуть одна за одною, мов овечки! Амбруаза Лекюйєр, Ізабо ла Пенет, Берарда Жіронен! Я їх усіх знаю, їй-бо! Штраф! Штраф! Будете знати, як носити золочені пояси! Десять паризьких сольдів! Чепурухи! Ох ти, стара судова пико, глухий дурню! Ох ти, Флоріане, вайло! Ох ти, Барбедьєн, невігласе! Бач, як він розсівся за столом. Він жере позивачів, жере справи, він жере, жує, давиться, набиває собі черево. Штрафи, прибутки від безгосподарного майна, податки, пені, судові витрати, заробітна платня, збитки та прибутки, тортури, в’язниця й темниця, кайдани із стягненням витрат, — це для нього святкові пироги й марципани Іванового дня! Поглянь на цього кабана! Диви! Ще одна жриця кохання. Не хто інший, як сама Тібо ла Тібод. Вскочила в халепу, бо вийшла за межі вулиці Глатіньї. А це що за хлопець? Жоф-руа Мабон, кіннотник стрілецької сторожі. Він всує згадав ім'я боже. Оштрафувати її, цю Тібод! Оштрафувати його, цього Жофруа! Оштрафувати їх обох! Стара глуха тетеря! Він, напевно, переплутав обидві справи. Десять проти одного, що він примусив дівку платити за лихослів'я, а кіннотника — за кохання! Увага, Робене Пуспен! Кого ж це вони вводять? А скільки вартових! Клянусь Юпітером, тут уся зграя гончаків! Мабуть, уполювали великого звіра, самого вепра. Це й справді він, Робене! Це і є вепр, та ще й який! Клянуся Геркулесом, це ж наш учорашній володар, наш папа блазнів, наш дзвонар, наш кульгавий, наш горбань, наш гримасник! Це ж Квазімодо!

Справді, це був він.

Це був Квазімодо, скручений, зв’язаний, у путах і кайданах, під посиленою охороною. Варту очолював сам начальник нічної сторожі, який мав на грудях вигаптуваний герб Франції, а на спині — герб міста. А втім, щодо Квазімодо, то він нічого не мав, крім потворності, що могло б виправдати це скупчення алебард та аркебузів. Він був насуплений, мовчазний, спокійний. Лише його єдине око час од часу кидало гнівний похмурий погляд на пута, що його сковували.

Він оглянув присутніх, але на цей раз погляд його був таким безживним і сонним, що жінки, коли й показували на нього пальцями, то тільки для того, щоб посміятися.

Тим часом метр Флоріан, аудитор, уважно перегортав сторінки позову до Квазімодо, що його подав протоколіст, і, переглянувши, начебто на хвилину замислився. Завдяки цій обережності, до якої він старанно вдавався завжди, починаючи допит, аудитор наперед знав ім'я, звання, провину підсудного, готував заздалегідь репліки на передбачені відповіді і щасливо виплутувався з усіх труднощів допиту, не дуже виявляючи свою глухоту. Документи судової справи були для нього тим самим, що й соба-ка-поводир. А коли ненароком траплялося так, що якимось безглуздим зауваженням чи недоречним запитанням він виявляв свою ваду, то одні сприймали це як глибокодумність, а другі — як дурість. В обох випадках честь магістратури лишалася недоторканою, бо краще, щоб суддя здобув славу дурного чи глибокодумного, аніж глухого. Тому він докладав багато

зусиль, щоб приховати свою глухоту, і це йому так добре вдавалося, що кінець кінцем він і сам себе почав вводити в оману. А втім, це, зрештою, легше, ніж на перший погляд може здатися. Усі горбані ходять, високо піднісши голову, всі заїки — просторікують, усі глухі — говорять тихенько. Що ж до метра Флоріана, то він вважав себе не більше як приглухуватим. Це була та єдина поступка, яку він робив громадській думці, і то тільки у хвилини відвертості й тверезої оцінки своєї особи.

Отже, добре прожувавши справу Квазімодо, він, щоб надати собі більшої величності та безсторонності, закинув голову назад і напівзаплющив очі, так що у цю хвилину він був і глухий, і сліпий. Дві умови, без яких не може бути зразкового судді. І саме в цій величній позі він почав допит.

— Ваше ім'я?

Але тут виник казус, не передбачений законом, — глухий мав допитувати глухого. Квазімодо, якого ніхто не попередив про те, що до нього звертаються із запитанням, пильно дивився на суддю й не відповідав. Глухий суддя, якого ніхто не попередив про глухоту підсудного, подумав, що той відповів, як це робили всі підсудні, і вів далі з властивою йому механічною і тупою самовпевненістю:

— Чудово. Ваш вік?

Квазімодо не відповів і на це запитання.

Суддя, впевнений, що дістав відповідь, проказав:

— Далі. Ваше звання?

Усе та сама мовчанка. А тим часом присутні почали перешіптуватись і перезиратися.

— Досить, — знову промовив незворушний аудитор, думаючи, що підсудний дав вичерпну відповідь і на третє питання.

— Ви обвинувачуєтесь законом: primo [92], у порушенні нічної тиші; secundo [93], у насильницьких, непристойних діях по відношенню до дівчини легких звичаїв, іn praejudicium meretricis [94], tertio [95], у бунті та непокорі стрільцям, які перебувають на службі в нашого володаря короля. Дайте пояснення з усіх цих пунктів. Протоколісте, чи записали ви всі попередні відповіді обвинуваченого?

Коли пролунало це злополучне запитання, вибухнув регіт від лави протоколіста аж до кінця залу, такий бурхливий, такий несамовитий, такий заразливий, такий дружний, що обидва глухі мимоволі звернули на це увагу. Квазімодо відвернувся й зневажливо знизав своїм горбом, тим часом метр Флоріан, не менш здивований, ніж Квазімодо, вважаючи, що регіт викликала якась неповажлива репліка обвинуваченого, а помічене ним знизування плечима Квазімодо підтвердило це припущення, — обурено накинувся на нього.

— Негіднику! Ви дали відповідь, яка заслуговує шибениці! Та чи знаєте ви, з ким говорите?

Такий випад аж ніяк не міг спинити вибух загальних веселощів. Він здався всім таким несподіваним і безглуздим, що несамовитий регіт заразив навіть сержантів міської ради общинних старост, цю породу списоносців, тупість яких була немовби невід'ємною приналежністю їхнього мундира. Лише один Квазімодо зберігав усю серйозність, бо він нічого не розумів з усього, що відбувалося навколо. Суддя, дедалі більше роздратовуючись, вирішив продовжувати у такому ж тоні, сподіваючись нагнати на підсудного страх, який вплине й на слухачів та нагадає їм про пошану до суду.

— А-а, то ти, розпуснику з розпусників і розбійнику з розбійників, дозволяєш собі глумитися з аудитора Шатле, сановника охорони порядку Парижа, з того, на кого покладено обов’язок викрити злочини, проступки й розпусту, контролювати всі ремесла й забороняти монополії, утримувати в порядку бруківку, класти край дрібному перепродажу свійських птахів, водяних птахів і дичини, примушувати правильно міряти дрова та іншу деревину, очищувати місто від нечистот, а повітря — від заразливих захворювань, неухильно займатися громадськими справами, і все це — без платні, не розраховуючи на винагороду! А чи знаєш ти, що мене звуть Флоріан Барбедьєн, що я заступник пана прево, і, крім того, комісар, слідчий, контролер і допитувач, що я користуюсь однаковою владою в паризькому та окружному судах у справах нагляду й судах першої інстанції!..

Немає засобу, який би спинив глухого, що розмовляє з глухим. Бог знає, де й коли прибився б до берега метр Флоріан, який на всіх вітрилах пустився у високу красномовність, якби низькі двері в глибині залу зненацька не відчинилися й не пропустили власною персоною пана прево.

Його поява не спинила метра Флоріана. Він, зробивши поворот на каблуках, зразу спрямував на прево свою бундючну промову, якою він щойно погрожував Квазімодо.

— Монсеньйоре, — сказав він, — я вимагаю для присутнього тут підсудного такої кари, яку ви зволите йому визначити за тяжку й нечувану образу правосуддя!

І він знову сів, задихавшись, витираючи великі краплини поту, що падали з його чола і, мов сльози, змочували розкладені перед ним папери. Месір Робер д’Естутвіль насупив брови і жестом закликав Квазімодо до уваги. Жест був настільки величний і багатозначний, що глухий почав дещо розуміти.

Прево суворо звернувся до нього:

— За який злочин ти потрапив сюди, негіднику?

Неборака, думаючи, що прево питає, як його ім'я, порушив свою звичайну мовчанку і хрипким, гортанним голосом відповів:

— Квазімодо.

Відповідь так мало пов’язувалась із запитанням, що в залі знову вибухнув несамовитий регіт, а месір Робер, почервонівши від люті, закричав:

— Ти й з мене глузуєш, мерзотнику?

— Дзвонар Собору богоматері, — відповів Квазімодо, гадаючи, що він має пояснити судді, хто він такий.

— Дзвонар? — знову загорлав прево, що, як відомо, прокинувся вранці в досить поганому настрої і ладен був спалахнути гнівом і без цих дивних відповідей підсудного. — Дзвонар? Ось я тобі продзвоню канчуками по спині на всіх перехрестях Парижа! Чуєш, ти, негіднику?

— Якщо ви питаєте про мій вік, — промовив Квазімодо, — то я гадаю, що в день святого Мартіна мені мине двадцять років.

Це вже було занадто, і прево не міг більше стриматися.

— Ага! То ти знущаєшся і з прево, негіднику! Панове сержанти-жезлоносці, відведіть цього блазня до ганебного стовпа на Гревському майдані, відшмагайте його й покрутіть з годину на колесі. Присягаюсь, він мені дорого за це заплатить! І я вимагаю, щоб про вирок чотири герольди оповістили по всіх семи округах паризького віконтства.

Протоколіст суду тут-таки взявся складати вирок.

— Клянуся божим черевом! Оце так правильно розсудив! — вигукнув зі свого кутка школяр Жеан Фролло дю Мулен.

Прево озирнувся й знову глянув на Квазімодо своїми палаючими гнівом очима.

— Мені почулося, що цей гультіпака сказав «боже черево»! Протоколісте, додайте ще дванадцять паризьких деньє штрафу за богохульство, і нехай половина цього штрафу піде на побудову церкви святого Євстафія. До цього святого я почуваю особливе благоговіння.

За кілька хвилин вирок був готовий. Його зміст був простий і короткий. Старе звичайне право, що лежало в основі судочинства прево та паризького віконтства, ще не було розроблене головою суду Тібо Байє та Роже Барном, королівським прокурором. Воно тоді не було захаращене тим високим і густим лісом крючкотворства й процедур, що їх обидва ці законники насадили на початку шістнадцятого століття. Усе в цьому праві було ясним, недвозначним і швидко виконуваним. У ньому все йшло прямо до мети, і тут же, наприкінці кожної стежки, що не мали ні густого чагарника, ні закрутів, було колесування, шибениця й ганебний стовп. В усякому разі, кожен знав, що його жде.

Протоколіст подав вирок прево, той приклав до нього печатку і вийшов, щоб продовжувати свій обхід залів судових засідань у такому настрої, який давав підставу побоюватись, що в цей день усі в’язниці Парижа будуть переповнені. Жеан Фролло та Робен Пуспен нишком сміялися. Квазімодо дивився на все байдуже й здивовано.

У ту мить, коли Флоріан Барбедьєн читав вирок перед тим, як його підписати, протоколіста охопило почуття жалю до нещасного засудженого, і, сподіваючись хоч трохи зменшити міру покарання, він якомога ближче нахилився до вуха аудитора і, показуючи на Квазімодо сказав:

— Ця людина глуха.

Він гадав, що спільність фізичної вади викличе жаль у метра Флоріана й піде на користь засудженому. Але, по-перше, як ми вже зауважили, метр Флоріан не хотів, щоб його глухоту помічали. По-друге, він був настільки глухий, що не почув жодного слова, сказаного протоколістом. Проте він хотів показати, що все добре розібрав, і відповів:

— А, он що, це інша справа. Я цього не знав. У такому разі додайте йому ще одну годину біля ганебного стовпа.

І він підписав змінений у цей спосіб вирок.

— Так йому й треба! — вигукнув Робен Пустен, який мав зуб проти Квазімодо. — Це навчить його шанобливіше ставитися до людей.


II. ЩУРЯЧА НОРА


Нехай читач дозволить нам знову привести його на Гревський майдан, який ми з ним залишили вчора, щоб разом з Гренгуаром піти слідом за Есмеральдою.

Десята година ранку. З усього видно, що вчора тут відбувалося свято. Брук укритий усяким сміттям: обривками стрічок, ганчірками, пір'ям з султанів, краплями воску з факелів, недоїдками від всенародного бенкету. Тут і там тиняються групи городян, ворушать ногами погаслі головешки святкового вогнища або, зупинившись перед «Будинком з колонами», із захопленням згадують його вчорашні розкішні прикраси, а сьогодні розглядають на фасаді тільки цвяхи, — залишок учорашніх святкових розваг. Серед натовпу котять свої барила продавці сидру та браги й заклопотано снують туди й сюди перехожі. Стоячи на порогах своїх крамничок, розмовляють і перегукуються крамарі Тільки й чути, що про свято, послів, Коппеноля, папу блазнів; усі наввипередки розповідають і регочуть.

Тим часом чотири кінних стражники, які щойно стали з чотирьох боків ганебного стовпа, вже зібрали навколо себе чимало людей, що до того вештались по майдану, а тепер нудьгували, очікуючи хоча б якої-небудь екзекуції.

Коли тепер читач, надивившись на ці жваві й галасливі сцени, що відбувалися в усіх кінцях майдану, перенесе свій погляд на старовинну напів-готичну, напівроманську будівлю Роландової башти, що в західній частині майдану утворює кут з набережною, він зможе помітити в кінці фасаду башти великий громадський требник, пишно розмальований, захищений від дощу невеличким навісом, а від злодіїв решіткою, яка, однак, дозволяє перегортати його сторінки. Поряд з цим требником видно вузьке стрілчасте віконце, що виходить на майдан, заґратоване двома навхрест вмурованими залізними прутами. Це єдиний отвір, крізь який може проникнути трохи повітря й світла до малесенької, без дверей, комірчини, видовбаної в товщі стіни у нижній частині старовинного будинку. Тиша в комірчині здається тим глибшою і похмурішою, що навколо кишить і вирує найлюд-ніший, найгаласливіший майдан Парижа.

Ця комірчина стала відомою в Парижі близько трьох століть тому, від часу, коли власниця Роландової башти, в жалобі по своєму батькові, який загинув під час хрестових походів, наказала видовбати її в стіні власного будинку, щоб у ній поховати себе назавжди, залишивши із свого палацу тільки це житло, двері до якого були замуровані, а віконце відкрите і взимку, і влітку. Усе своє багатство вона віддала жебракам і богові.

Двадцять років очікувала безутішна дівиця смерті у цій завчасній могилі, проводячи день і ніч у молитві за спасіння душі свого батька, спочиваючи на купі попелу, навіть без каменя під головою, убрана в чорне руб’я, й животіла лише з ласки перехожих, які клали хліб і ставили воду на край віконця; вона жила з того милосердя, яке колись виявляла сама. Вмираючи, переходячи до іншої гробниці, вона заповіла увічнити цю могилу для тих скорботних жінок, матерів, удів або дочок, які, у великому горі чи великому каятті, побажають тут живцем поховати себе, щоб молитися за себе чи за інших. Бідняки, її сучасники, влаштували їй пишне поховання, багате на сльози та благословення; але, на їх превеликий жаль, побожну дівицю, за браком протекції, не було канонізовано в святі. Менш благочестиві з її прихильників сподівалися, що ця справа зможе улаштуватися в раю легше, ніж у Римі, і простодушно молили за небіжчицю не папу, а бога. Більшість задовольнялися тим, що шанувала пам’ять про богобоязливу Роланду, як про святу і, мов реліквії, зберігала клаптики її руб’я. Місто від себе, на честь покійної, встановило громадський требник у стіні біля віконця келії для того, щоб перехожі час від часу там зупинялися, нехай тільки для молитви, яка примусила б їх подумати про милостиню, і щоб бідні затворниці, спадкоємниці Роланди, не вмирали від голоду, всіма забуті. А втім, такого роду могили були нерідким явищем у середньовічних містах. Часто на найбільш людних вулицях, на велелюдних і галасливих базарах у самому центрі їх, під ногами коней, під колесами возів можна було побачити щось подібне до льоху, криниці, замурованої й загартованої хижки, в глибині якої день і ніч молилася людська істота, що добровільно прирекла себе на вічну тугу чи покуту. А людям того часу були невластиві всі ті розмірковування, які викликало б у нас тепер це дивне видовище, ця жахлива келія, своєрідна ланка між домівкою і могилою, цвинтарем і містом, ця жива людина, відрізана від живого суспільства і передчасно зарахована до мертвих, цей світильник, що в темряві споживає свою останню краплю олії; цей мерехтливий вогник життя в ямі, це дихання, цей голос, ця вічна молитва з глибини кам’яного мішка, це обличчя, навіки звернуте до іншого світу, це око, вже освітлене іншим сонцем, це вухо, притулене до стіни могили, ця душа, ув’язнена в тілі, це тіло— в’язень темниці, і під цим подвійним покровом плоті та граніту приглушений стогін стражденної душі — все це не помічалося юрбою. Не схильна до розмірковувань і не дуже витончена тогочасна побожність була сліпа до різноманітних відтінків релігійного подвижництва. Люди сприймали факт у цілому й шанували, поважали, ба навіть вважали святою принесену подвижником жертву, але не аналізували викликаних нею страждань і не дуже їм співчували. Час від часу вони приносили яке-небудь покаяння нещасному мученику, дивилися крізь отвір, чи він ще живий, але вони не знали його імені, і навряд чи знали, як давно почалося його вмирання, а іноземцеві, який їх розпитував про живого кістяка, що гнив у цьому льоху, побожні просто відповідали, якщо там був чоловік: «Це затворник», а коли там була жінка: «Це затворниця».

У ті часи на все дивилися саме в такий спосіб, без метафізики, тверезо, без збільшувального скла, неозброєним оком. Мікроскоп ще не був винайдений ні для явищ світу матеріального, ні для явищ світу духовного.

І хоч згадане релігійне подвижництво не викликало великого захоплення, все ж прикладів такого роду самоув’язнення в містах справді було чимало. Як ми щойно про це згадували, у Парижі була досить велика кількість таких комірчин, де молилися богові або каялись; і майже всі вони були зайняті. Щоправда, і духовенство дбало про те, щоб вони не лишалися порожніми, бо це свідчило б про послаблення релігійного запалу серед віруючих, тому, якщо не було покутників, туди садили прокажених. Крім келії на Гревському майдані, була ще одна на Монфоконі, одна — при цвинтарі Невинних, ще одна — вже не знаю де, у стіні будинку Клі-шон, здається. Були такі келії і в багатьох інших кінцях міста, їхні сліди можна розшукати тільки за переказами, оскільки самі келії не збереглися. Університет теж мав таку келію. А на пагорбі святої Женев'єви якийсь середньовічний Іов, сидячи на гноїщі в глибині водоймища, тридцять років виспівував сім покаянних псалмів і щоразу, дійшовши до кінця останнього псалма, починав співати їх спочатку. До того ж уночі він співав голосніше, ніж удень, — magna voce per umbras [96]. Ще й дотепер любителю старовини, який звертає на вулицю Промовляючої криниці, вчувається цей голос.

Що ж до келії Роландової башти, то ми повинні сказати, що вона ніколи не була вільною. З часу смерті благочестивої пані Роланди вона рідко порожнювала більше року чи двох. Чимало жінок приходило сюди, щоб до самої смерті оплакувати батьків, коханих чи власні гріхи. Злоязикі парижани твердили, що вдів тут бачили дуже мало.

Відповідно до звичаїв тієї епохи латинський напис, начертаний на мурі, розповідав письменним перехожим благочестиве призначення цієї келії. До середини шістнадцятого століття зберігся звичай пояснювати суть будови коротким висловом, написаним над дверима. Так, у Франції над віконцем сеньйоріального будинку в Турвілі читаємо: «Sileto et spera [97], в Ірландії над гербовим щитом, що височить над великою брамою замку Фортеск’ю, написано: «Forte scutum, salus ducum» [98], в Англії над головним входом до гостинного заміського палацу графів Купер: «Tuum est» [99]. Так робили тоді, бо кожна будівля була думкою.

Оскільки в келії Роландової башти двері були замуровані, над вікном було вирізьблено великими романськими буквами два слова:

«TU, ORA!» [100]

Народ, здоровий глузд якого не розбирається в таких тонкощах і охоче перекладає Ludovico Magno [101] як «Брама Сен-Дені", дав цій чорній похмурій і вогкій дірі назву «Щуряча нора» (Trou aux Rats) [102]. Назва, можливо, менш пишномовна, ніж перша, та зате більш образна.


III. ІСТОРІЯ МАЇСОВОГО КОРЖА


У той час, коли все це відбувалось, келія Роландової башти була зайнята. Якщо читач бажає дізнатися ким, йому досить послухати розмову трьох шановних кумась, які в ту мить, коли ми спинили увагу читача на Щурячій норі, прямували набережною до неї і піднімалися від Шатле до Гревського майдану.

Дві з них були вбрані, як заможні паризькі городянки. їхні тоненькі білі нашийні косинки, спідниці із смугастого синьо-червоного сукна, білі нитяні, туго напнуті панчохи з вишитими кольоровими стрілками, квадратні жовті шкіряні черевики на чорній підметці, а особливо головні убори, цей своєрідний ріг з мішури, рясно оздоблений стрічками та мереживом, які ще й досі носять жительки Шампані, конкуруючи з гренадерами російської імператорської лейб-гвардії, свідчили про їхню належність до того класу заможних купчих, який посідає середину між тими, кого лакеї звуть просто «жінка», й тими, кого вони величають «дама». Ці жінки не мали ні обручок, ні золотих хрестиків, однак легко було догадатися, що це не з бідності, а з остраху перед штрафом. їхня супутниця була одягнена майже так само, але в її костюмі, в її манерах було щось таке, що виявляло в ній дружину провінціального нотаріуса. З того, як високо вона носила пояс, було видно, що вона вже давненько не була в Парижі. Додайте до цього гофровану нашийну косинку, банти із стрічок на черевиках і те, що смуги на спідниці були впоперек, а не вздовж, і безліч інших дрібниць, які дратували добрий смак.

Перші дві йшли повільною ходою, притаманною парижанкам, які показують Париж провінціалкам. Провінціалка тримала за руку товстого хлопчика, який у свою чергу тримав у руці товстого коржа. Нам дуже прикро, але ми мусимо додати, що холодна пора року примушувала хлопчика використовувати власний язик замість носової хусточки.

Малого доводилося тягти, як каже Вергілій, non passibus aequis [103], і він щокроку спотикався, чим викликав голосні докори своєї матері. Щоправда, він більше дивився на коржа, ніж собі під ноги. Напевно, якась поважна причина перешкоджала йому кусати коржа, і тому хлопчик задовольнявся тільки ніжним спогляданням його. Правду кажучи, матері слід було б узяти коржа під свою опіку. Це було так жорстоко — примушувати товсто-щокого малюка терпіти танталові муки.

Тим часом три «дамуазель» (бо «дамами» тоді звали лише жінок знатного походження) говорили всі разом.

— Поспішаймо, дамуазель Майєтто, — зверталася наймолодша й най-огрядніша з них до провінціалки. — Я дуже боюся, щоб ми не запізнились. У Шатле сказали, що його збираються зараз же вести до ганебного стовпа.

— Та де там! Що це ви базікаєте, дамуазель Удардо Мюньє? — заперечила друга парижанка. — Він залишиться біля ганебного стовпа цілих дві години. Маємо час. Ви коли-небудь бачили, як карають біля ганебного стовпа, люба Майєтто?

— Так, — відповіла провінціалка, — у Реймсі.

— Овва! Уявляю собі, що то за ганебний стовп у Реймсі! Напевно, якась жалюгідна клітка, і в ній крутять самих селюків. Ото не бачили!

— Самих селюків! — образилась Майєтта. — На Суконному ринкові в Реймсі? Ну, знаєте. Ми там бачили ще й яких злочинців, навіть таких, що вбили батька й матір! Селюків! За кого ви нас вважаєте, Жервезо?

Безсумнівно, провінціалка ладна була розгніватися за образу честі реймського ганебного стовпа. Та, на щастя, розсудлива дамуазель Ударда Мюньє вчасно змінила тему розмови.

— До речі, дамуазель Майєтто, яке враження на вас справили наші фламандські посли? Чи бувають такі у вашому Реймсі?

— О ні, — відповіла Майєтта, — визнаю, що таких фламандців можна бачити тільки в Парижі.

— А ви звернули увагу на того високого посла, що назвав себе пан-чішником? — спитала Ударда.

— Так, — відповіла Майєтта, — він справжній Сатурн.

— А цей товстун, у якого обличчя схоже на голе черево? — не вгавала Жервеза. — А той куций, з маленькими очима і червоними набряклими повіками без вій, подібними до маківки будяка?

— А от на їхніх коней просто приємно було дивитися, — промовила Ударда, — як вони чудово по-фламандському вбрані…

— Ах, ну що ви, моя люба, — перебила її провінціалка Майєтта, відчуваючи цього разу свою незаперечну перевагу. — А що б ви сказали, якби вам довелося бачити в шістдесят першому році, вісімнадцять років тому, під час коронації в Реймсі *, коней принців і королівського почту! Чепраки й попони усякого сорту; одні з дамасського сукна, з тонкої золотої парчі, підбиті соболями; другі — оксамитні, підбиті горностаєм; треті — ще якісь, усі ну просто обліплені золотими й срібними оздобами і великими золотими та срібними дзвіночками! Скільки то грошей мало коштувати?! А чарівні хлоп’ята-пажі, які сиділи верхи!

— Нехай так, — сухо заявила дамуазель Ударда, — але у фламандців були дуже гарні коні, і вчора пан купецький старшина в міській ратуші улаштував на честь гостей чудову вечерю, і за столом подавали зацукровані солодощі, коричне вино, цукерки та інші делікатеси.

— Ну що ви кажете, сусідко! — вигукнула Жервеза. — Фламандці вечеряли у пана кардинала, у Пті-Бурбон.

— І зовсім ні. У міській ратуші!

— І нічого подібного. У Пті-Бурбон!

— А от і ні — в міській ратуші, — гостро заперечила Ударда. — Доктор Скурабль виголосив для них латиною урочисту промову, з якої вони залишилися дуже вдоволені. Це мені розповів мій чоловік, а він присяжний книгар.

— А от і ні, це було у Пті-Бурбон, — відповіла Жервеза не менш запально. — Я навіть можу вам сказати, чим економ пана кардинала їх частував. Він видав дванадцять подвійних кварт білого, рожевого й червоного вина, настояного на кориці, двадцять чотири скриньки подвійних ліонських золочених марципанів, стільки ж свічок по два фунти кожна, півдюжини піввідерних бочок білого та рожевого бонського вина, найкращого з тих, які тільки можна було знайти. Я сподіваюсь, що це переконливо. Я про це знаю від свого чоловіка, п’ятдесятника при міській раді общинних старост: він сьогодні вранці порівнював фламандських послів з послами отця Жеана * та імператора трапезундського, що прибули з Месопотамії до Парижа ще за небіжчика короля і мали сережки у вухах.

— А все-таки вони вечеряли в міській ратуші, — заперечила Ударда, мало збентежена цими доказами Жервези. — Я можу вам сказати, що там досі ніколи не бачили стільки м’ясних страв і солодощів, як учора.

— А я вам кажу, у палаці Пті-Бурбон, і вас вводить в оману тільки те, що їх обслуговував Ле Сек — сержант з ратуші.

— У міській ратуші, кажу вам!

— У Пті-Бурбон, моя люба! Там навіть ілюмінували різнокольорови-ми ліхтариками слово «Надія», написане на великому порталі.

У міській ратуші! У міській ратуші! І навіть Гюссон-ле-Вуар грав там на флейті.

— А я вам кажу, що ні!

— А я вам кажу, що так!

— А я вам кажу, що ні!

Добродушна товстуха Ударда вже була ладна гідно відповісти. Якби суперечка тривала далі, вони б, може, вчепилися одна одній в чепці, але Майєтта раптом вигукнула:

— Погляньте, скільки людей з’юрмилося там у кінці мосту. Вони на щось дивляться.

— І справді, — промовила Жервеза, — я чую, як грають на тамбурині. Мабуть, це мала Смеральда утинає різні штуки із своєю козою. Ану швидше, Майєтто! Наддайте ходи і тягніть вашого малюка. Ви приїхали в Париж, щоб побачити все найцікавіше. Вчора ви дивилися фламандців, сьогодні ми вам покажемо циганку.

— Циганку! — вигукнула Майєтта, раптом подавшись назад і міцно стиснувши руку свого сина. — Нехай бог боронить. Вона вкраде мою дитину! Тікаймо, Есташе.

І вона швидко побігла набережною до Гревського майдану. Бігла доти, доки опинилася далеко від мосту. Дитина, яку вона тягла, впала навколішки, Майєтта зупинилася, задихавшись. Ударда й Жервеза наздогнали її.

— Ця циганка вкраде вашу дитину? — спитала Жервеза. — Що за дикі вигадки!

Майєтта, замислившись, похитала головою.

— Дивно, — зауважила Ударда, — що й затворниця так само думає про циганку.

— А хто ця затворниця? — спитала Майєтта.

— Сестра Гудула, — відповіла Ударда.

— А хто вона така, ця сестра Гудула? — перепитала Майєтта.

— Одразу видно, що ви з Реймса, коли цього не знаєте! — сказала Ударда. — Це затворниця із Щурячої нори.

— Як, — спитала Майєтта, — ота бідна жінка, якій ми несемо коржа? Ударда ствердно кивнула головою.

— Атож. Ви її зараз побачите біля віконця на Гревському майдані. Вона думає так само, як і ви, про тих циганських бродяг, які грають на тамбурині та віщують долю людям. Невідомо, звідки у неї цей острах перед циганами. А ви, Майєтто, чому ви тікаєте, навіть не побачивши їх?

— О! — промовила Майєтта, обхопивши обома руками біляву голівку своєї дитини. — Я не хочу, щоб зі мною сталося те, що з Пакеттою Шант-флері.

— Ах, ось історія, яку ви нам повинні розповісти, моя люба Майєтто, — сказала Жервеза, беручи її за руку.

— Охоче, — відповіла Майєтта. — Видно, що ви парижанка, коли не знаєте про це! Мушу вам сказати… А втім, про це можна розповідати й на ходу… Так от, Пакетта Шантфлері була гарненька вісімнадцятирічна дівчина тоді, коли і я була така, тобто вже вісімнадцять років тому, і це її власна провина, коли сьогодні вона не є такою ж. як і я — доброчесною, повною, свіжою тридцятишестирічною жінкою, яка має чоловіка й дитину. Проте, починаючи з чотирнадцяти років, їй уже було пізно думати про заміжжя! Це була донька Гіберто — реймського менестреля* на річкових суднах, того самого, який грав перед королем Карлом VII під час його коронації та подорожі вниз по нашій річці Велю від Сільєрі до Мюїзона, коли й сама вельмишановна пані Орлеанська діва була на кораблі. Старий батько помер, коли Пакетта була ще зовсім дитиною; у неї лишилася мати — сестра пана Прадона, майстра мідних казанів у Парижі, на вулиці Парен-Горлен, який торік помер. Як бачите, вона була з хорошої родини. її мати, добродушна жінка, на жаль, не навчила Пакетту нічого більше, як трохи гаптувати золотом і бісером. Дівчинка виросла, але залишилась бідною. Вони жили вдвох у Реймсі на березі річки на вулиці Фоль-Пен [104]. Запам’ятайте це! Я гадаю, що саме від цього й пішли нещастя Пакетти. У шістдесят першому році, році коронації нашого короля Людовіка XI, нехай береже його бог, Пакетта була така гарненька й весела, що її скрізь звали тільки «Шантфлері" [105]. Бідолашна дівчина! Вона мала гарненькі зубки і любила сміятися, щоб показувати їх. А коли дівчина любить сміятися, вона на шляху до того, щоб плакати. Красиві зуби занапащають красиві очі; такою була Шантфлері. Вона з матір'ю ледве заробляла на життя. Після смерті музиканта вони дуже зубожіли. їхнє гаптування золотом давало не більше шести деньє на тиждень, що не становить і двох ліардів з орлами. Минув той час, коли батько Гіберто заробляв дванадцять паризьких сольдів в одну коронацію за одну пісню! Якось узимку, це було того самого шістдесят першого року, коли у них не було й полінця дров, ні оберемка хмизу, — великий мороз так нарум’янив щічки Шантфлері, що чоловіки спиняли її, гукаючи — одні: «Пакетто!», а другі: «Пакет-точко!». Це й занапастило її!.. Есташе! Що я бачу, ти знову гризеш коржа!.. Ми одразу зрозуміли, що дівчина пропаща, коли однієї неділі вона прийшла в церкву із золотим хрестиком на шиї. У чотирнадцять років! Подумайте тільки! Спочатку це був молодий віконт де Кормонтрей, власник маєтку за три чверті льє від Реймса; потім месір Анрі де Тріанкур — королівський форейтор; потім — уже простіше, — сержант Шіар де Боль-йон, а далі вона опускалася все нижче й нижче і нарешті перейшла до Гері Обержона — королівського кравця; далі — до Mace де Фрепю, цирульника дофіна, потім до Тевенена ле Муана, королівського кухаря, а далі, переходячи до все більш літніх і менш знатних, вона докотилася нарешті до Гійома Расіна, менестреля, що грав на в'єлі, та Тьєррі де Мера — ліхтарника. Тоді бідна Шантфлері пішла по руках. Вона вичерпала своє золото до останнього сольда. Та що казати! Під час коронаційних торжеств, того ж шістдесят першого року, вона гріла постіль наглядачеві будинків розпусти. І все це протягом одного року!

Майєтта зітхнула й витерла сльози, що набігли їй на очі.

— Ну що ж тут такого, звичайнісінька історія, — промовила Жерве-за. — Я не розумію, до чого тут цигани й діти.

— Стривайте! — відповіла Майєтта. — Про дитину ви зараз почуєте. Шістдесят шостого року, — саме цього місяця, на свято Павла, буде шістнадцять років, — Пакетта народила дівчинку. Нещасна! Вона дуже зраділа. Вона мріяла про дитину вже давно. її мати, добра жінка, яка завжди на все закривала очі, на той час уже померла. Пакетті більше нікого було любити, та і її ніхто не любив. За ті п’ять років, що минули з часу її падіння, вона стала жалюгідним створінням, ця Шантфлері. Вона була сама-самісінька на світі. На неї показували пальцями, глузували на вулицях, її била міська сторожа, з неї сміялися малі обідранці, до того ж їй минуло двадцять років, а двадцять років — це вже старість для жриць кохання. Розпусне життя починало їй давати не більше прибутків, ніж колись давало гаптування. З кожною новою зморшкою вона заробляла на сольд менше; зима знову стала для неї суворою; дрова знову стали рідкими гістьми в її грубі, а тісто — в діжі. Вона вже не могла працювати, бо, ставши дівчиною легких звичаїв, зробилася ледачою, а з лінощів ще більше полюбила легке життя. Кюре з церкви Сен-Ремі каже, що саме такі жінки на схилі віку більш за інших терплять від холоду й голоду.

— Так, — зауважила Жервеза, — але до чого ж тут цигани?

— Постривайте хвилину, Жервезо! — промовила більш терпелива Ударда. — Що б тоді залишилося на кінець, якби ви про все дізналися напочатку? Розповідайте далі, Майєтто, прошу вас. Бідолашна Шантфлері!

Майєтта розповідала:

— Отже, вона була дуже жалюгідна, нещасна, щоки її позападали, вона сохла, в’янула, виплакувала очі. Але в своїй ганьбі, у своїй безрозсудли-вості та самотності вона вірила, що буде менш знеславленою й менш самотньою, коли матиме когось, кого б вона любила і хто б любив ЇЇ. Треба було, щоб це була дитина, бо тільки дитина могла бути досить невинною для того, щоб полюбити її. Вона пересвідчилася в цьому після того, як спробувала любити злодія, єдиного мужчину, який ще міг бажати її; однак невдовзі вона зрозуміла, що навіть злодій гребував нею. Цим жрицям кохання, щоб наповнити серце, потрібен або коханець, або дитина. Інакше вони дуже нещасні. Не знайшовши вірного коханця, вона стала палко бажати дитини і, лишившись побожною, день і ніч молила про це бога. І милосердний господь зглянувся на неї і послав їй донечку. Про її радість я навіть не беруся розповідати. Це була злива сліз, пестощів і поцілунків. Вона сама вигодувала свою дитину, зробила їй пелюшки із своєї ковдри, єдиної, що була в неї на ліжку, і більше не відчувала ні холоду, ні голоду. Вона знову стала гарною. Підстаркувата дівка стала молодою матір'ю. Чоловіки знову почали відвідувати Шантфлері, вона знову знайшла покупців на свій товар, і за всю цю мерзенність брала гроші на пелюшки, слинявчики, мережані сорочечки й шовкові чепчики, не думаючи навіть про те, щоб купити собі хоча б нову ковдру… Пане Есташ, я вже казала вам, щоб ви не їли коржа… У маленької Агнеси, таке було ім'я дитини, тільки ім'я, бо прізвище Шантфлері вже втратила, у цієї крихітки було більше стрічок і гаптувань, ніж у принцеси Франції! Серед інших речей у неї були малюсінькі черевички, такі гарні, яких не мав, мабуть, і король Людовік XI! Мати пошила й вигаптувала їх сама, вона вклала в них усю свою майстерність золотошвейки. Це були два маленькі рожеві черевички, найкращі з усіх, які тільки можна було знайти на світі. Завдовжки вони були з мій великий палець, і щоб повірити, що їх можна взути на ніжки дитини, треба було побачити, як їх з цих ніжок скидають. Правда, ці малесенькі ніжки були такі крихітні, такі гарненькі, такі рожевенькі, рожевіші, ніж шовк на черевичках! Коли ви матимете своїх дітей, Удардо, ви зрозумієте, що нема нічого кращого на світі від цих малесеньких ніжок і рученят!

— Я б з радістю, — промовила Ударда зітхаючи, — але мені доводиться чекати, поки цього забажає пан Андрі Мюньє.

— Проте, — вела далі Майєтта, — у дочки Пакетти були не тільки гарні ніжки. Я бачила дитину, коли їй минуло всього чотири місяці. Справжнє янголятко! Очі в неї були більші, ніж ротик. І найчарівніше — тонке чорне волоссячко, яке вже кучерявилось. У шістнадцять років з неї була б чорноволоса красуня. Мати не переставала захоплюватися нею. Вона її пестила, лоскотала, купала, чепурила, цілувала без ліку. Вона душі в ній не чула, вона дякувала за неї богові. Гарненькі рожеві ніжки донечки викликали у неї особливе, безмежне захоплення, несамовиту радість. Вона не відривала від них своїх уст, не могла намилуватися ними. Вона їх узувала в маленькі черевички, роззувала, захоплювалася ними, дивилася крізь них на світло, зворушувалася, бачачи, як вони намагаються переступати по ліжку, і охоче простояла б усе своє життя навколішках, щоб тільки взувати й роззувати ці ніжки, наче то були ніжки немовляти Христа.

— Історія цікава, — півголосом промовила Жервеза, — але до чого все-таки тут цигани?

— А ось до чого, — промовила Майєтта. — Сталося так, що одного дня до Реймса приїхали якісь дивні вершники. Це були жебраки й бродяги, очолювані своїми герцогами, князями, графами, всі вони були смугляві, з кучерявими чупринами і срібними кільцями у вухах. Жінки здавалися ще потворнішими, ніж чоловіки. Обличчя у них були ще чорніші й завжди відкриті, їхні тіла прикривав жалюгідний одяг — стара ковдра з мішковини, зав’язана на плечах, волосся нагадувало кінський хвіст. Діти, які вовтузилися біля їхніх ніг, могли б налякати і мавп. Зграя нехристів. Усі вони прийшли в Реймс з Нижньої Циганії через Полонію.

Казали, їх сповідав папа і для покути наказав їм блукати сім років по світу й ночувати просто неба. Тому їх називали «покутниками», а тхнуло від них страшенно. Здається, колись вони були сарацинами й тому вірили в Юпітера і вимагали по десять турецьких ліврів з усіх архієпископів, єпископів, абатів, що мали патерицю і митру. Це папська булла дала їм таке право.

Вони прийшли в Реймс віщувати долю іменем алжірського короля та німецького імператора. Ви розумієте самі — вже цього було досить, щоб заборонити їм вхід до міста. Тоді вся ця зграя любісінько розташувалася біля Бренської брами, на тому пагорку, де стоїть млин, неподалік від старих крейдяних ям. Зрозуміло, що весь Реймс подався туди. Вони дивилися людям на руку й провіщали неймовірні дива. Вони могли б наворожити самому Іуді, що він буде папою. А тим часом про них ходили й погані чутки: ніби вони крадуть дітей, зрізають гаманці, їдять людське м’ясо.

Розважливі казали до нерозсудливих: «Не ходіть туди», — а самі нишком ходили. Це стало якимсь божевіллям. Справа в тому, що вони говорили про речі, здатні здивувати навіть кардинала. З того часу матері запишалися майбутнім своїх дітей, бо цигани прочитали на дитячих ручках найрізноманітніші чудеса, написані язичеською і турецькою мовами. Одна мала дитину — майбутнього імператора, друга — папу, третя — полководця. Бідолашну Шантфлері теж охопила цікавість. Вона хотіла знати, чия ж вона мати, чи буде її маленька Агнеса коли-небудь імператрицею Вірменії або якоїсь іншої країни. І ось вона понесла її до циган, а цигани почали захоплюватися дитиною, пестити, цілувати її своїми чорними губами й дивуватися з її малесенької рученьки. І все це, треба сказати, на велику радість матері! Вони особливо вихваляли її гарненькі ніжки й чарівні черевички. Дитина ще не мала й року. Вона вже сміялася, щебетала до матері, мов маленька пташка, була повненька, кругленька, робила чарівні гримаски, це було справжнє янголятко. Дитина дуже злякалася циганок і почала плакати, а мати міцно поцілувала її й пішла у захопленні від тієї долі, яку ворожки передрікли її крихітці. Агнеса мала стати втіленням краси й доброчесності, більше того — королевою. Шантфлері повернулася до своєї хижки на вулиці Фоль-Пен, горда, що несе туди королеву.

Другого дня вона скористалася з хвилинки, коли дитина спала в її ліжку, бо вона завжди клала її спати з собою, тихесенько вийшла, залишивши двері напіввідчиненими, й побігла розповісти сусідці з Сушильної вулиці, що настане день, коли її дочці Агнесі за столом прислуговуватимуть англійський король та ерцгерцог ефіопський, і ще про безліч інших дивних речей. Повернувшись і не почувши дитячого плачу, вона, піднімаючись сходами, сказала собі: «Добре, дитина ще спить». Та раптом побачила, що двері розчинені ширше, ніж вона залишила їх, виходячи. Нещасна мати все ж знайшла в собі сили, щоб увійти, і кинулася до ліжка. Дитина зникла, ліжко було порожнє. По дитині залишився тільки один з її маленьких чудових черевичків. Мати прожогом кинулася з кімнати, збігла сходами, почала битися об стіну головою й кричати: «Моя дитина! У кого моя дитина? Хто забрав у мене мою дитину?» Вулиця була безлюдна, будинок був віддалений від інших, ніхто нічого не міг їй сказати. Вона оббігла все місто, всі вулиці, бігала туди й сюди весь день, напівбожевільна, несамовита, жахлива, обнюхуючи двері й вікна, як дикий звір, що втратив своїх малят. Задихана, розкуйовджена, страшна, з полум’ям в очах, яке висушувало її сльози, вона зупиняла перехожих і кричала: «Доню моя! Моя дівчинко! Моя гарненька, малесенька дівчинка! Тому, хто поверне мені мою доньку, я буду слугою, я буду слугою його псів, і хай він з'їсть моє серце, якщо схоче». Зустрівши кюре церкви Сен-Ремі, вона сказала йому: «Пане кюре, я оратиму землю нігтями, тільки поверніть мені мою дитину!» Це було страшне видовище, Удардо; я бачила людину з жорстоким серцем, метра Понса Лакабра, прокурора, який плакав. Ах! Нещасна мати! Увечері вона повернулася до себе. Коли її не було, сусідка бачила, як дві циганки крадькома піднялися до Пакетти з невеликим клунком у руках, потім вони зачинили двері й поспішно втекли. Після того, як вони пішли, в кімнаті Пакетти було чути щось подібне до дитячого плачу. Мати радісно розсміялася, мов на крилах злетіла по сходах, штовхнула двері… і увійшла… Страх подумати, Удардо! Замість її тендітної маленької Агнеси, такої рум’яної, такої свіжої, цього дару милосердного бога, по підлозі повзала якась потвора, гидка, одноока, кульгава. Від жаху вона заплющила очі. «О, — промовила вона, — невже чаклунки обернули мою доньку на цю жахливу тварину?» Люди поспішили забрати це маленьке страховище, бо воно могло позбавити її розуму. Це була страхітлива дитина якоїсь із циганок, що віддалася чортові. На вигляд ця потвора мала чотири роки, белькотала якоюсь нелюдською мовою; це були зовсім незрозумілі слова. Шант-флері упала на підлогу, схопивши маленький черевичок, — то було все, що їй лишилося з того, що вона любила. Довго лежала вона скам’яніла, мовчазна, бездиханна, — так довго, що здавалася мертвою. Раптом вона здригнулася всім тілом, вкриваючи свою святиню несамовитими поцілунками, зайшлася плачем так, ніби серце в неї розривалося. Запевняю вас, що всі ми теж ридали. Вона примовляла: «О моя малесенька донечко! Моя гарненька маленька донечко! Де ти?» Аж нам серце краялося. Я й тепер плачу, згадуючи про це. Адже наші діти — це наша плоть і кров… Мій бідненький Есташе, ти такий гарний. Якби ви знали, який він милий! Учора він мені каже: «А я хочу бути кінним латником». О мій Есташику! Що якби раптом я тебе втратила!.. Шантфлері раптом підвелася й помчала до Реймса, вигукуючи: «У табір до циган! У табір до циган! Покличте варту, щоб спалити чаклунок!» Та цигани вже зникли. Була глупа ніч. Про те, щоб наздогнати їх, не було й мови.

Другого дня за два льє від Реймса, на пустирі між Ге і Тіллуа, знайшли рештки великого вогнища, кілька стрічок, що належали її дитині, краплі крові та козячі горішки. Напередодні була якраз субота. Більше не було сумніву в тому, що цигани влаштували на цьому пустирі шабаш і разом із самим Вельзевулом зжерли дитину, як це робиться у магометан. Коли Шантфлері довідалася про ці жахливі речі, вона не заплакала, вона поворушила устами, ніби для того, щоб заговорити, але не змогла. На ранок її волосся посивіло. Ще через день вона зникла.

— Так, справді жахлива історія, — промовила Ударда, — вона може примусити заплакати навіть бургундця.

— Я більше не дивуюся, — додала Жервеза, — що страх перед циганами так переслідує вас.

— І ви добре зробили, — знову промовила Ударда, — втікаючи із своїм Есташем, бо ті цигани теж з Полонії.

— Ні, — сказала Жервеза, — кажуть, що вони прибули з Іспанії та Каталонії.

— З Каталонії? Можливо, — відповіла Ударда. — 3 Полонії, Каталонії, Валонії, я завжди плутаю ці три провінції. Певним є тільки те, що це цигани.

— І в них, мабуть, — додала Жервеза, — зуби досить довгі для того, щоб їсти маленьких дітей. І я б не здивувалася, дізнавшись, що ця Смераль-да теж їх потроху поїдає, роблячи при цьому свою чарівну гримаску.

У її білої кізки надто хитрі вихватки, щоб за цим не ховалася якась нечисть.

Майєтта йшла мовчки, вона поринула в ту задуму, що була ніби продовженням жалісливого оповідання і зникає тільки після того, як охопить усі тайники серця. Тим часом Жервеза звернулася до неї з такими словами:

— Невже так ніхто й не дізнався, що сталося з Шантфлері? Майєтта не відповіла. Жервеза повторила своє запитання, шарпаючи її за руку і називаючи по імені. Майєтта, здавалося, прокинулася від своїх думок.

— Що сталося з Шантфлері? — перепитала вона машинально і, зробивши над собою зусилля, щоб зрозуміти суть цих слів, сказала швидко: — Про це ніколи ніхто не дізнався. — Після паузи вона додала: — Одні казали, що бачили її, коли вона виходила з Реймса присмерком через ворота Флешамбо; інші — ніби це було на світанку, і вийшла вона старою брамою Базе. Якийсь жебрак знайшов її золотий хрестик, вона повісила його на залізному хресті в полі, де збирається ярмарок. Саме ця дорогоцінність і занапастила її в шістдесят першому році. То був подарунок красуня віконта де Кормонтрей, її першого коханця. Пакетта ніколи не розлучалася з цим хрестиком, хоч би яких злигоднів вона зазнавала. Вона дорожила ним, як своїм життям. І тому, коли ми дізналися про цю знахідку, всі вирішили, що вона померла. Однак є люди з Кабаре Ле-Вот, які твердять, нібито бачили її, коли вона боса, йдучи по камінню, простувала в Париж. Але тоді вона мала б вийти крізь Вельську браму. Все це якось не в’яжеться одне з одним. Або ж, я так гадаю, вона справді вийшла через Вельську браму, але мертва.

— Не розумію вас, — промовила Жервеза.

— Вель, — відповіла Майєтта з сумною посмішкою, — це річка.

— Бідна Шантфлері, — здригаючись, сказала Ударда, — втопилася!

— Втопилася! — повторила Майєтта. — Чи сподівався добряга Гіберто, коли він пропливав під мостом Тенке вниз за течією, співаючи в своєму човні, що настане той день, коли його маленька Пакетта теж попливе під цим же мостом, але без пісні і без човна.

— А малесенький черевичок? — запитала Жервеза.

— Зник разом з матір'ю, — відповіла Майєтта.

— Бідний малесенький черевичок, — промовила Ударда.

Ударда, огрядна й чутлива жінка, цілком задовольнилася б, позітхавши разом з Майєттою, але допитлива Жервеза не переставала розпитувати. — ¦ А страховище? — раптом спитала вона Майєтту.

— Яке страховище? — перепитала та.

— Маленьке циганське страховище, яке чаклунки залишили Шантфлері замість її дочки. Що ви з ним зробили? Сподіваюся, ви його теж утопили?

— Ні, — відповіла Майєтта.

— Як! Тоді спалили? Це було б справедливо — відьомське поріддя.

— Ні те, ні друге, Жервезо. Монсеньйор архієпископ зацікавився тим циганським дитям, вигнав з нього біса, охрестив дитину й відіслав її в

Париж, щоб там її поклали на дерев’яному настилі в Соборі богоматері, як підкидька.

— Ці вже мені єпископи! — пробурмотіла Жервеза. — Дуже вчені, то нічого й не роблять так, як інші. Ну, скажіть самі, Удардо, покласти чорта на настил для підкидьків!.. Це ж, безперечно, був чорт, ця маленька потвора. Ну, Майєтто, що ж з ним зробили в Парижі? Мабуть, жодна милосердна людина не захотіла його взяти.

— Не знаю, — відповіла жителька Реймса. — Саме в цей час мій чоловік купив посаду нотаріуса в Берю, за два льє від міста, і ми більше не цікавилися цією історією, до того ж перед Берю стоять два пагорби Серне, які закривають навіть дзвіниці Реймського собору.

Отак розмовляючи, три шановні громадянки прийшли на Гревський майдан. Дуже зайняті розмовою, вони пройшли, не зупиняючись, повз громадський требник Роландової башти і машинально попрямували до ганебного стовпа, навколо якого натовп збільшувався з кожною хвилиною. Цілком можливо, що видовище, яке притягло в цю хвилину всі погляди, примусило б їх цілком забути про Щурячу нору й про зупинку біля неї. Та шестирічний товстун Есташ, якого Майєтта тягла за руку, нагадав їм про це.

— Мамо, — сказав він, ніби якийсь інстинкт підказав йому про те, що Щуряча нора вже далеко позаду, — а тепер мені можна з'їсти коржика?

Але тепер це необдумане запитання привернуло увагу Майєтти.

Якби Есташ був хитріший чи, точніше, якби він був меншим ласуном, він ще б зачекав з цим запитанням до повернення в Університет, у дім метра Андрі Мюньє, на вулиці Мадам-ла-Валанс. Тоді б обидва рукави Сени й п’ять мостів Сіте були б між Щурячою норою та його коржем.

— До речі, — вигукнула вона, — ми й забули про затворницю! Покажіть-но мені вашу Щурячу нору, я хочу віддати коржика.

— Зараз, — промовила Ударда, — це добре діло. Есташ на це аж ніяк не сподівався.

— Отакої, це мій коржик! — промовив він, по черзі потершись то правим, то лівим вухом об свої плечі, що в подібних випадках у дітей є проявом найбільшого невдоволення.

Три жінки повернули назад. Коли вони підійшли до Роландової башти, Ударда звернулася до своїх супутниць:

— Не треба всім разом заглядати до нори, щоб не злякати затворниці… Ви вдавайте, ніби читаєте Dominus [106]із требника, а я тим часом загляну до неї у віконце, затворниця мене трохи знає. Я вам подам знак, коли підійти.

Ударда сама підійшла до віконця. І тільки-но її погляд проник до келії, на її рисах відбився глибокий жаль, і звичайно веселе, відкрите обличчя жінки так швидко змінило свій вираз і барви, немов після яскравого сонячного проміння її раптом освітив холодний промінь місяця; очі сповнилися слізьми, рот скривився, наче вона збиралася заплакати. За хвилину вона, поклавши палець на уста, подала знак Майєтті, щоб та наблизилась. Майєтта підійшла схвильована, мовчазна, навшпиньках, як підходять до ліжка вмираючого.

Справді сумне видовище постало перед очима обох жінок, коли вони, не рухаючись і не дихаючи, дивилися крізь грати маленького віконця Щурячої нори.

Комірчина була тісна, ширша, ніж глибша, склеписта, її внутрішній вигляд нагадував верх великої єпископської митри. На голій плиті, що правила за підлогу, у кутку сиділа чи скоріше щулилася жінка. її підборіддя спиралося на коліна, які вона міцно притискала до грудей схрещеними руками. Так скорчена, сиділа вона, одягнена в коричневий мішок, який всю її огортав широкими складками; її довге сиве волосся, закриваючи обличчя, спадало вздовж ніг до самих ступнів. На перший погляд вона здавалася якимось дивним предметом, що чорнів на похмурому тлі комірчини; чимось подібним до темного трикутника, розсіченого денним світлом, що пробивалося крізь маленьке вікно, на дві половини: темну і світлу. Це був один з тих привидів, наполовину занурених у пітьму й наполовину в світло, які можна бачити уві сні або на химерних полотнах Гойя, блідих, нерухомих, зловісних, що сидять навпочіпки на могилі або притулилися до ґрат темниці. Це створіння не було схоже ні на жінку, ні на чоловіка, ні взагалі на живу істоту, — це було щось безформне: то був обрис людини, щось подібне до примари, в якій реальне й фантастичне зливалося, як світло й тінь. Крізь її волосся, що спадало до землі, ледве можна було розрізнити схудлий, суворий профіль, з-під її одягу було трохи видно кінчик її босої ноги, судорожно скорченої на твердій, холодній, як лід, підлозі.

Людська подоба, яку ледве можна було розглядіти під скорботним покривалом, примушувала здригатися.

Ця постать, що ніби вросла в плити, здавалося, вже не могла рухатися, думати, дихати. Лежачи у січневу холоднечу без руху на голій гранітній підлозі під тонким полотняним мішком, без вогню, в темряві келії, кривий душник якої пропускав лише вітер і ніколи світло сонця, вона наче й не страждала й нічого не відчувала. Можна було подумати, що вона скам’яніла, як і її комірчина, зледеніла, як зима. її руки були схрещені, її очі були втуплені в одну точку. На перший погляд вона видавалася примарою, а коли придивитися пильніше — статуєю.

А однак зрідка при зітханні її посинілі губи напіврозкривалися й тремтіли, але так само мертво і безвільно, як тріпоче листя від вітру.

Проте її напівзмертвілі повіки час від часу розплющувались, і вона втуплювала свій глибокий, скорботний, зосереджений погляд у невидимий іззовні куток келії, погляд, який, здавалося, пов’язував усі понурі думки цієї скорботної душі з якимсь таємничим предметом.

Такою була істота, яку за її жалюгідне житло прозвали «затворницею», а за її одяг — «лахмітницею».

Три жінки, бо Жервеза приєдналася до Майєтти й Ударди, дивились у віконце. їхні голови заступали слабке денне світло темниці, проте нещасна, яку вони в такий спосіб залишили в темряві, не звертала на них уваги.

— Не будемо її турбувати, — пошепки промовила Ударда, — вона в екстазі, вона молиться.

Тим часом Майєтта розглядала з дедалі більшим хвилюванням цю виснажену, збляклу, скуйовджену голову, і її очі наповнювалися слізьми.

— Але це було б дуже дивно, — пробурмотіла вона.

Коли вона просунула голову крізь грати душника, їй вдалося зазирнути одним оком у той куток, до якого незмінно був прикутий погляд нещасної.

Коли Майєтта відвела голову від душника, її обличчя було мокре від сліз.

— Як ви її називаєте, цю жінку? — спитала вона в Ударди. Ударда відповіла:

— Ми її звемо сестрою Гудулою.

— А я, — сказала Майєтта, — а я назву її Пакеттою Шантфлері.

І, притуливши палець до уст, вона знаком запросила Ударду просунути голову у віконце і подивитися всередину. Ударда зазирнула й побачила в тому кутку, куди було спрямовано понурий, несамовитий погляд затворниці, маленький черевичок з рожевого шовку, вигаптуваний тисячами золотих і срібних блискіток.

Слідом за Удардою зазирнула Жервеза, а потім усі три жінки, дивлячись на нещасну матір, залилися сльозами… Проте ні їхні погляди, ні їхні сльози не привернули уваги затворниці. її руки залишалися схрещеними, її уста — мовчазними, її очі — пильно втупленими в одну точку, і тому, хто знав її історію, цей малесенький черевичок, з якого вона не зводила очей, краяв серце.

Три жінки ще не вимовили й слова; вони не насмілювалися заговорити навіть пошепки. Ця велика тиша, це величезне горе, це велике забуття, в якому все, за винятком однієї речі, зникло, справляло на них таке враження, ніби вони стояли перед вівтарем під час великодньої або різдвяної відправи. Жінки мовчали, вони були ладні впасти навколішки. їм здавалося, що вони увійшли до церкви у велику п’ятницю.

Нарешті Жервеза, найцікавіша з трьох, а отже, й найменш чутлива, спробувала примусити затворницю заговорити:

— Сестро! Сестро Гудуло!

Вона повторила це звертання тричі, щоразу підвищуючи голос. Затворниця не ворухнулася, — жодного слова, жодного погляду, жодного зітхання, жодної ознаки життя.

Ударда лагіднішим і ласкавішим голосом звернулася до неї й собі:

— Сестро! — промовила вона. — Сестро, свята Гудуло! Та сама тиша, та сама нерухомість.

— Дивна жінка! — вигукнула Жервеза. — її не розбуркала б навіть бомбарда.

— Може, вона оглухла? — промовила Ударда.

— Може, осліпла? — додала Жервеза.

— Може, вмерла? — сказала Майєтта.

Безперечно те, що коли душа ще не залишила цього нерухомого тіла, яке заснуло летаргічним сном, то вона в усякому разі сховалася в такі глибини, куди не доходять відчуття зовнішнього світу.

— Що ж, доведеться, — сказала Майєтта, — залишити коржа на вікні. Але ж який-небудь хлопчак може його поцупити. Як же її розбудити?

Есташ, увагу якого досі привертав маленький візок, що його тяг великий собака, раптом помітив: його три супутниці щось розглядають крізь віконце. Хлопця розібрала цікавість, він виліз на тумбу, став навшпиньки і, притиснувши своє пухле рум’яне лице до решітки, вигукнув:

— Мамо! Я теж хочу подивитись!

Цей дитячий голос, свіжий, дзвінкий, примусив затворницю здригнутися. Вона повернула голову різким, швидким рухом сталевої пружини, її довгі, дуже худі руки відкинули з чола волосся, і вона спрямувала на дитину здивований, сповнений відчаю погляд. Цей погляд був швидкий, наче спалах блискавки.

— О боже мій! — вигукнула вона, раптом ховаючи голову в коліна, і здавалося, що її хрипкий голос, проходячи крізь груди, роздирав їх. — Та хоч не показуйте мені чужих дітей.

— Здрастуйте, пані, — поважно промовив хлопчик.

Потрясіння наче пробудило затворницю. Сильний дрож пробіг по всьому її тілу з голови до п’ят; її зуби зацокотіли, вона підвела голову, притиснувши лікті до стегон і обіймаючи руками ноги, немов для того, щоб їх зігріти:

— О яка холоднеча!

— Бідна жінка, — промовила пройнята великим співчуттям Ударда, — може, принести вам вогню?

Та заперечливо похитала головою.

— Ось трохи коричного вина, яке вас зігріє, пийте, — сказала Ударда, подаючи їй пляшку.

Затворниця знову похитала головою, пильно подивилась на Ударду й промовила:

— Води!

Але Ударда наполягала:

— Ні, сестро, вода це не напій для січня. Треба випити трохи коричного вина і з'їсти оцього маїсового коржа, якого ми спекли для вас.

Затворниця відштовхнула коржа, який подала їй Майєтта, і промовила: — Чорного хліба!

— Ну ж бо, — сказала Жервеза, теж пройнята жалем, розв’язуючи свою шерстяну накидку, — ось накидка, вона тепліша ніж ваша. Одягніть її на свої плечі.

Нещасна відмовилась від накидки так само, як від пляшки та від коржа, і відповіла:

— Мішок.

— Але треба ж, щоб ви хоч якось відзначили вчорашнє свято, — заперечила добра Ударда.

— Я його відчула, — промовила затворниця, — ось уже другий день, як у мене немає води. — Після мовчанки вона додала: — У свята про мене забувають. Добре роблять. Навіщо цим людям думати про мене, коли я не думаю про них? Згаслому вугіллю — холодний попіл.

І, ніби стомившись від того, що стільки сказала, вона опустила голову на коліна. Проста й співчутлива Ударда, яка зрозуміла з її останніх слів, що вона все ще скаржиться на холод, простодушно спитала ще раз:

— То що, принести вогню?

— Вогню! — промовила лахмітниця з дивним виразом. — А ви дасте трохи вогню і моїй біднесенькій дитині, яка вже п’ятнадцять років лежить у землі?

Уся вона тремтіла, голос ЇЇ тремтів, очі блищали, вона стала навколішки і раптом простягла свою білу худу руку до Есташа, який дивився на неї здивованим поглядом.

— Заберіть цю дитину! — вигукнула вона. — Тут зараз пройде циганка!

Затворниця припала обличчям до підлоги, її чоло вдарилося об плиту, наче камінь об камінь. Трьом жінкам здалося, що вона вмерла. Але через хвилину затворниця заворушилась, і жінки побачили, як вона на колінах і ліктях поповзла в куток, де був малесенький черевичок. Вони не насмілилися зазирнути туди. Вони більше її не бачили, але почули тисячу поцілунків і тисячу зітхань, змішаних з нелюдськими криками і глухими ударами, ніби вона билась головою об стіну. Після одного з таких ударів, настільки сильного, що всі три жінки здригнулися, вони не почули більше нічого.

— Невже вбилася? — промовила Жервеза і, зважившись просунути голову в душник, загукала:

— Сестро! Сестро Гудуло!

— Сестро Гудуло! — повторила й Ударда.

— Боже мій! Вона не ворушиться, — промовила Жервеза. — Невже вона мертва? Гудуло! Гудуло!

Майєтта, яка досі була так схвильована, що не могла говорити, зробила над собою зусилля й сказала:

— Постривайте. — Потім, нахилившись до віконця, гукнула — Пакег-то! Пакетто Шантфлері!

Дитина, яка безтурботно дме на погано запалений гніт петарди і викликає вибух, що опалює їй очі, не лякається так, як злякалася Майєтта, побачивши, яке враження справило це ім'я, раптово кинуте в комірчину сестри Гудули.

Затворниця здригнулася всім тілом, підвелася на свої босі ноги і стрибнула до вікна; очі її горіли таким вогнем, що Жервеза, Ударда та Майєтта з дитиною подалися назад до парапету набережної.

Зловісне обличчя затворниці тісно притулилось до ґрат віконця.

— Ох! Ох! — несамовито регочучи, закричала вона. — То циганка мене кличе!

У цю мить сцена, що відбувалася біля ганебного стовпа, привернула до себе її блукаючий погляд. Жах спотворив її обличчя, вона простягла крізь

граги свої кощаві руки и закричала голосом, що скоріше нагадував передсмертне хрипіння:

— Це знову ти, циганське поріддя! Це ти мене кличеш, крадійко дітей! То будь же ти проклята! Проклята! Проклята!


IV. СЛЬОЗА ЗА КРАПЛЮ ВОДИ


Ці слова були, так би мовити, сполучною ланкою між двома сценами, які досі розгорталися паралельно й одночасно, кожна на своїх окремих підмостках: одна, про яку ви оце прочитали, у Щурячій норі, друга, про яку зараз прочитаєте, — на сходах ганебного стовпа. Свідками першої були тільки троє жінок, що з ними читач щойно познайомився; глядачами другої був весь той люд, що, як ми вище бачили, юрмився на Гревському майдані навколо ганебного стовпа та шибениці. Але юрба, що їй чотири сержанти, які з дев’яти годин ранку стали на свої пости біля чотирьох стінок ганебного стовпа, обіцяли ту чи іншу екзекуцію — коли не страту на шибениці, то покарання канчуками або відрубування вух, словом, щось цікаве — цей натовп так швидко зріс, що чотири сержанти, яких він оточив тісним кільцем, не раз були змушені, як тоді казали, «утискувати» його ударами важких нагаїв і крупами коней.

Юрба, привчена до очікування прилюдних страт, не виявляла надто великого нетерпіння. Вона розважалась тим, що розглядала ганебний стовп, дуже своєрідну й просту споруду, яка складалася з кам’яного порожнистого куба восьми футів заввишки. Кілька дуже крутих східців з нетесаного каменя, що їх звичайно називали «сходами», вели на верхню площадку, на якій було видно горизонтальне колесо із суцільного дуба. Засудженого до кари ставили навколішки, скрутивши за спиною руки, і прив’язували до цього колеса. Коловорот, схований усередині невеличкої будівлі, надавав руху дерев’яному стержневі, який обертав колесо, завжди підтримуване в горизонтальному положенні, тому обличчя засудженого було видно з усіх кінців майдану. Це звалося «крутити злочинця».

Як ми вже знаємо, ганебний стовп Гревського майдану зовсім не був таким вибагливим, як ганебний стовп Ринку. Тут не було ніяких архітектурних прикрас, нічого монументального. Ні даху із залізним хрестом, ні восьмигранного ліхтаря, ні струнких колонок, що під самим дахом розквітають капітелями у формі листя аканта і квітів, ні химерних і страхітливих ринв, ні дерев’яного різьблення, ні витонченої скульптури, глибоко врізаної в камінь.

Глядачі мусили вдовольнитися чотирма стінками з дрібного каменя з двома виступами із піщаника та жалюгідною шибеницею, поганою й голою.

Почастунок був мізерний для любителів готичної архітектури. Щоправда, шановні зіваки середньовіччя менш за все цікавились архітектурою і дуже мало дбали про красу ганебного стовпа.

Нарешті прибув засуджений до кари, прив’язаний до задка воза. Коли його ввели на площадку і прив’язали мотузками та ремінцями до колеса ганебного стовпа, коли його можна було побачити з усіх кінців майдану, — пролунало несамовите гигикання, змішане з реготом і привітальними вигуками. В засудженому впізнали Квазімодо.

Справді, це був він. Ось вона, зрадливість долі! Бути прикутому до ганебного стовпа на тому ж майдані, де напередодні його в оточенні почту князя Циганського, короля Алтинів та імператора Галілеї зустрічали вітаннями, оплесками й одностайно обрали на папу і князя блазнів! Та можна не сумніватися, що жодна людина з цієї юрби і навіть він сам, — то тріумфатор, то засуджений, — не були здатні в думці зробити таке зіставлення. Для цього потрібен був Гренгуар з його філософією.

Незабаром Мішель Нуаре, присяжний оповісник нашого володаря короля, примусив замовкнути цей набрід і, згідно з розпорядженням та наказом пана прево, оголосив вирок. Потім він із своїми людьми в коротких ліврейних куртках відійшов за віз.

Квазімодо лишався байдужим, він навіть і оком не змигнув. Те, що тоді мовою канцелярії кримінального суду звали «сила і міцність пут», тобто ремінці та ланцюги, врізалося йому в тіло, і він не міг чинити ніякого опору. А втім, ця традиція в’язниці й каторги існує і сьогодні, і наручники дбайливо зберігаються серед нас, народу цивілізованого, лагідного, гуманного (якщо не згадувати про каторгу та гільйотину).

Квазімодо дозволяв розпоряджатися собою, штовхати, тягти нагору, в’язати, скручувати. На його обличчі не можна було побачити нічого, крім здивування дикуна чи ідіота. Всі знали, що він глухий, але зараз його можна було б прийняти й за сліпого.

Його поставили навколішки на круглу дошку, він скорився. З нього здерли куртку й сорочку та оголили до пояса — він не опирався. Його обплутали ще раз зв’язкою ремінців і пряжок — він дозволив стягти себе й зв’язати. Тільки час від часу він голосно сопів, немов теля, голова якого звисає з воза м’ясника й теліпається з боку на бік.

— Ото дурень! — сказав Жеан Фролло дю Мулен своєму другові Ро-бену Пуспену (цілком зрозуміло, що обидва школярі супроводили засудженого). — Він розуміє не більше хруща, якого посадили в коробку.

Шалений регіт пролунав у юрбі, коли люди побачили оголений горб Квазімодо, його верблюдячі груди, його гострі, порослі волоссям плечі. Не встигли ще затихнути ці веселощі, як на поміст зійшов кремезний, міцний чоловік у лівреї з гербом міста і став біля засудженого. Його ім'я вмить облетіло юрбу. Це був метр П'єрра Тортерю, присяжний кат Шатле.

Він почав з того, що поставив на один з кутів ганебного стовпа пісковий годинник, верхню чашечку якого було наповнено червоним піском, що струменів до нижньої чашки; потім він скинув із себе двокольоровий плащ, і всі побачили, що з його правиці звисає тонкий нагай, скручений з білих довгих, лискучих, вузлуватих, сплетених ремінців, які закінчувалися металічними кігтиками. Лівою рукою він недбало засукав рукав на правиці до самої пахви. Тим часом Жеан Фролло, піднявши над натовпом свою біляву, кучеряву голову (для цього він виліз на плечі Робенові Пуспену), кричав;

— Шановні городяни й городянки, підійдіть-но, подивіться! Ось зараз, у цю мить почнуть шмагати метра Квазімодо, дзвонаря мого брата пана архідиякона Жозаського, цей чудовий зразок східної архітектури: спина — купол, ноги — подібні до витих колон!

Юрба зайшлася реготом, особливо сміялися діти й дівчата.

Кат тупнув ногою. Колесо закрутилося. Квазімодо похитнувся в своїх путах. Тупий подив, що відбився на його потворному обличчі, ще більше посилив регіт навколо.

Раптом, коли колесо повернуло потворну спину Квазімодо до метра П'єрра, кат підніс руку: тоненькі ремінці, наче клубок вужів, пронизливо свиснули в повітрі і люто впали на спину нещасного.

Квазімодо підскочив на місці, немов зненацька пробуджений від сну. Тепер він починав розуміти. Він корчився в своїх путах; судорога здивування та болю викривила його обличчя, але він навіть не зойкнув, тільки відкинув голову назад, повернув її праворуч, потім ліворуч, як це робить ужалений ґедзем бик.

Слідом за першим ударом упав другий, за ним третій, а там ще й ще — без кінця. Колесо продовжувало крутитись, а удари сипалися дощем. Ось бризнула кров, було видно, як вона тисячами цівок потекла по смуглявих плечах горбаня, а тоненькі ремінці, крутячись і роздираючи повітря, розбризкували її краплями в натовп.

Квазімодо, здавалося, знову збайдужів. Спочатку він непомітно і без великих зусиль спробував був розірвати свої пута. Було видно, як спалахнуло вогнем його око, як напружилися м’язи, як напнулося тіло і натяглися ремінці та ланцюги. Це було могутнє, страшне, одчайдушне зусилля, але випробувані пута прево витримали. Вони тільки затріщали, та й годі. Знесилений Квазімодо знову обм’як. Вираз тупого подиву на його обличчі змінився виразом гіркого, глибокого суму. Він закрив своє єдине око, схилив голову на груди і завмер.

Після цього він уже не ворухнувся. Ніщо не могло вивести його із заціпеніння: ні кров, що не переставала литися, ні удари, що падали на нього з подвійною люттю, ні оскаженіння ката, якого збуджувала і п’янила власна жорстокість, завдавана іншому мука, ні свист жахливого нагая, гостріший і в'їдливіший, ніж дзижчання отруйних комах.

Нарешті, убраний у чорне, верхи на чорному коні, судовий виконавець Шатле, який з початку екзекуції стояв біля сходів, простяг до піскового годинника свій жезл з чорного дерева. Кат припинив тортури. Колесо зупинилось. Око Квазімодо поволі розплющилося.

Шмагання закінчилося. Два помічники присяжного ката обмили кровоточиві плечі засудженого, помастили їх якоюсь маззю, що одразу ж затамувала кровотечу, і напнули на його плечі щось подібне до жовтого полотнища, схожого на ризу. Тим часом П'єрра Тортерю струшував на брук червоні й просякнуті кров’ю канчуки.

Та не все закінчилося для Квазімодо. Він ще мав перетерпіти ту годину біля ганебного стовпа, яку так справедливо додав Флоріан Барбедьєн до вироку месіра Робера д’Естутвіля; усе це на велику славу старовинного афоризму Жана де Кюмен, який пов’язував психологію з фізіологією — surdus absurdus [107].

Отже, пісковий годинник перевернули і горбаня залишили прив’язаним до дошки, щоб до кінця здійснити правосуддя.

Простолюд, особливо у середні віки, є в суспільстві тим самим, чим дитина в сім'ї. Доти, доки він перебуває у стані первісного незнання, морального й розумового неповноліття, про нього можна сказати, як про дитину:

Цей вік не знає співчуття…

Ми вже згадували про те, що Квазімодо ненавиділи всі; щоправда, на те було багато причин.

Навряд чи був серед цього натовпу хоч один глядач, який би не мав або не вважав, що має право скаржитися на цього злого горбаня Собору Паризької богоматері. Появу Квазімодо біля ганебного стовпа юрба зустріла загальною радістю, а жорстоке катування, якого він щойно зазнав, і його жалюгідна поза зовсім не розчулили натовп, а навпаки, посилили його ненависть, озброївши жалом глузування.

І ось, тільки-но було виконано «громадську помсту», як на своєму жаргоні ще й досі висловлюються квадратні ковпаки [108], настала черга для тисячі особистих помст. Тут, як і у великому залі, особливо шаленіли жінки. Усі вони були сердиті на нього: одні — за злісні вихватки, інші — за потворність. Останні лютували найбільше.

— У-у антихристова пико! — казала одна.

— Чортів вершник на мітлі! — кричала друга.

— Ох, яка викривлена похмура морда! — ричала третя. — Його обрали б папою блазнів, коли б учорашній день був сьогодні!

— Ну, гаразд, — продовжувала якась стара жінка. — Отакий він біля ганебного стовпа, а яка в нього буде пика на шибениці?

— Коли вже тебе накриє твій дзвін і зажене на сто футів під землю, проклятий дзвонарю?

— І ото такий диявол дзвонить до святої вечерні?

— Глухар! Косоокий! Горбань! Страховисько!

— Така пика може примусити жінку скинути дитину краще ніж будь-які ліки чи зілля!

А обидва школярі, Жеан дю Мулен і Робен Пуспен, виспівували на все горло старовинну народну приспівку:

Шибенику — мотузка, Потворі — кострище!

Тисяча образ, вигуки, прокляття, глузування та каміння сипалися дощем з усіх боків.

Квазімодо був глухий, але бачив він добре, а лють юрби відбивалася на обличчях не менш сильно, ніж у словах. До того ж удари камінням виразно доповнювали регіт.

Спочатку він стримував себе. Але мало-помалу терпіння його, що загартувалось під нагаєм ката, похитнулося й відступило перед усіма цими укусами комах. Так астурійський бик, байдужий до атаки пікадора, лютішає від укусів собак та уколів бандеріл [109].

Спочатку він обвів повільним, погрозливим поглядом натовп. Та будучи зв’язаний, він не міг самим поглядом відігнати всіх цих мух, що ятрили його рани. Тоді він почав борсатися в своїх путах, і від його шалених стрибків затріщало на брусах старе колесо ганебного стовпа. Та від цього насмішки й гикання посилилися ще більше.

І тоді нещасний, наче зв’язаний дикий звір, що не може розірвати на собі пута, заспокоївся. Тільки час від часу люте зітхання здіймало його груди. На його обличчі не було ні сорому, ні зніяковіння. Він був надто далекий від людського суспільства і надто близький до природи, щоб знати, що таке сором. Та хіба й можливо при такій потворності відчувати сором? Але гнів, ненависть, відчай поволі оповивали його чоло хмарою, дедалі густішою, дедалі насиченішою електрикою, яка спалахувала тисячею блискавок в оці цього циклопа.

Однак ця хмара на хвилину прояснилася, коли він побачив священика, що пробивався крізь натовп верхи на мулі. Обличчя засудженого відразу полагіднішало. Лють, яка його душила, змінилася дивною усмішкою, сповненою ніжності, розчулення і великої любові. У міру того, як священик наближався, ця усмішка ставала дедалі яснішою, виразнішою, променистішою. Нещасний наче вітав прихід свого рятівника.

Але в ту мить, коли мул був уже досить близько від ганебного стовпа і вершник міг упізнати засудженого, священик опустив очі й раптом круто повернув назад, пришпорив мула, ніби поспішав уникнути принизливих прохань і не дуже хотів, щоб його впізнав і привітав бідолаха.

Це був архідиякон Клод Фролло.

Ще густіша хмара знову насунулася на чоло Квазімодо. Крізь неї якийсь час іще пробивалася посмішка, але гірка, безнадійна, безмежно сумна.

Час минав. Квазімодо стояв біля стовпа уже щонайменше півтори години, поранений, знеможений, осміяний і закиданий камінням.

Раптом він знову почав борсатися в своїх ланцюгах із зусиллям, подвоєним відчаєм; від цього захиталася вся споруда, на якій він стояв. Порушуючи свою вперту мовчанку, Квазімодо хриплим, лютим голосом, який скоріше нагадував собаче гавкання, ніж людський голос, закричав, перекриваючи галас і гикання юрби:

— Пити!

Цей вигук відчаю не викликав ніякого співчуття. Він тільки звеселив добрий паризький простолюд, який оточував сходи і, взятий у цілому, був тоді не менш жорстоким і грубим, ніж те жахливе плем’я волоцюг, що з ним ми вже познайомили читача і яке було просто покидьками суспільства. Якщо хто й озивався на зойк нещасного засудженого, то хіба тільки для того, щоб поглумитися з його спраги. Безперечно, в цю мить він був більше смішним і відразливим, ніж жалюгідним: по його палаючому обличчю спливав піт, око блукало, на губах виступила піна від люті й муки, язик наполовину висунувся з рота. Ще треба сказати, що коли б серед городян та городянок у цьому натовпі і знайшлася добра, милосердна душа, яка захотіла б спробувати принести кухоль води цьому стражденному створінню, то доброго самаритянина відштовхнула б лиха слава та безчестя, що ними овіяно було прокляті східці ганебного стовпа.

Почекавши кілька хвилин, Квазімодо обвів натовп розпачливим поглядом і ще нестямнішим голосом повторив:

— Пити!

1 знову всі зайшлися реготом.

— На, пий! — вигукнув Робен Пуспен, кидаючи йому в обличчя ганчірку, що валялася в калюжі.— На ось, поганий глухарю, я твій боржник!..

Якась жінка шпурнула йому в голову камінь:

— Це відучить тебе будити нас уночі своїм проклятим баламканням.

— Ну ж бо, синку, — ричав паралітик, намагаючись дістати його своєю милицею, — чи будеш ти й далі зурочувати нас з висоти башт Собору богоматері?

— Ось тобі чашка для пиття! — крикнув якийсь чоловік, жбурнувши йому в груди розбиту чашку. — Це ти раз пройшов коло моєї жінки, і вона через це народила дитину з двома головами.

— А моя кішка — кошеня з шістьма лапами, — верещала якась стара жінка, кидаючи в нього черепком.

— Пити! — задихаючись, утретє крикнув Квазімодо.

У цю хвилину він побачив, як натовп розступився. З нього вийшла дивовижно вдягнена дівчина. її супроводила біла кізка з позолоченими ріжками. В руках дівчини був тамбурин.

Око Квазімодо заяскріло. Це була циганка, яку він намагався вкрасти минулої ночі. Він невиразно відчув, що саме за це його тепер і карають. А втім, його карали тільки за те, що він, на лихо своє, був глухий і що судив його теж глухий. Квазімодо не мав сумніву в тому, що циганка прийшла помститися і завдати йому болю, як і всі інші.

І справді, він побачив, як вона швидко піднялася по сходах. Гнів і досада душили його. Йому хотілося зламати ганебний стовп, і якби блискавка, що її метнуло його око, мала силу вбивати, дівчина спопеліла б, перш ніж дійшла до площадки.

Вона мовчки наблизилася до засудженого, який надаремно звивався, щоб ухилитись від неї, і, відстебнувши від свого пояса флягу, обережно піднесла її до пересохлих губ нещасного.

Тоді на цьому оці, досі такому сухому й запаленому, заблищала велика сльоза й поволі скотилася по його потворному, викривленому розпачем обличчю. Може, це була перша сльоза, яку нещасний горбань пролив у своєму житті.

Квазімодо наче забув про спрагу. Циганка нетерпляче зробила свою звичну гримаску і, усміхаючись, притулила шийку фляги до зубастого рота Квазімодо.

Він пив великими ковтками. Його палила спрага.

Напившись, нещасний хотів своїми чорними губами поцілувати прекрасну руку, що подала йому допомогу. Але дівчина, яка все ж почувала недовіру до нього, мабуть пам’ятаючи про брутальний напад минулої ночі, наче перелякана дитина, котра боїться, що її вкусить тварина, відсмикнула руку.

Тоді нещасний втупився в неї поглядом, сповненим докору й невимовного смутку.

Кого б не зворушило це видовище: чудова, свіжа, чиста, чарівна й тендітна дівчина милосердно прийшла на допомогу цьому втіленню нещастя, потворності й злоби! Біля ганебного стовпа таке видовище було величним!

Навіть юрба була зворушена і почала плескати в долоні, вигукуючи: «Слава! Слава!»

Саме в цю хвилину з віконця своєї нори затворниця побачила біля ганебного стовпа циганку і крикнула їй своє зловісне:

— Будь ти прокляте, циганське поріддя! Прокляте! Прокляте!


V. КІНЕЦЬ ІСТОРІЇ ПРО КОРЖ


Есмеральда зблідла і, хитаючись, зійшла з помосту ганебного стовпа. Голос затворниці переслідував її.

— Злізай, злізай, циганська злодюжко, все одно ти ще туди потрапиш!

— Лахмітниця знову дивачить, — бубоніли в натовпі. І більш нічого не додавали. Бо такі жінки викликали страх — і це робило їх недоторканними. У ті часи не наважувались нападати на тих, хто молився вдень і вночі.

Настав час звільнити Квазімодо. Його відв'язали, і юрба розійшлася. Біля великого мосту Майєтта, що поверталася додому зі своїми двома супутницями, раптом зупинилась.

— До речі, Есташе, куди ти подів коржа?

— Мамо, — відповів хлопчик, — поки ви розмовляли з тією жінкою, що живе в дірі, якийсь великий собака відкусив шматок коржа. Тоді і я теж відкусив.

— Як, добродію! — вигукнула вона. — Ви з'їли весь корж?

— Мамо, це собака. Я йому не дозволяв, але він мене не послухався. Ну, тоді я теж відкусив, і все.

— Жахлива дитина, — удавано суворо сказала мати й додала, усміхаючись. — Знаєте, Удардо, він уже сам об'їдає всі вишні з дерева на нашому дворі у Шарлеранжі. Тому його дід каже, що з нього буде полководець. Гляди мені, пане Есташ… Ну йди вже, йди, тюхтію!


КНИГА СЬОМА


Illustration

Illustration

І. ПРО ТЕ, ЯК НЕБЕЗПЕЧНО ДОВІРЯТИ СВОЇ ТАЄМНИЦІ КОЗІ


Минуло кілька тижнів. Настали перші дні березня. Сонце, яке Дюбарта, цей класичний прабатько перифрази *, в ті часи ще не встиг назвати «великим князем свічок», все ж таки світило яскраво й весело. Був один з тих весняних, погожих і гарних днів, коли весь Париж, висипавши на майдани й вулиці, радіє, наче в свято. У ці сонячні й безхмарні теплі дні є певна, особлива година, коли добре милуватися порталом Собору богоматері. Це саме той час, коли сонце, вже схилившись до заходу, стоїть майже проти Собору. Проміння, стаючи дедалі прямовиснішим, поволі сходить з бруку майдану й піднімається по стрімкому фасаду Собору, освітлюючи на його темному тлі тисячі опук-лостей, а велика центральна розета палає, ніби око циклопа, в якому відбивається полум’я ковальського горна.

Була саме така година.

Навпроти високого Собору, почервоненого призахідним сонцем, на кам’яному балконі, що нависав над порталом багатого готичного будинку на розі майдану та вулиці Парві, манірно пустуючи та сміючись по-дружньому розмовляло кілька гарненьких дівчат. По довжині вуалі, що звисала аж до п’ят з вершків їхніх конусоподібних, винизаних перлами головних уборів, по тонких гаптованих шемізетках, що вкривали їхні плечі, залишаючи, відповідно до тодішньої привабливої моди, відкритою верхню частину їхніх чарівних дівочих перс, по пишності нижніх спідниць, ще дорожчих за верхні (чарівна вишуканість!), по серпанках, шовках, оксамитах, а передусім по білих руках, що свідчили про неробство та лінощі — легко було пізнати в цих дівчатах знатних і багатих спадкоємниць. І справді, це були панна Фльорделіс де Гонделор'є та її подруги: Діана де Крістель, Амлотта де Монмішель, Коломба де Гальфонтен і маленька де Шаншевріє, — усі дівчата шляхетного походження. Вони зібралися в цей час у вдови де Гонделор'є: у квітні до Парижа мав прибути монсеньйор де Боже з дружиною, щоб вибрати дівчат для почту їх милості Маргарити, нареченої дофіна, і зустріти принцесу в Пікардії, куди її привезуть фламандці. Отож усі дворяни, у межах тридцяти льє навколо, домагалися цієї честі для своїх доньок, а багато хто вже привіз чи прислав їх до Парижа. Дівчата, про. яких ми згадали, були доручені батьками розсудливій опіці шановної Алоїзи де Гонделор є, вдови колишнього начальника королівських стрільців, яка жила із своєю єдиною донькою у власному будинку на майдані Собору богоматері.

Двері балкона, на якому сиділи дівчата, вели до розкішного покою, оббитого жовтою фламандською шкірою із золотими, у формі гілок, візерунками. Балки, що паралельно перетинали стелю, тішили око численними дивовижними розмальованими й позолоченими скульптурними прикрасами. На різьблених шафах то тут, то там мінилася барвами прегарна емаль; фаянсова голова дикого кабана вінчала чудовий, заставлений посудом, поставець, висота якого свідчила про те, що господиня дому є жінкою або вдовою помісного феодала, який мав право збирати під свою корогву підлеглих йому васалів. У глибині покою, поблизу високого каміна, зверху донизу вкритого гербами, у чудовому, оббитому червоним оксамитом кріслі сиділа вель-миповажна пані Гонделор'є, п’ятдесятилітня жінка, про вік якої можна було здогадатись і з її одягу, і з обличчя.

Біля неї стояв досить статечний, але трохи жевжикуватий і самовдово-лений молодик, один з красунів мужчин, які подобаються всім жінкам, хоча люди серйозні і фізіономісти, дивлячись на них, тільки знизують плечима. Цей молодий кавалер був убраний у блискучий мундир начальника королівських стрільців, дуже подібний до костюма Юпітера, що з нього ми вже милувалися в першій частині цієї історії і повторним описом якого не хочемо стомлювати читача.

Шляхетні дівчата сиділи хто в кімнаті, хто на балконі, одні на подушках з утрехтського оксамиту із золотими китицями, інші — на дубових стільцях, прикрашених різьбленими квітами та фігурами. Кожна з них тримала на колінах край гаптування, над яким вони всі разом працювали і половина якого звисала на вкриту килимами підлогу.

Вони розмовляли між собою тим півшепотом, що переривався притишеним сміхом, як то буває в гурті дівчат, коли серед них є молодий чоловік. А втім, молодий чоловік, присутності якого було досить, щоб розворушити в них почуття жіночого самолюбства, сам, здавалося, досить мало цим бентежився, і в той час, коли гарненькі дівчата наввипередки намагалися привернути до себе його увагу, він старанно полірував замшевою рукавичкою пряжку свого пояса.

Час від часу літня дама пошепки зверталася до нього, і він відповідав їй вельми люб’язно, але з якоюсь незграбною й вимушеною чемністю. З посмішок, з непомітних умовних знаків пані Алоїзи, з того, як вона, стиха розмовляючи з ротмістром, підморгувала до своєї доньки Фльорделіс, легко було зрозуміти, що тут ішлося про вже відбуті заручини, про недалекий час шлюбу молодого чоловіка з Фльорделіс. А з холодності та збентеження офіцера не важко було догадатися, що про кохання з його боку тут не може бути й мови. Вираз його обличчя свідчив про вимушеність і нудьгу, яку сьогодні наші гарнізонні підпоручики прекрасно висловили б вигуком: «Ну й собача ж повинність!»

Та поважна дама, що пишалася своєю донькою, як і кожна мати, не помічала байдужості офіцера й наполегливо намагалася звернути його увагу на те, з якою неперевершеною досконалістю Фльорделіс втикає голку чи розплутує клубок ниток.

— Слухайте, любий кузене, — казала вона, притягаючи його за рукав до себе, — погляньте ж на неї! Ось вона нахиляється.

— Так, справді, — відповідав молодий чоловік і знову поринав у свою холодну й неуважливу мовчанку.

За хвилину йому знову доводилось нахилятися, бо благородна Алоїза зверталась до нього.

— Чи бачили ви коли-небудь привітніше й веселіше личко, ніж у вашої нареченої? Чи можна мати біліший колір шкіри й золотистіше волосся? А її руки? Хіба це не сама довершеність? А ця шийка? Хіба своєю чарівною гнучкістю вона не нагадує вам лебедя? Як я інколи вам заздрю! І які ви щасливі, що народилися мужчиною, ви, гульвісо! Адже правда, що моя Фльорделіс така гарна, хоч молись на неї, і що ви закохані в неї донестями?

— Безперечно, — відповів ротмістр, думаючи про щось зовсім інше.

— Та поговоріть з нею, — сказала раптом шановна пані Алоїза, підштовхуючи його в плече. — Скажіть їй що-небудь. Ви щось стали надто несміливі.

Ми можемо запевнити наших читачів, що несміливість не була ні чеснотою, ні пороком ротмістра. Однак він спробував зробити те, що від нього вимагали.

— Чарівна кузино, — промовив він, підходячи до Фльорделіс. — Що має зображати ваше гаптування?

— Милий кузене, — відповіла Фльорделіс з ноткою досади, — я вам уже тричі пояснювала: грот Нептуна.

Було ясно, що Фльорделіс значно краще, ніж мати, помічала холодність і байдужість ротмістра. Він відчув потребу якось продовжити розмову.

— А для кого уся ця нептунерія?

— Для абатства Сен-Антуан-де-Шан, — відповіла Фльорделіс, не підводячи очей.

Ротмістр підняв край гаптування.

— А хто цей здоровенний латник, який щосили дме в сурму?

— Це Трітон, — відповіла вона.

В коротких відповідях Фльорделіс вчувалася досада. Молодий чоловік зрозумів, що треба сказати їй щось на вухо — якусь люб’язність, якесь солодке слівце абощо. Отже, він нахилився, але не зміг знайти нічого ніжнішого, задушевнішого, ніж такі слова:

— Чому ваша мати завжди носить цю гаптовану гербами сукню, яку носили ще наші бабусі за часів Карла Сьомого? Скажіть їй, чарівна кузино,

що тепер це не модно і що гак та лавр [110], вишиті на сукні, роблять вашу матусю подібною до ходячої камінової стінки. Тепер уже не заведено сидіти на своїх гербах, присягаюсь!

Фльорделіс звела на нього свої чудові, сповнені докору очі.

— І це все, у чому ви мені присягаєтесь? — спитала вона стиха.

Тим часом добродушна пані Алоїза захоплено споглядала, як вони, схилившись одне до одного, перешіптуються, і промовила, граючи застібками свого часослова:

— Яка зворушлива картина кохання!

Ротмістр, усе більш ніяковіючи, знову звернув розмову на гаптування.

— Ось де справді чудова робота! — вигукнув він.

При цих словах Коломба де Гальфонтен — теж чарівна білолиця блондинка у сукні з блакитного дамаського шовку, несміливо наважилась промовити слівце до Фльорделіс, сподіваючись, що на нього відповість красунь ротмістр.

— Люба Гонделор'є, чи бачили ви гаптовані килими в палаці де-ла-Рош-Гійон?

— Чи це не той палац, в огорожі якого лежить сад кастелянші Лувра? — спитала, сміючись, Діана де Крістель, яка мала напрочуд гарні зубки й тому сміялася при кожній нагоді.

— І де височить ця старовинна башта колишньої огорожі Парижа, — додала Амлотта де Монмішель, гарненька, свіжа й кучерява чорнявка, яка не знати чому мала звичку зітхати, так само як Діана — сміятись.

— Мила Коломбо, — втрутилася пані Алоїза, — ви, певно, кажете про палац, який за короля Карла Шостого належав вельможному панові де Баквіль? Там справді були прекрасні гобелени.

— За Карла Шостого! За короля Карла Шостого, — промурмотів ротмістр, підкручуючи вуса, — боже милий, яку давнину пам’ятає ця шановна дама!

А благородна пані Гонделор'є провадила далі:

— Справді, чудові гобелени, і такої майстерної роботи, що їх вважають за рідкість.

У цю мить Беранжера де Шаншевріє, зграбненька семилітня дівчинка, яка дивилася на майдан крізь різьблені трилисники балконної балюстради, вигукнула:

— О, погляньте, люба хрещена мамо Фльорделіс, яка гарненька танцюристка там на майдані! Вона б'є в тамбурин серед юрби.

Справді, було чути звуки тамбурина.

— Якась циганка, — промовила Фльорделіс, байдуже повертаючись до майдану.

— Подивімось, подивімось! — загукали її жваві подруги, і всі побігли на балкон; вражена холодністю свого нареченого, Фльорделіс пішла поволі за ними, а ротмістр, зрадівши нагоді закінчити неприємну розмову, повернувся на своє місце в глибині кімнати з тим почуттям полегкості та вдоволення, з яким солдат повертається з варти. А втім, вартувати біля Фльорделіс було приємно й природно, в усякому разі ще донедавна він сам так думав. Але з часом це йому надокучило; думка про одруження, що невдовзі мало відбутися, охолоджувала його чимдалі більше. До того ж він мав нестійку вдачу і — чи слід про це згадувати? — досить грубий смак. Він хоч і походив з дуже шляхетного роду, на військовій службі набув немало солдафонських звичок. Любив таверни і все, що з ними зв’язане. Почував себе вільно тільки там, де лунала брутальна лайка, солдатські дотепи, де красуні були доступні й любовні успіхи легкі.

У родині він дістав деяку освіту й виховання, але надто молодим покинув батьківський дім і почав військову службу, тим-то з кожним днем його дворянський лоск дедалі більше стирався від грубого тертя об солдатську портупею.

Рештки пошани до загальноприйнятих звичаїв примушували ротмістра час від часу відвідувати Фльорделіс, хоч при цьому він відчував подвійну незручність: по-перше, тому, що вже розгубив свій любовний жар у різних кублах розпусти і надто мало зберіг його для нареченої; по-друге, тому, що в товаристві таких благородних, добре вихованих, підтягнутих і манірних дам він завжди побоювався, щоб з його звиклих до лайки уст не зірвалося якесь круте, більш підхоже тільки для таверни слівце. Уявіть собі, яке б це справило враження!

А втім, усе це поєднувалось у ньому з великими претензіями на елегантність, джиґунство і славу красуня. Хай читач розбереться у всьому цьому, як сам зможе. Я тільки історик.

Отож кілька хвилин він мовчки стояв, чи то думаючи про щось, чи взагалі ні про що не думаючи, спершись на різьблену лиштву каміна, як раптом Фльорделіс, обертаючись, заговорила до нього (кінець кінцем бідна дівчина була холодною з ним всупереч власному серцю):

— Милий кузене, ви, здається, розповідали нам про циганочку, що її ви два місяці тому, під час нічного обходу, видерли з рук цілої дюжини волоцюг?

— Здається, розповідав, чарівна кузино, — відповів ротмістр.

— Чи не ця часом циганка танцює зараз на майдані? Ідіть-но подивіться, може, впізнаєте її, милий кузене Феб.

У цьому ласкавому запрошенні і зверненні по імені відчувалося приховане бажання помиритись. Ротмістр Феб де Шатопер (бо саме його ви маєте перед собою від початку цього розділу, читачу) повільно підійшов до балкона.

— Ось придивіться до тієї дівчинки, що танцює серед юрби, — промовила Фльорделіс, ніжно торкаючись його плеча. — Чи це не ваша циганочка?

Феб поглянув і відповів:

— Так, пізнаю її по кізочці.

— Ах! Справді, яка гарненька кізочка! — вигукнула Амлотта, у захваті сплеснувши руками.

— її роги й справді із щирого золота? — спитала Беранжера. Не підводячись із свого крісла, шановна пані Алоїза спитала:

— Може, це одна з тих циганок, які торік прийшли через браму Жібар?

— Дорога мамо, — лагідно зауважила Фльорделіс, — ця брама зветься тепер Пекельною брамою.

Панна де Гонделор'є добре знала, як дратували ротмістра застарілі вислови її матері. І справді, він почав уже глузувати, повторюючи крізь зуби: — Брама Жібар! Брама Жібар! Скоро, мабуть, знову дійде до короля Карла Шостого!

— Хрещена мамо! — вигукнула Беранжера, жваві оченята якої спинилися раптом на верхівці вежі Собору. — Що це за чорна людина там, нагорі?

Всі дівчата підвели очі. Справді, там стояв якийсь чоловік, спершись на найвищу балюстраду північної вежі, що виходила на Гревський майдан. Це був священик. Можна було добре розгледіти його одяг і підперте обома руками обличчя. Він стояв нерухомо, мов статуя. Його пильний погляд прикипів до майдану.

У своїй нерухомості він нагадував коршака, який, примітивши гніздо горобців, вдивляється в нього.

— Це преподобний архідиякон Жозаський, — пояснила Фльорделіс.

— У вас дуже гострий зір, якщо ви звідси пізнали його! — зауважила панна де Гальфонтен.

— Як він дивиться на цю танцівницю, — промовила Діана де Крістель.

— Хай циганка стережеться, — сказала Фльорделіс, — бо він терпіти не може циган.

— Дуже шкода, що він так вороже дивиться на неї, — зауважила Ам-лотта де Монмішель, — бо танцює вона чарівно.

— Милий кузене Феб, — раптом промовила Фльорделіс, — оскільки ви знаєте цю циганку, подайте їй знак піднятися сюди. Це нас розважить.

— О! Так, так! — вигукнули дівчата, плескаючи в долоні.

— Та це нерозсудливо, — відповів Феб. — Вона, напевне, забула мене і я навіть не знаю, як її звуть. Проте, коли ви того бажаєте, я спробую.

І, перехилившись через балюстраду балкона, він гукнув:

— Гей, мала!

Танцівниця саме в цю хвилину опустила тамбурин. Вона повернула голову в тому напрямку, звідки долинув окрик, блискучі очі спинилися на Фебі, і вона раптом завмерла на місці.

— Мала! — повторив ротмістр і поманив ЇЇ рукою.

Дівчина ще раз глянула на нього, потім зашарілася, немов полум’я охопило її щічки, і, взявши свій тамбурин під руку, рушила крізь юрбу здивованих глядачів до дверей будинку, з якого її кликав Феб. її кроки були повільні й непевні, а погляд збентежений, мов у пташки, що піддається силі гіпнозу гадюки.

За хвилину гаптована портьєра відхилилась, і циганка стала на порозі кімнати, почервоніла, збентежена, задихана, опустивши свої великі очі й не насмілюючись ступити й кроку далі.

Беранжера заплескала в долоні.

Танцівниця тим часом нерухомо стояла на порозі. її поява справила на гурт молодих дівчат надзвичайне враження. Безперечно, що в них усіх було якесь невиразне й підсвідоме бажання полонити Феба, що мішенню їх кокетства був його блискучий мундир і що з моменту його появи між ними точилося якесь приховане й приглушене змагання, в якому вони навряд чи зізнавалися самі собі і яке, однак, щохвилини виявлялося в їхніх жестах і словах. Всі вони були однаково красиві, тому билися однаковою зброєю й кожна могла сподіватися на перемогу. Поява циганки раптом порушила цю рівновагу. Ті краса була така незвичайна, що коли дівчина стала на порозі покою, здалося, наче вона випромінює сяйво, властиве тільки їй одній. У цій тісній вітальні, в цьому похмурому облямуванні з драпувань та різьблених панелей, вона була незрівнянно чарівнішою й привабливішою, ніж на майдані. Вона була наче смолоскип, перенесений з яскравого світла в сутінки. Шляхетні панночки були мимохіть вражені. Кожна відчула, що її краса блідне в порівнянні з красою циганки. Тож і фронт (хай читач пробачить нам це порівняння!) негайно змінився без будь-якої попередньої змови. Дівчата чудово зрозуміли одна одну. Інстинкт допомагає жінкам швидше порозумітися й дійти згоди, аніж розум чоловікам. Перед ними з’явився спільний ворог; усі вони відчули це, всі об'єдналися. Досить краплі вина, щоб забарвити цілу склянку води; щоб зіпсувати настрій цілому зібранню гарненьких жінок, досить появи однієї, кращої за них усіх, а особливо коли серед цього товариства є лише один мужчина.

Тому циганку зустріли дуже холодно. Вони оглянули її з голови до ніг, потім перезирнулися між собою, і цим було сказано все. Вони зрозуміли одна одну без слів. Молода циганка так збентежилася, що не насмілювалась підвести очей, і чекала, що їй скажуть.

Ротмістр першим порушив мовчанку.

— Слово честі, — вигукнув він властивим йому самовпевненим і фатуватим тоном, — яке чарівне створіння! Правда ж, мила кузино?

Це зауваження, що його делікатніший поклонник висловив би хоч притишеним голосом, не було з тих, які могли розвіяти жіночі ревнощі, вже й так насторожені при появі циганки.

Фльорделіс відповіла ротмістрові тоном удаваної зневаги:

— Непогана.

Решта дівчат перешіптувались.

Та ось пані Алоїза, не менш стривожена, ніж інші, бо тут ішлося про її доньку, звернулася до танцівниці:

— Підійди-но сюди, мала!

— Підійди-но сюди, мала! — з комічною поважністю повторила Беранжера, яка сягала циганці до пояса.

Циганка підійшла до шляхетної дами.

— Чарівне дитя, — з пафосом промовив Феб, підходячи до дівчини, — не знаю, чи матиму я найвище щастя бути впізнаним вами…

Вона перебила його, усміхаючись і підводячи на нього сповнені безмежної ніжності очі:

— О так! — відповіла вона.

— У неї добра пам’ять, — зауважила Фльорделіс.

— Однак ви так швидко втекли того вечора, — сказав Феб. — Невже я вас налякав?

— О ні! — відповіла циганка.

У тоні цього «о ні!», вимовленого після «о так!», було щось невловиме, що вразило Фльорделіс.

— Ви залишили мені замість себе, моя красуне, — провадив далі ротмістр, у якого в розмові з вуличною танцівницею язик розв’язувався, — якогось похмурого дивака, одноокого й горбатого — здається, архієписко-пового дзвонаря. Мені сказали, що він позашлюбний син якогось архідиякона, а за своєю природою — сам диявол. У нього кумедне ім'я — чи то «Велика п’ятниця», чи то «Вербна неділя», чи то «Масниця», — не пригадую. Словом, назва великого свята! І він насмілився вас украсти, неначе ви створені для паламарів! Це вже занадто! І якого дідька треба було цій сові від вас? Га, скажіть?

— Не знаю, — відповіла вона.

— Чи бачив хто таке зухвальство! Нікчемний дзвонар краде дівчину, немов який віконт! Селюк-браконьєр полює на дворянську дичину! Це нечувана річ! А втім, йому це дорого обійшлося. Метр П'єрра Тортерю — це найсуворіший з конюхів, що чистять скребком шкіру пройдисвітів, і я скажу, якщо тільки це вам приємно, що він вправно обробив шкіру вашого дзвонаря.

— Нещасний! — промовила циганка, у якої ці слова викликали спогад про ганебний стовп.

Ротмістр зайшовся сміхом.

— Хай йому чорт! Тут співчуття таке ж доречне, як перо в свинячому заду! Щоб у мене виросло черево, як у папи, коли…

Тут він схаменувся.

— Пробачте, вельмишановні дами, я, здається, мало не ляпнув якоїсь дурниці.

— Фі, ротмістре! — промовила Гальфонтен.

— Він розмовляє з цією особою звичною для неї мовою, — півголосом зауважила Фльорделіс, досада якої дедалі зростала. Ця досада не зменшилась, коли вона помітила, як ротмістр, захоплений циганкою, а ще більше собою, викручуючись на каблуках, повторив з грубою, простодушною солдафонською галантністю:

— Гарненьке дівча, клянусь душею!

— Але досить дико одягнена, — промовила Діана де Крістель, показуючи в посмішці свої гарненькі зубки.

Це зауваження стало немов променем світла для інших. Воно освітило їм вразливе місце циганки. Не маючи змоги причепитися до її краси, вони накинулися на її одяг.

— Та й справді, моя люба, — сказала Амлотта де Монмішель, — що

це тобі на думку спало ходити так по вулицях без косинки й шемі-зетки?

— А спідничка така коротенька, що аж страшно! — додала Гальфонтен.

— Моя люба, — досить в'їдливо заговорила Фльорделіс, — за ваш позолочений пояс вас може забрати міська сторожа.

— Дівчинко, дівчинко, — жорстоко посміхнулась Крістель, — якби ти пристойно прикривала рукавами свої плечі, то вони б не засмагли так на сонці.

Справді, ці гарненькі дівчата, що, даючи волю своїм отруйливим і злим язичкам, звивалися, повзали, метушилися навколо вуличної танцівниці, являли собою видовище, гідне більш тонкого глядача, ніж Феб. Ці граціозні створіння були жорстокі, вони зловтішно копалися, порпалися в її убогому й химерному вбранні з блискіток і мішури. Насмішкам, глузуванням, приниженням не було кінця. В'їдливі слівця, прояви образливої доброзичливості й неприховано злі погляди так і сипалися на циганку. Здавалося, ніби дивишся на молодих римських патриціанок, які для розваги встромлюють золоті шпильки в перса красивої невільниці. Вони нагадували красивих мисливських гончих, що з роздутими ніздрями й палаючими очима оточують нещасну лісову лань, роздерти яку не дозволяє їм погляд їхнього господаря.

І що таке, зрештою, являла собою поруч з цими доньками знатних родів якась нужденна вулична танцівниця? Вони, здавалося, зовсім не зважали на її присутність і голосно розмовляли про неї при ній самій, наче про щось брудне, нікчемне, але досить гарненьке.

Циганка не лишалася байдужою до цих шпильок. Час від часу рум’янець сорому запалював її щоки, спалах гніву засвічувався в її очах; з її уст було готове зірватися якесь презирливе слово; вона зневажливо робила відому вже читачеві гримаску, але залишалася мовчазною і не зводила з Феба покірного, сумного й лагідного погляду. У цьому погляді були щастя і любов. Здавалося, вона стримувала себе, боячись, щоб її не прогнали.

А Феб реготав і ставав на захист циганки співчутливо та нахабно.

— Моя маленька, не звертайте уваги на їхні слова! — повторював він, видзвонюючи своїми золотими острогами. — Безперечно, ваш туалет трохи дивний і незвичний, але для такої чарівної дівчини це нічого не значить.

— Мій боже! — вигукнула білява Гальфонтен, кисло посміхаючись і випрямляючи свою лебедину шийку. — Я бачу, що королівські стрільці надто легко запалюються від прекрасних циганських очей!

— А чому б і ні? — спитав Феб.

На цю недбалу відповідь, що її ротмістр кинув, як кидають навмання камінчик, Коломба зареготала, за нею Діана, Амлотта і Фльорделіс, але в останньої при цьому навернулися на очі сльози.

Циганка, яка при словах Коломби та Гальфонтен опустила очі, тепер спрямувала на Феба погляд, що виблискував гордістю і щастям. У цю мить вона справді була чарівна…

Шановна дама, яка спостерігала цю сцену, відчула себе ображеною і нічого не розуміла.

— Пречиста діво! — раптом вигукнула вона. — Що це плутається в мене під ногами? Ах, бридка тварина!

То була кізка, що прибігла, шукаючи свою господиню. Кинувшись до неї, вона по дорозі заплуталась ріжками в тій купі матерії, в який скручувався одяг благородної дами, коли вона сідала. Це відвернуло увагу присутніх від циганки, яка, не кажучи ні слова, визволила кізку.

— А ось і маленька кізочка із золотими ратичками! — стрибаючи від захоплення, вигукнула Беранжера.

Циганка стала навколішки й притиснулася щічкою до кізки, яка лащилась до неї. Вона немов просила пробачення за те, що покинула її. У цей час Діана нахилилася до вуха Коломби:

— О боже мій, як же я не подумала про це раніше. Це ж бо циганка з козою. Кажуть, що вона чаклунка і що її коза вміє творити найрізноманітніші дива!

— Тоді, — промовила Коломба, — нехай кізка теж розважить нас і зробить для нас якесь чудо.

Діана й Коломба жваво звернулися до циганки:

— Мала, примусь-но свою козу зробити якесь чудо. — Я не розумію вас, — відповіла танцівниця.

— Ну, якесь чаклунство, словом, чудо!

— Не розумію.

І вона знову почала пестити гарненьку тваринку, повторюючи: «Джа-лі, Джалі".

У цю мить Фльорделіс помітила вигаптувану шкіряну торбинку, що висіла на шиї кізки.

— А це що таке? — спитала вона в циганки.

Циганка підвела на неї свої великі очі й серйозно відповіла:

— Це моя таємниця.

«Хотіла б я дізнатися, що в тебе за таємниця», — подумала Фльорделіс. Тим часом шановна дама, підвівшись з невдоволеним виглядом із свого місця, сказала:

— Ну, циганко, якщо ні ти, ні твоя коза не можете нічого станцювати, то чого вам тут треба?

Циганка, не відповідаючи, повільно попрямувала до дверей. Але, в міру наближення до виходу, вона все уповільнювала крок. Здавалося, її стримував якийсь невидимий магніт. Раптом, звівши свої вогкі від сліз очі на Феба, вона зупинилася.

— Клянуся богом, — вигукнув ротмістр, — так іти не годиться! Верніться і станцюйте нам щось. До речі, серденько, як вас звуть?

— Есмеральда, — відповіла танцівниця, не зводячи з нього очей. При цьому дивному імені всі дівчата зайшлися несамовитим сміхом.

— Яке жахливе ім'я для дівчини! — вигукнула Діана.

— Ви тепер бачите, що це чаклунка, — промовила Амлотта.

— Ну, люба моя, — урочисто сказала пані Алоїза, — ваші батьки не зі святої хрестильниці виловили таке ім'я.

Тим часом Беранжера, непомітно для інших, встигла заманити за до-

помогою марципана кізочку в куток кімнати, і за хвилину вони вже заприятелювали. Цікава до всього дівчинка зняла торбинку, що висіла на шиї у кізки, розв’язала й висипала на підстилку її вміст. Це була азбука, кожну літеру якої було написано окремо на маленькій дощечці з букового дерева. Тільки-но ці іграшки розсипалися по килиму, як дитина із здивуванням побачила, що коза взялася до одного з своїх «див»: вона почала відсувати своєю золотою ратичкою окремі літери і, тихенько підштовхуючи, розміщувати їх у певному порядку. Вийшло слово, очевидно, добре їй знайоме, — так швидко і без зупинки вона його склала. Захоплено сплеснувши рученятами, Беранжера вигукнула:

— Хрещена мамо, погляньте-но, що зробила кізонька!

Фльорделіс підбігла і здригнулася. Розкладені на підлозі букви утворили слово:

ФЕБ

— Це коза написала? — уриваним голосом спитала вона.

— Так, хрещена, — відповіла Беранжера.

«Так ось її таємниця!» — подумала Фльорделіс.

На вигук дитини прибігли всі: мати, молоді дівчата, циганка й офіцер. Циганка побачила, якої необачності припустилася її кізка. Вона спалахнула, потім зблідла і, мов спіймана на гарячому, уся тремтячи, стояла перед ротмістром, який дивився на неї, самовдоволено і здивовано посміхаючись.

— Феб! — шепотіли вражені молоді дівчата. — Так це ж ім'я ротмістра.

— У вас чудова пам’ять! — сказала Фльорделіс скам’янілій циганці. Потім, вибухнувши риданням, затуливши обличчя прекрасними руками, вона з болем промовила: — О, це чаклунка! — А в глибині її серця якийсь більш гіркий голос прошепотів: «Це суперниця».

І Фльорделіс зомліла.

— Донечко моя! Донечко моя! — вигукнула перелякана мати. — Забирайся геть, чортова циганко!

Есмеральда миттю зібрала лиховісні букви, подала знак Джалі й вибігла в одні двері, тоді як Фльорделіс виносили в інші.

Ротмістр Феб, залишившись на самоті, хвилинку вагався, куди податись, а потім пішов за циганкою.


II. ПРО ТЕ, ЩО СВЯЩЕНИК І ФІЛОСОФ НЕ ТЕ Ж САМЕ


Священик, якого помітили молоді дівчата на верхівці північної вежі і який так зосереджено дивився на танець циганки, схилившись над майданом, був справді архідиякон Клод Фролло.

Наші читачі не забули таємничої келії, що її архідиякон влаштував собі на цій башті. (Між іншим, я не знаю, чи це часом не та сама келія, яку можна побачити ще й сьогодні крізь чотирикутне віконце, пророблене на висоті людського зросту, звернуте на схід, на площадку, з якої здіймаються башти Собору: тепер ця комірчина гола, порожня й напівзруйнована, погано оштукатурені стіни її ще й досі де-не-де «прикрашені" огидними пожовклими гравюрами, що зображають фасади соборів. Мабуть, цю нору заселяють кажани разом з павуками, і тому там провадиться подвійна винищувальна боротьба проти мух).

Щодня за годину до заходу сонця архідиякон піднімався сходами башти і замикався в цій келії, де він проводив інколи цілу ніч. Цього дня, у ту хвилину, коли він, підійшовши до низьких дверей свого сховища, вкладав у замкову щілину хитромудрого ключика, якого завжди носив при собі в гаманці, що висів на поясі, до нього донісся звук тамбурина і кастаньєт. Цей звук долинав із Соборного майдану. Келія, як ми зазначали, мала тільки одне віконце, що виходило на дах Собору. Клод Фролло похапцем витягнув ключа, і за хвилину він уже стояв на верхівці башти, у тій понурій і зосередженій позі, в якій його помітили молоді дівчата.

Він стояв там поважний, нерухомий, захоплений одним-однісіньким видовищем, однією-однісінькою думкою. Весь Париж розстилався внизу під його ногами, усе місто з тисячами шпилів своїх будівель і з м’яким обрисом пагорбистого обрію навколо: із річкою, що звивалася попід мостами, із людом, що хвилями струменів по вулицях, з хмарою своїх димків, із нерівним ланцюгом своїх дахів, що купчилися численними ланками навколо Собору. Але з усього міста архідиякон бачив тільки один клаптик бруку — Соборний майдан; серед усього натовпу тільки одну постать — циганку.

Важко було б визначити, що це був за погляд і що викликало вогонь, яким він палав. Це був погляд нерухомий і водночас сповнений замішання й тривоги. І, дивлячись на застиглу нерухомість усього тіла, по якому лише вряди-годи, наче по листю від подуву вітру, перебігав мимовільний трепет, на закостенілість ліктів, більш нерухомих, ніж мармур поручнів, на які вони спиралися, дивлячись на скам’янілу посмішку, яка викривляла його обличчя, — можна було сказати, що у Клода Фролло жили тільки очі.

Циганка танцювала. Вона крутила на кінчику пальця тамбурин і, виконуючи провансальську сарабанду, підкидала його вгору; спритна, легка, радісна, вона не відчувала страшного погляду, що падав на неї згори.

Навколо неї кишіла юрба; якийсь чоловік, чудернацько одягнений у жовто-червону куртку, час од часу розширяв навкруг неї коло, а потім знову сідав на стілець за кілька кроків від танцівниці і клав голову кізки собі на коліна. Цей чоловік, мабуть, був спільником циганки. Клод Фролло з тієї висоти, на якій він перебував, не міг розглядіти рис його обличчя.

Відколи архідиякон помітив цього незнайомця, його увага, здавалося, роздвоїлась між ним і танцівницею, а обличчя ставало дедалі похмурішим. Раптом він випростався, і все його тіло пройняв дрож: «Що це за чоловік? — процідив він крізь зуби, — я завжди бачив її саму!»

І, зникнувши під звивистим склепінням кручених сходів, він пішов униз. Проходячи повз напіввідчинені двері дзвіниці, Клод помітив щось, що дуже його вразило, — він побачив Квазімодо, який крізь отвір одного з шиферних піддашків, подібних до величезних жалюзі, нахилившись уперед, теж дивився на майдан. Горбань так поринув у споглядання, що не помітив, як повз нього пройшов його названий батько. Погляд дзвонаря, завжди такий похмурий, на цей раз мав якийсь особливий вираз. То був вираз захоплення і ніжності.

— Дивно! — промимрив Клод. — Невже він так дивиться на циганку? Він ішов униз. За кілька хвилин крізь двері внизу башти занепокоєний архідиякон вийшов на майдан.

— Де ж поділася циганка? — спитав він, змішуючись з юрбою глядачів, які зібралися на звук тамбурина.

— Не знаю, — відповів один з тих, що стояли біля нього, — вона щойно зникла. Мабуть, пішла танцювати своє фанданго в той дім, навпроти, куди її покликали.

Замість циганки, на тому самому килимі, арабески якого ще так недавно зникали під примхливими узорами її танцю, архідиякон побачив одягненого у жовто-червоне чоловіка. Бажаючи й собі заробити кілька срібняків, цей чолов’яга, притиснувши лікті до стегон, витягнувши шию та відкинувши голову назад, тримав у зубах стілець, і, багровий від напруження, походжав по колу. До кільця був прив’язаний позичений у сусідки кіт, що з переляку голосно нявчав.

— Пречиста діво! — вигукнув архідиякон у ту мить, коли штукар, обливаючись потом, проходив повз нього, несучи свою піраміду із стільця і кота. — Що це тут робить метр П'єр Гренгуар?

Суворий голос архідиякона так вразив нещасного бідолаху, що він зі всією своєю спорудою втратив рівновагу і стілець з котом упав на голови глядачів під їх несамовитий вереск.

Цілком можливо, що метрові П'єру Гренгуару (бо це був таки він) довелося б дорого заплатити і власниці кота й усім глядачам із побитими та подряпаними обличчями, коли б він не поквапився скористатись із замішання і не сховавсь у церкві, куди знаком покликав його Клод Фролло.

У Соборі стояв присмерк і було безлюдно. Темрява оповила бокові нефи, а лампади вже миготіли, мов зірки, на темному тлі склепіння. Тільки велика розета фасаду, різнобарвні шиби якої купалися в останніх променях призахідного сонця, виблискувала в сутінку, наче алмаз, відкидаючи на протилежний бік нефа свій сяючий спектр.

Ступивши кілька кроків, дом Клод сперся на колону і пильно глянув на Гренгуара. Це був не той погляд, якого боявся Гренгуар, присоромлений тим, що така поважна й учена особа побачила його в костюмі штукаря. В очах священика зовсім не було ні глуму, ні іронії; вони дивилися поважно, спокійно й проникливо. Архідиякон перший порушив мовчанку.

— Підійдіть до мене, метре П'єр. Ви маєте багато чого пояснити мені. А передусім, як витлумачити те, що вас не було видно близько двох місяців і що нарешті я зустрічаю вас на майдані у такому чудовому — нічого казати! — жовто-червоному, мов кодебекське яблуко, костюмі?

— Месіре, — боязко промовив Гренгуар, — костюм мій справді дивовижний, і я відчуваю себе в ньому гірше за кота, якому на голову насадили видовбаний гарбуз. Це дуже погано з мого боку наражати схованого під цим одягом філософа-піфагорійця на небезпеку бути побитим шановними сержантами міської сторожі. Та що вдієш, преподобний метре? Винен у цьому мій старий камзол, який підло покинув мене на початку зими під приводом того, що він розлазиться в лахміття і що йому треба піти на спочинок у кіш ганчірника. Що вдієш? Цивілізація ще не дійшла до того, щоб можна було ходити голим, як про це мріяв Діоген. Додайте до цього, що тоді віяв дуже холодний вітер, і місяць січень аж ніяк не придатний для того, щоб можна було успішно примусити людство ступити крок уперед. Тут якраз трапився цей каптан. Я взяв його і покинув мою стару чорну одежину, що була для мене, як герметика, аж надто негерметичною. І ось я в шатах комедіанта, як це було із святим Генізеєм. Це хвилинне затемнення моєї зірки. І Аполлонові доводилося пасти свиней у царя Адмета.

— Прекрасне ремесло ви собі обрали, — зауважив архідиякон.

— Визнаю, мій метре, що почесніше було б філософствувати й віршувати, роздмухувати полум’я у вогнищі або діставати його з неба, аніж піднімати котів на щит. Тож коли ви гукнули мене, я відчув себе дурнішим за осла перед рожном. Та що вдієш, месіре? Щодня треба з чогось жити, а найкращі александрійські вірші не замінять зубам шматка сиру брі. Як вам відомо, я написав для їх милості Маргарити Фландрійської славнозвісну епіталаму, а місто не платить мені за неї, посилаючись на те, що вона, мовляв, не блискуча — наче за чотири екю можна створити трагедію, гідну Софокла. І мені залишалося вмерти з голоду. На щастя, я відкрив, що в мене досить міцні щелепи; я їм сказав, цим щелепам: «Показуйте свою силу й спритність; прогодуйте самі себе, ale te ipsam. Юрба голодранців, які стали моїми щирими друзями, навчила мене десятків зо два атлетичних штук, і тепер я щовечора подаю своїм зубам хліб, зароблений ними вдень у поті мого чола. А втім, concedo, згоджуюсь, що це жалюгідне застосування моїх розумових здібностей і що людина створена не на те, щоб усе життя бити в тамбурин або впинати зуби в стільці. Але, преподобний метре, мало жити, треба ще й заробити на життя.

Дом Клод слухав мовчки. Несподівано його запалі очі набрали такого гострого й проникливого виразу, що Гренгуарові здалося, ніби цей погляд пронизав його до глибини душі.

— Все це дуже добре, метре П'єр, але як це сталося, що ви опинились у товаристві циганської танцівниці?

— Боже мій! — відповів Гренгуар. — Та це ж моя дружина, а я її чоловік.

Похмурий погляд священика спалахнув.

— Невже ти зважився на це, нещасний? — нестямно закричав він, хапаючи Гренгуара за руку. — Невже бог настільки забув тебе, що ти зважився торкнутися такої дівчини?

— Клянусь спасінням моєї душі, монсеньйоре, — відповів Гренгуар, тремтячи всім тілом, — якщо саме це вас непокоїть, то присягаюсь, що я її ніколи не торкався.

— То що ж ти верзеш про чоловіка й жінку? — спитав священик. Гренгуар поспішив якнайкоротше розповісти йому про те, що читачеві вже відомо, — про свою пригоду в Дворі чудес і про своє вінчання з церемонією розбитого кухля. Ще й досі це вінчання не привело ні до чого, і циганка щоразу так само, як і першого вечора, не справджує його сподівань на шлюбну ніч.

— Шкода, звісно, — сказав Гренгуар, закінчуючи свою розповідь, — але причина цього в тому, що я мав нещастя одружитися з дівицею.

— Що ви хочете цим сказати? — спитав архідиякон, який, слухаючи розповідь Гренгуара, поступово заспокоювався.

— Це досить важко пояснити, — відповів поет. — Це якісь забобони. Моя дружина, як розповідав мені один старий волоцюга, що його у нас звуть князем Циганії, є знайдою, чи підкидьком, що, зрештою, те ж саме. Вона носить на шиї амулет, який — так запевняють, — з часом допоможе їй відшукати батьків, але який втратить свою силу, коли дівчина втратить свою невинність. Внаслідок цього ми обоє залишаємось зовсім невинними.

— Виходить, — промовив дом Клод, лице якого поступово прояснювалося, — виходить, метре П'єр, ви гадаєте, що цього створіння ще не торкався жоден мужчина?

— А що може зробити мужчина проти забобонів, дом Клод? Вона собі втовкмачила це в голову. По-моєму, оця чернеча цнотливість, що так ревно оберігається, надзвичайна рідкість серед циганських дівчат, завжди таких доступних. Але вона має трьох опікунів: князя Циганії, який узяв її під свій захист, розраховуючи, мабуть, на те, що колись продасть її якому-небудь абатові; усе плем’я, яке шанує її, мов пречисту діву; і, нарешті, маленький кинджал, що його, незважаючи на заборону шановного прево, ця пустунка завжди носить при собі і який завжди з’являється у неї в руці, тільки-но спробуєш обняти її. О, це злюща оса, будьте певні!

Архідиякон засипав Гренгуара запитаннями.

Есмеральда, на думку Гренгуара, була безневинною й чарівною істотою, красунею, якщо не зважати на властиву їй гримаску; це дівчина водночас наївна й пристрасна, яка нічого ще не знає і всім захоплюється, яка ще навіть і не уявляє, в чому різниця між жінкою і чоловіком; такою вона народилася, закохана в танець, шум, широкий простір; це просто дівчина-бджілка з невидимими крильцями на ногах, що живе наче у вихорі. Цією своєю властивістю вона завдячує мандрівному життю, яке постійно веде. Гренгуарові вдалося дізнатися, що ще змалку Есмеральда пройшла Іспанію й Каталонію аж до Сіцілії; він навіть гадав, що циганський табір, до якого вона належала, возив її в Алжірське королівство, країну, що лежить в Ахайї, ця Ахайя з одного боку межує з маленькою Албанією та Грецією, а з другого — з Сіцілійським морем, цим шляхом до Константинополя. Цигани, розповідав Гренгуар, є васалами Алжір-ського короля, бо він — володар усього племені білих маврів. Певним було також і те, що до Франції Есмеральда прибула ще маленькою через Угорщину. З усіх цих країн вона привезла уривки дивовижних говірок, іноземні пісні й поняття, що роблять її мову такою строкатою, як і її напівпаризьке, напівафриканське вбрання. Зрештою, населення кварталів, до яких вона заходить, любить її за веселість, за привітність, за жвавість, за її танці та пісні. Есмеральда впевнена, що в усьому місті її ненавидять тільки дві людини, про яких вона частенько згадує, здригаючись: лахмітницю з Роландової башти — ота гидка затворниця, яка не знати за що затаїла злість проти всіх циганок та проклинає бідну танцівницю щоразу, коли вона проходить повз її віконце, і якийсь священик, що при зустрічі з нею лякає її своїм поглядом і словами.

Остання подробиця дуже схвилювала архідиякона, але Гренгуар не звернув на це уваги, бо двомісячний проміжок часу встиг стерти з пам’яті безжурного поета дивні подробиці того вечора, коли він уперше зустрів циганку, і ту обставину, що при цій зустрічі був присутній архідиякон. Проте маленька танцівниця нічого не боїться: вона ж бо не ворожить і тому їй нічого боятися обвинувачень у чаклунстві, за яке так часто судять циганок. Крім того, Гренгуар, якщо й не є її чоловіком, то в усякому разі заміняє їй брата. Кінець кінцем філософ дуже терпеливо зносить цю форму платонічного подружнього життя. Що б там не було, він має пристановище і шматок хліба. Кожного ранку він, найчастіше разом з циганкою, іде із злодійського кварталу і допомагає їй на перехрестях щоденно збирати екю та дрібне срібло; кожного вечора він повертається з нею до спільного притулку, не забороняє їй замикати на засув двері своєї комірчини і засинає сном праведника. Це існування, казав він, якщо вдуматися, дуже приємне і настроює на мрійливість. До того ж, щиро кажучи, філософ не дуже певен того, що до нестями кохає циганку. Він майже так само любить і її кізку. Це чарівне створіння, покірливе, розумне, тямуще, — словом, учена кізка. У середні віки такі вчені тварини, що викликали захоплення і нерідко призводили своїх учителів до вогнища, були найзвичайнісінь-ким явищем. Однак чаклунство Есмеральдиної кізки із золотими ратичками найневинніше. Гренгуар пояснював ці фокуси архідияконові, який зацікавлено слухав усі подробиці. У більшості випадків досить було так або інакше покрутити тамбурином перед кізкою, щоб примусити її виконати бажаний фокус. Навчила її всього циганка, яка мала до цієї тонкої справи надзвичайний хист, їй навіть було досить двох місяців, щоб навчити кізку з окремих літер складати слово «Феб».

— Феб? — спитав священик. — Чому ж саме Феб?

— Не знаю, — відповів Гренгуар. — Може, вона гадає, що це слово має якусь магічну й таємну силу. Вона часто півголосом повторює його, коли їй здається, що вона сама.

— Ви певні, що це слово, а не ім'я? — спитав Клод, проникливо дивлячись на Гренгуара.

— Чиє ім'я? — спитав поет.

— Хто знає? — відповів священик.

— Моя думка така, месіре. Цигани до деякої міри вогнепоклонники і обожнюють сонце. Ось звідки і взялося слово «Феб».

— А мені це не здається настільки ясним, як вам, метре П'єр.

— По суті, мене це мало обходить. Нехай собі бурмоче на здоров’я свого «Феба» скільки їй заманеться. Очевидним є тільки те, що Джалі любить мене вже майже так само, як і її.

— Хто це Джалі?

— Кізка.

Архідиякон, спершись підборіддям на руку, на мить замислився. Раптом він круто обернувся до Гренгуара.

— І ти мені клянешся, що не доторкався до неї?

— До кого? — спитав Гренгуар. — До кізки?

— Ні, до цієї жінки.

— До моєї жінки? Клянуся вам, що ні! — А ти часто буваєш з нею на самоті? — Кожного вечора, не менше години. Дом Клод насупив брови.

— O! O! Solus cum sola non cogitabuntur orare «Pater noster» [111].

— Клянуся душею, я міг би прочитати при ній і «Pater noster», i «Ave Maria», i «Credo in Deum, patrem omnipotentem» [112], і вона звернула б на мене не більше уваги, ніж курка на церкву.

— Поклянись мені утробою твоєї матері, що ти й пальцем не торкнувся цього створіння, — з силою повторив архідиякон.

— Я готовий поклястися в цьому і головою мого батька, оскільки між тим і другим існує не один зв’язок. Але, шановний учителю, дозвольте й мені в свою чергу поставити вам одне запитання.

— Питай.

— А чого це, власне, вас так цікавить?

Бліде обличчя архідиякона спалахнуло, мов щоки молодої дівчини. Деякий час він мовчав, потім, явно збентежившись, відповів:

— Слухайте, метре П'єр Гренгуар. Ви, як мені відомо, ще не занапастили своєї душі. Дбаючи про вас, я бажаю вам добра. І от, найменше зближення з цією диявольською циганкою віддасть вас у владу сатани. Ви ж бо знаєте, що плоть завжди занапащає душу. Горе вам, якщо ви наблизитесь до цієї жінки! От і все.

— Я якось був спробував, — почісуючи у себе за вухом, промовив Гренгуар, — це було в перший день, та й уколовся.

— І ви зважилися на таке зухвальство, метре П'єр? І обличчя священика знову спохмурніло.

— А якось, — посміхаючись, вів далі поет, — я, перш ніж лягти спати, зазирнув у замкову щілину й побачив у самій сорочці найпрекраснішу з усіх жінок, під босими ніжками яких будь-коли скрипіло ліжко.

— Геть к дияволу! — блиснувши на нього страшним поглядом, закричав священик і, штовхнувши здивованого Гренгуара в плече, великими кроками пішов геть і зник під найтемнішою з аркад Собору.

III. ДЗВОНИ



З дня покарання біля ганебного стовпа люди, які жили поблизу Собору, помітили, що дзвонарський запал Квазімодо наче охолов. Колись він дзвонив з будь-якої нагоди: нескінченний передзвін починався з першою молитвою і тривав аж до останньої вечірньої відправи, — то благовіст на обідню, то повнозвучні гами під час вінчання або хрестин пролітали по малих дзвіничках і перепліталися в повітрі, немов різнобарвний візерунок чарівних звуків. Старовинний храм, увесь тріпотливий і дзвінкий, був сповнений нестихаючою веселістю дзвонів. У ньому постійно відчувалася присутність якогось гомінкого й свавільного духу, що виспівував усіма цими мідними устами. Тепер цей дух наче зник. Собор здавався похмурим і охоче зберігав мовчанку; під час свят чи похорону чути було буденне, сухе й убоге дзвоніння, до того ж не довше, ніж того вимагає ритуал; з тієї подвійної церковної музики — органа всередині та дзвонів зовні — залишився тільки звук органа. Здавалося, що дзвіниці втратили музиканта. Проте Квазімодо все ще був там. Що ж з ним сталося? Невже сором і розпач, пережиті біля ганебного стовпа, ще й досі ятрили його серце? Невже удари нагая ката ще й досі відбивалися луною в його душі, а смуток, викликаний цим знущанням, погасив у ньому все, включаючи й пристрасть до дзвонів? Чи, може, у «Марії" з’явилася суперниця в серці Квазімодо, і великий дзвін, разом із своїми чотирнадцятьма сестрами, мусив поступитися перед кимось іншим, милішим, кращим?

Сталося так, що року божого 1482 день благовіщення, 25 березня, припав на вівторок. У цей день повітря було таке прозоре й чисте, що Квазімодо відчув, як його любов до дзвонів знову оживає. Він піднявся на північну башту тоді, коли внизу паламар відчиняв навстіж брами церкви, які в ту епоху складалися з величезних стулок з твердого дерева, покритих шкірою, оббитих по краях позолоченими цвяхами й обрамлених різьбою надзвичайно майстерної роботи.

Увійшовши до верхньої клітини дзвіниці, Квазімодо якийсь час дивився на шість дзвонів, що висіли там, і сумно похитував головою, наче журився, що в його серці між ним і дзвонами стало щось чуже. Та коли він їх розгойдав, коли він відчув, як під його рукою заколихалося все це гроно дзвонів; коли він відчув, — бо почути не міг, — як трепетливі октави, немов пташка, що пурхає з гілки на гілку, піднімаються й опускаються цими співучими східцями, коли демон музики, цей диявол, що потрясає іскристим жмутом стретто, трелей і арпеджіо, заволодів нещасним глухим, він знову став щасливим, забув про все, а полегкість, яку відчувало його серце, відбилася на його обличчі.

Він ходив туди й сюди, плескав у долоні, бігав від однієї мотузки до іншої, голосом і рухами заохочував своїх шістьох співаків, мов диригент, який підбадьорює вправних музикантів.

— Давай, Габріелло, — закликав він, — давай! Залий увесь майдан своїми звуками, сьогодні ж свято. Тібо, не лінуйся, ти відстаєш; швидше, невже ти заіржавів, ледарю? Отак! Жвавіше! Жвавіше! Щоб не було видно й серця. Оглуши всіх так, як мене. Отак, Тібо, браво! Гійоме! Гійо-ме! Ти ж найбільший, а Пак'є — найменший, проте Пак'є спритніший. Б’юсь об заклад, що ті, хто може чути, чують його краще, ніж тебе. Добре, добре, моя Габріелло! Дужче! Ще дужче! Агей! Що ви там обоє робите нагорі, горобці? Я не бачу, щоб ви хоч трохи дзвонили. А це що за мідні дзьоби? Вони наче позіхають, а не співають. До роботи! Це ж благовіщення. У такий чудовий сонячний день потрібен і чудовий передзвін. Бідолашний Гійом! Ти вже задихався, мій товстуне!

Він був цілком захоплений підбадьорюванням своїх дзвонів, а вони всі шестеро наввипередки підстрибували й потрясали своїми блискучими хребтами, наче галаслива упряжка іспанських мулів, підгонюваних батогом погонича.

Раптом, кинувши погляд крізь широку шиферну луску, що на певній висоті вкриває стрімкі стіни башт, він побачив, як молода, химерно одягнена дівчина зупинилась на майдані і розстеляє на землі килимок, на який стрибнула кізка; навколо них уже скупчилися глядачі. Це видовище одразу змінило напрям його думок і охолодило його музичний запал, подібно до того, як подув вітру охолоджує розтоплену смолу.

Він зупинився, повернувся спиною до дзвонів і присів над шиферним піддашком, не зводячи з танцівниці мрійливого, покірливого і ніжного погляду, що вже якось був вразив архідиякона.

Забуті дзвони замовкли, на превеликий жаль любителів церковного передзвону, які досі уважно слухали його з мосту Міняйл, і тільки-но відлунав його останній звук, одразу ж розійшлися з почуттям здивування, схожим на те, яке зазнає собака, коли йому показали кістку, а дали камінь.


IV. 'ANAГKH


Трапилося так, що одного чудового ранку того самого місяця березня, здається, в суботу двадцять дев’ятого, у день святого Євстафія, наш юний друг, школяр Жеан Фролло дю Мулен, одягаючись, помітив, що в кишені його штанів, де лежав гаманець, зовсім не чути металічного звуку.

— Бідний гаманець! — промовив Жеан, витягаючи його з кишені.— Невже в тобі не залишилося жодного сольда? Як же тебе жорстоко випотрошили гра в кості, пиво й Венера! Ось який ти